Притча про немилосердного раба

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!

Щодня, браття і сестри, за Божественною літургією ми чуємо одні й ті самі слова: “Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть“. Блаженні ті, хто прощає гріхи близьким своїм, хто не пам’ятає зла, хто має це щасливе вміння – прощати. І нам часто здається, що прощати іншим людям легко. Що таке, по суті, простити? Адже не гроші ж свої віддати людині, не час на неї витратити, не сто поклонів покласти, а просто сказати їй: “Я тебе прощаю. Бог з тобою. Йди з миром”. І тільки…

Але кожна серйозна людина, яка молиться Богові, яка думає про свої гріхи, яка дійсно намагається змінитися, щоб стати дитиною Божою і набути Царства Божого, така людина за власним досвідом знає, як це тяжко – прощати гріхи ближнім своїм! Як важко простити косий погляд, зле слово, образливе прізвисько, і я вже не говорю, як тяжко пробачити пряме і свідоме зло, нам заподіяне.

Проте і сьогоднішнє євангельське читання (Мф. 18:23-35), і багато інших місць в Євангелії, і молитва Господня і обіцяння блаженств, які співаються за літургією, – усе це каже нам про одне: як ми прощаємо, так і Господь нас простить.

З цього ясно, що Царство Боже, країна вічного блаженства, земля обітована кожному з нас доступна. Доступна усім: не лише великим подвижникам, преподобним, праведним і святим, але також і нам недбайливим, нам усім. І тільки одна умова поставлена: прости. Так легко! Але кому ж ми повинні прощати? Тому, хто принизив нас, розтоптав нашу гідність, хто убив наших близьких, хто зневажив нашу віру, хто поглумився над нашою надією, хто зрадив нашу любов, хто знущається з найсвятішого, що в нас є, – от кому слід прощати. Таке простити, як це не дивно, інший раз легше, ніж звичайні дрібниці життєві, образи, колючі слова, злість, роздратування, невдячність…

А тим часом іншого виходу в нас немає. І всі наші ходіння в храм, усі наші жертви, усі наші свічки, поставлені перед іконами, марні, якщо ми не можемо цієї крихти: простити ближньому своєму образу, якщо ми не можемо простити батькові своєму, матері своїй жорстоких і злих слів, якщо ми дитині своїй не можемо простити невдячність, якщо ми священикові не можемо простити різкості, роздратованого, грубого слова. Тоді ми – не християни, і тоді нам нема на що розраховувати, бо Господь прямо і ясно каже нам: “Як ти прощаєш, так і тебе простить Отець твій Небесний”.

І от проблема: як же нам навчитися прощати?

Кожен з нас за власним досвідом знає, що образа, роздратування, злість – як голка в серці. От вже і собі кажеш: “Усе. Кінчено. Я прощу його”; і йому кажеш: “Усе, брате, простив, немає між нами нічого”, – а голка в серці сидить все одно, а гіркота в душі все одно залишилася. І це означає лише одне: прощення не відбулося. Не відбулося, бо немає миру в душі того, хто простив. Словами можна все що завгодно сказати. Можна сказати про себе: я – святий; можна сказати: я – у Бога вірую, я істинний християнин. Один літературний герой, наприклад, оголосив себе іспанським королем. Що ж з того сталося? Нічого. Він як був божевільним, так і залишився ним. Але ж і ми абсолютно подібні до цього божевільного, коли на сповіді осмілюємося казати: “Я нікому зла ніякого не кою”. Зупинися і подумай. Можливо, ти просто не бачиш того зла, яке безперервно коїш навколо себе. Перша ознака такої тяжкої духовної сліпоти – ось ця думка: я нікому зла не кою, це люди навколо мене злі…

Якщо навколо мене всі злі, а я один – добрий, як же мені простити їх? Адже простити людину від душі, від щирого серця можна тільки тоді, коли до неї в тебе жалість з’явилася, коли на людей дивишся і думаєш: Господи, які ж усі нещасні, які славні всі! А доки душа темна, поки в ній тільки суд і ні слова милосердя, простити нікого не можна. Не можна простити, і означає, не можна отримати прощення. От яка страшна залежність.

Що ж робити, щоб навчитися прощати інших? Сьогоднішнє євангельське читання відповідає нам на це питання. Про що каже нам Христос у цій притчі? Ви, напевно, усі уважно слухали її, але не всі звернули увагу на першу фразу оповідання: “Царство Небесне подібне до царя…” Тобто Царство Боже подібно людині, яка простила величезний борг.

Ми з вами перед Богом – боржники. Ми йому винні тим, що ми погані діти нашого Бога, погані християни. Але Господь готовий простити нам наші борги і просить тільки про одне: пробач ближньому!

Навчитися прощати можна тільки одним способом: уважно вглядітися у свою душу, спробувати побачити у своїй душі виразку гріха. Всякий раз, коли образа на ближнього захльостує тебе, згадай, що за твоїми плечима безліч скривджених людей, безліч душ, уражених твоєю злістю, твоєю байдужістю. Пам’ятай, що тебе є за що покарати, а Бог – прощає. І цим самим дає тобі ще одну можливість простити свого “прихильника”.

От так і всякого, хто вас кривдитиме, хто вас ображатиме, сприймайте як посланого Богом, для того, щоб кожен з нас удосконалювався у своєму умінні прощати ближніх. Коли навколо нас – одні лагідні, покірливі і тихі люди, чого ж їм прощати? Це ми повинні в них вибачення просити – вони нас терплять. А якщо Господь посилає нам таке випробування: жорстоку, злу людину – це означає, що Він хоче нашої досконалості. Він хоче, щоб ми навчилися головному в цьому житті – прощати ближньому своєму, з тим щоб Сам Господь залишив нам борги наші. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 11 неділя після П’ятидесятниці