Margaritas ante porcos

«Не давайте святого псам і не кидайте перлів ваших перед свиньми, щоб вони не потоптали їх ногами своїми і, обернувшись, не пороздирали й вас» (Мф. 7:6). Що хоче сказати нам Ісус цими словами? Є погляд, згідно якого тут говориться про неприпустимість залучати сторонніх у таємниці тих «частин» віровчення християн, які називалися колись disciplina arcana, тобто «приховане вчення». Передусім це стосувалося таїнств, в яких не мали брати участь ті, хто не був у них посвячений, – звідси дияконський вигук: «Двері, двері!» – під час Літургії: перед початком євхаристійного канону двері повинні були зачинятися, щоб ніхто з чужих не увійшов до храму. Здавалося б, усе логічно, але чи може Ісус, Який учить нас мало не на кожній сторінці Свого Євангелія дбайливому і шанобливому ставленню до всякої людини, Сам називати когось з людей «псами» або «свинями»? Здається, що не може.

У книзі Вихід є одне дуже важливе місце: «Не барися приносити Мені початки від току твого і від точила твого; віддавай Мені первістка із синів твоїх (тобто присвячуй первістка Богові. – Г. Ч.); те саме роби з волом твоїм і з вівцею твоєю… І будете в Мене людьми святими; і м’яса, роздертого звіром у полі, не їжте, псам кидайте його» (22:29-31). От звідки йде це євангельське речення. Кидайте псам те, що спаплюжене, сказано в книзі Вихід, а в Євангелії ця думка продовжена: але не давайте псам того, що святе. Звичайно, євхаристійний підтекст у цьому тексті звучить, і не можна його сприймати занадто буквально.

Надзвичайно важливо зрозуміти і те, що уявлення про Церкву як про щось закрите, замкнуте на всі замки і різко протиставлене всьому на світі типове для античних критиків християнства (Цельса, Порфирія та ін., які постійно говорять про те, що християни залучені в якісь ганебні справи і саме тому намагаються ховатися під час своїх зібрань і не допускати на них чужих), але ніяк не для християнських авторів. З творів апологетів ясно якраз зворотне – християни не протиставляють себе світу. Якщо прочитати 6-й вірш з 7-го розділу Євангелія від Матфея, не ізолюючи його від іншого тексту і не вириваючи з того контексту, який його оточує, то виявиться, що Ісус спочатку просить нас не судити, щоб і ми самі не були судимі, потім говорить про скалку, що ми бачимо в оці свого брата, не помічаючи при цьому колоди у своєму власному, і відразу ж після цього згадує про «псів» і «свиней», кажучи, як це видно зі змісту, не про тварин, а про людей. Але називати так людей – означає засуджувати їх. Отже, Ісус вживає ці два слова не як Свої власні, а цитуючи когось із сучасників. Відомо, що за часів Ісуса багато благочестивих людей, у тому числі фарисеї, учителі Закону, книжники і т. д., саме «псами» і «свинями» називали язичників: греків, римлян, єгиптян. Проти цього повстане потім апостол Павло, який вигукне: «Невже ж Бог – тільки юдеїв, а і не язичників? Звичайно, i язичників» (Рим. 3:29). Про це говорить і Сам Ісус: «Кажу ж вам, що багато прийдуть зі сходу й заходу і возляжуть з Авраамом, Ісааком і Яковом у Царстві Небесному» (Мф. 8:11). Він Сам посилає учнів «навчити усі народи» і тому, ясно, не може учити їх називати «псами» і «свинями» тих, до кого вони послані. Більше того, юдеї говорили про язичників як про псів і свиней передусім внаслідок того, що ті їли нечисту (з погляду юдейського ритуалу) їжу. Ісус такий підхід до нечистоти скасовує: «Не те, що входить в уста, оскверняє людину… все, що входить в уста, проходить у черево і виходить геть» (Мф. 15:11-17). Усе це свідчить про те, що тут не заборона «давати святого псам», а щось зовсім інше. Що саме? Свині, як відомо, тварини досить люті і дійсно розтерзають того, хто кидатимете перед ними перли (margaritas ante pоrcos – «перли перед свинями»), з дуже простої причини: бачачи, що ви для них щось сиплете, вони подумають, що це їжа, і кинуться на неї, а потім, зрозумівши помилку, у люті кинуться на того, хто замість зерна сипав в їх годівницю перли і «подав замість хліба камінь». Якщо людина ставитиметься звисока до тих, кому вирішила сповіщати Слово Боже, дивитися на людей, до яких послана, як на істот другого ґатунку, не здатних зрозуміти складні чи серйозні речі, це неодмінно кінчиться дуже погано. Люди після її проповіді не повірять в Ісуса, але стануть чекати від свого формального приєднання до Церкви якихось видимих результатів – здоров’я, багатства, успіху та іншого. Те, що відбудеться далі, уявити собі не важко. У кращому разі їх просто чекає розчарування, у гіршому – вони уб’ють такого місіонера. Дуже важливо мати на увазі, що жоден з апостолів не був убитий натовпом, – їх страчувала влада, але не люди, серед яких вони проповідували. Думається, саме з тієї причини, що апостоли знали: вони прийшли не до «псів» і не до «свиней», а до тих, хто просить, до тих, кому відмовити не можна і кого відштовхнути неприпустимо.

Проповідь апостола Павла в Афінах

Сьогодні цей Ісусів вислів знову стає актуальним. Ми, християни, живучи в оточенні людей невіруючих, на жаль, дуже часто, подібно до благочестивих фарисеїв апостольських часів, вважаємо невіруючих якщо не псами або свинями, то чимось на кшталт цього. Ми впевнені: той, хто не молиться перед їжею, не постить і т. д., негідний і підлягає засудженню. А людство чекає, щоб ми поділилися з ним тією святинею, що нам дарована, і скарбом, який маємо. Не будемо ж відмовляти йому в цьому, вважаючи, що воно складається з псів і свиней (Мф. 7:6), судячи і засуджуючи (там же, в. 1), міряючи строгою мірою (в. 2) і вишукуючи скалку в оці (вірші 3 – 5) у того, хто просить або стукається в наші двері (в. 7). Не простягатимемо йому камінь замість хліба (в. 9), а просто подумаємо, чи дав хто нам право дивитися на іншого звисока, – і спробуємо уявити собі, з яким болем цитує в цьому місці Нагорної проповіді Ісус слова тих, хто називає ближніх своїх псами і свинями.