Гірчичне зерно

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Як тихо і добре нам усім жилося б на цьому світі, коли б не щоденні, щогодинні зустрічі з людьми, яким постійно щось від нас потрібне. Як просто було б нам вірити в Бога, якби люди, які зустрічаються нам щодня, не вимагали від нас щогодинної напруги, тяжких і часто безглуздих зусиль, якби ми не були примушені постійно цими вимогами здійснювати подвиги для оточуючих. Як легко вірити, коли все виходить по-твоєму! Як легко любити, коли той, кого ти любити зобов’язаний за заповіддю, твій ближній – добродій і праведник!

Проте вся проблема нашої любові до людей полягає якраз у тому, що ми, подібно до учнів Христових, нічого не можемо зробити для тих, кого приводить до нас життя. Ми, так само як і вони, виявляємося безпорадними не лише перед таким важким випадком біснування, який описаний у сьогоднішньому Євангелії, але і в набагато простіших ситуаціях. Важко нам утішити того, хто плаче, вкрай важко переконати того, хто помиляється, а вже коли справа стосується свідоцтва про нашу віру, тут і зовсім витримка покидає нас, і нічого окрім докорів у невірі і погроз прийдешньою карою ми своїм опонентам запропонувати не можемо. Тому вони і не зціляються від своїх біснувань, тому і не легшає їх життя, коли наші шляхи перетинаються, бо самі зцілителі, самі утішителі заклопотані своєю правотою, а не Правдою Божою! «Рід невірний» зайнятий своїми власними проблемами, – коли йому вірити! «Рід розбещений» намагається здобути моральний капітал на Крові Сина Людського: «Дай нам одному праворуч від Тебе, а другому ліворуч від Тебе сісти у славі Твоїй» (Мк. 10:37). Отже не обманюватимемося: ці гіркі слова Спасителя адресовані не комусь там далекому і чужому, а нам, учням і сучасним апостолам Христовим.

Можна, звичайно, у відповідь на цей гіркий докір Господа нашого з новою люттю звинувачувати біснуватий світ у тому, що він біснується, не прислухаючись до наших православних напучень. Можна зробити вигляд, що повні тугі і скорботи слова Христові взагалі звернені не до нас, кристально-чистих, а до тих, хто стоїть навколо і з неприхованою цікавістю дивиться, хто – кого: ми – бісів або біси – нас? А можна, як це зробили апостоли Христові, приступити до Бога і Спасителя свого наодинці, тобто в заповітній глибині серця, що кається, і тихенько, так щоб ніхто не чув, запитати: «Чому ми нічого не можемо, Господи?» І тоді Голос Божий, що прозвучав у таємничій і сокровенній тиші нашої совісті, повідає нам про нашу невіру.

Тоді Голос Божий розповість нам про те, що віра наша – не камінчик, не дорогоцінний діамант, який хоч і красивий і нескінченно дорогий, але мертвий. Тоді ми дізнаємося, що насправді віра наша – зерно. Крихітне, але живе. Безпорадне, але що таємничо і непримітно таїть у собі стрункий стовбур, міцне коріння і гілки вкриті листям. Тобто віра наша – це те, що завжди повинне рости, завжди розвиватися, ніколи не застигати на місці. А з цього, у свою чергу, витікає, що не буде в нашому житті часу і місця, коли б і де б ми з повним задоволенням могли сказати: «Усе! Тепер я вірую так, що можу і гори переставляти, тепер у мене віри вистачає!» Віра множитиметься, але і скорбота не зменшиться. Вона виросте, але і спокуси не відстануть.

От чому Господь каже Своїм учням про піст і молитву. Не в тому звичному значенні цих слів, яке всі ми знаємо: піст – утримання від певної їжі в певні дні; молитва – читання певних текстів у певний час. Такий піст і така молитва гір не зрушать і бісів не виженуть. Так ми всі з вами молитися і постити вміємо. Тільки від цього нашого уміння нікому щось краще не стало. Така молитва і такий піст – перший ступінь богопізнання, перший паросточок, що з’явився із зернятка віри. Цьому слабкому пагону ще далеко до потужного і прекрасного дерева, про яке каже Господь у притчі про Царство Небесне, «що птахи небесні прилітають і ховаються у гілках його» (Мф. 13:32). Цей паросток, ця запорука віри, так само як і немовля, в утробі матері не може нескінченно залишатися в стані спокою. Йому призначено або рости і народжуватися, або – померти. Істинний піст – не відмова від м’яса, а відмова від себе. Справжня молитва – не нескінченне вичитування акафістів, а такий стан душі, коли вона кожну хвилину налаштована на Бога, як радіоприймач налаштований на хвилю радіостанції. Уявіть собі: ні хвилини спокою, ні хвилини розслаблення, ні хвилини задоволеного самоспоглядання в решту життя, що залишилося. Які біси встоять проти такої людини?

Нам усім, як і тим учням Христовим, про яких оповідає сьогоднішнє Євангеліє, хотілося б залишитися просто добрими християнами, просто хорошими людьми. Нам усім хотілося б залишитися, як у затишній материнській утробі, у стані блаженного спокою і впевненості у власній правоті. Але от невдача: щодня і щогодини недужі і біснуваті, скорботні і самотні вимагають нашої уваги, нашого часу, наших душевних зусиль. Щогодини Господь пропонує нам обставини, які повинні зробити з нас, «роду невірного і розбещеного», спочатку істинних рабів Божих, Його вірних працівників, Його співробітників, а там і тих, кого Він Сам назвав Своїми друзями: «Не називаю вас більше рабами, бо раб не знає, що робить господар його; а Я назвав вас друзями, тому що сказав вам усе, що чув від Отця Мого» (Ін. 15:15). От вибір, від якого нам нікуди не подітися, якщо ми все ще хочемо називатися християнами. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 10 неділя після П’ятидесятниці