Десять Ісусових чудес (продовження)

Друге диво – зцілення чи то сина, чи то слуги сотника. У грецькому оригіналі Євангелія від Матфея цей хворий названий словом пайс – «хлопчик». Але так можна назвати і слугу, і сина. У просторіччі це слово дуже часто вживається в значенні «син», а в літературній мові це передусім «слуга». У Євангелії від Іоанна цей хлопчик названий пайс – «син», пайдіон – «дитя» і пайс – «хлопчик». У Луки використане слово ду’лос – «слуга». Ким же насправді була ця дитина: сином або слугою?

Іноді намагаються утямити саме це: хто з євангелістів правий? Але це страшне питання. Якщо всі чотири Євангелія включені у Священне Писання, значить, праві і той, і другий, і третій, і четвертий. І коли ми зіставляємо оповідання євангелістів про одну і ту ж подію або один вираз, що зустрічається в них у різних формах, ми повинні виходити саме з цієї установки – що всі вони праві. Річ у тім, що Євангеліє «не вміщується» у звичайну розповідь, воно багатовимірне. Оповідання євангелістів не суперечать одне другому, а доповнюють одне одного, освітлюючи ту чи іншу сторону події.

Спробуємо паралельно прочитати три розповіді про зцілення хлопчика.

У Матфея передусім звертаєш увагу на те, що сотник – язичник. Ісус, вказуючи на нього, вигукує: «І в Ізраїлі не знайшов Я такої віри». Язичник – безбожник, у нашому розумінні, – виявляється, може вірити, та так, як не може вірити юдей. Це – незастаріваючий урок. І сьогодні безбожник деколи може виявити себе людиною більш віруючою, ніж, здавалося б, вкорінений у Церкві християнин. Наведені Ісусові слова передусім про це. Віра дається «найнесподіванішій» людині, і вона, здавалося б, формально незвичайно далека від Бога, може повірити, як ніхто інший, глибоко і щиро – от головне в цій розповіді в Матфея. Віра, яку Ісус знайшов у сотнику, – це та віра, яка рятує, про яку ми знаємо за розповідями про зцілення дочки хананеянки, це віра кровоточивої жінки, віра сліпих. Зціляючи цих людей, Ісус вимовляє одну і ту ж фразу: «Віра твоя спасла тебе».

У Євангелії від Луки в аналогічному тексті (роз. 7) увага звернена на інше. До Спасителя приходять юдеї, просять за сотника і кажуть: «Він достойний». «Він достойний, щоб Ти зробив для нього це, бо любить народ наш і збудував нам синагогу». Але сам сотник каже: «Господи, не трудися, бо я недостойний». Ми теж кажемо про когось: «Він достойний» – або про себе: «Я достойний». Спаситель же показує нам, що Господь приходить у наше життя не тому, що ми достойні, а тому, що це нам необхідно. Не тому, що ми цього заслужили, а тому, що без цього ми загинемо. От що головне в розповіді в Луки.

І, нарешті, Євангеліє від Іоанна (роз. 4). Отрок був зцілений у той момент, коли його батько з молитвою кинувся до Ісуса, благаючи зцілити сина. Ісус увійшов до життя цього отрока в момент звернення до Нього його батька. Іншими словами, у Господа немає відстаней. Він реально є присутнім у нашому житті завжди. Йому не треба часу, щоб увійти до нього в тій або іншій конкретній ситуації, Він приходить відразу – от що головне в цій розповіді у євангеліста Іоанна: Дух Божий діє скрізь. Іншими словами, «Дух дише де хоче» (Ін. 3:8)

Тепер повернемося до того, з чого почали: син або слуга? А чи є велика різниця? Коли ці три розповіді прочитано разом, то стає ясно: християнин не може про сина просити так, а про слугу, про якогось чужого хлопчика, – інакше. Якщо ми одних любимо більше, інших – менше, то ми поки що язичники. Якщо ми ділимо людей на «своїх» і «чужих», на хороших і нехороших, на тих, хто заслуговує згадування, і особливо заслуговує, на спеціальному папері з гербом і на папері без герба і т. п. – значить, ми не християни. Якщо ми «вигороджуємо» для себе і для «своїх» особливе місце в Бога, значить, ми не християни. От що встає з євангельського тексту, коли ми зіставляємо всі три розповіді, складаючи їх в єдине ціле.

Третє диво – зцілення тещі Петра. Ісус узяв за руку цю жінку, що «лежала в гарячці», і «вона встала і слугувала Йому». А в грецькому варіанті в значенні «встала» використане те саме слово, яке використовується в розповіді про воскресіння Самого Ісуса з мертвих: «Вона воскресла і служила Йому». Господь піднімає нас від хвороб, преображає і воскрешає, щоб ми служили Йому. Не «для них», які сидять і бенкетують, а Йому, Христу. А служити Йому можна, тільки приходячи на допомогу тим, кому погано, як, скажімо, у притчі про милосердного самарянина.

У Євангеліях від Марка і від Луки про зцілення тещі Петра сказано: «Вона відразу ж встала і слугувала їм» – ці євангелісти бачать як би зовнішню сторону події. А Матфей – і це характерно для нього – відмічає внутрішню, містичну сторону того, що відбувалося. Так, зцілена теща Петра служить їм – подає їжу. Але Матфей розгледів за цією подією містичний урок для кожного з нас.

На питання одного з учнів, де Він живе, Ісус відповідає: «Лисиці мають нори і птахи небесні – гнізда, Син же Людський не має де голови прихилити» (Мф. 8:20). Ймовірно, це цитата з Псалтирі: «Там птахи гніздяться, гніздо ж чаплі – найвище. Гори високі для оленів; скелі – захисток для зайців» (Пс. 103:17,18). Ці «зайці» із слов’янського перекладу 103-го псалму і грецького перекладу сімдесяти, тобто Септуагінти, в єврейському оригіналі були бабаками або ховрахами, які живуть у норах серед гір, а в тому грецькому перекладі псалму, який використаний в Євангелії від Матфея, вони ж стали лисицями.

Навіть у кожної тварини є своє місце, а Ісусу не має де голову прихилити. У Нього місця немає, але воно буде знайдене. Це місце – хрест. У 30-му вірші 19-го розділу Євангелія від Іоанна, у розповіді про те, як помирає Ісус, використовується саме цей вираз: «І, схиливши голову, віддав дух» (клі’нас тваней кефалі’н – і те ж саме слово клі’ні використане в Євангелії від Матфея). Отже, коли у відповідь на слова учня: «Я піду за Тобою, куди б Ти не пішов», – Ісус каже: «Син Людський не має де голови прихилити», – Він, Христос, кличе кожного бути готовим йти за Ним аж до хреста. Пізніше Фома Кемпійський скаже в «Наслідуванні Христа», що є багато охочих йти за Ісусом аж до заломлення хліба, до Тайної Вечері, але мало тих, хто готовий йти за Ним до хреста. У Євангелії Ісус потім п’ять разів (роз. 10, 16 у Матфея, роз. 8 у Марка, роз. 9, 14 у Луки) кликатимете йти за Ним саме до хреста. Причому в Євангелії від Луки це сформульовано найяскравіше: «Якщо хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, візьме хрест свій та йде за Мною» (9:23). Так – у Синодальному перекладі. Але в грецькому тексті є ще одне слово, пропущене тут: «щодня». Воно є і в латинському перекладі. (Слово «щоденне» було загублене в середні віки у візантійських рукописах і тому не потрапило в український переклад). Значить, до хреста ми покликані йти не раз у житті, не за якимсь поривом, що раптом одного разу нас охопив, а щодня. Християнство – це не просто ривок до Бога, це щоденна праця. Ця от «щоденність» християнства – надзвичайно важлива його риса. Каф еме’ран – «бери хрест свій щодня».

Попутно зауважу, що слово «щоденне» – це, здається, єдине слово з оригіналу, відсутнє в українському тексті Євангелія. Вставки, яких немає у візантійському оригіналі, у Синодальному перекладі можна знайти, а от пропуск тексту – один на все Євангеліє, саме в цьому місці.