У нашій уяві ми страждаємо значно більше

Коли нам боляче, ми відчуваємо сильний страх і, будучи не в змозі тверезо оцінити свої сили, не вірячи в Божу благодать, самі собі перекриваємо кисень. Ми тонемо в склянці води, як і безліч інших людей. Так, звичайно, у деяких – проблеми дійсно серйозні, і це їх якоюсь мірою виправдовує, але є люди, які тонуть буквально в склянці води. Не знаю, який у цьому сенс – усього боятися, адже саме життя підтверджує, що всі ми здібні і талановиті; але можу точно сказати, чому так відбувається.

Це пов’язане з тим, як нас виховували батьки – отримували ми від них підтримку в дитинстві чи ні. Коли така підтримка відсутня, діти, як правило, вступають у доросле життя із страхом. Якщо дитина в дитинстві не чула постійно на свою адресу ласкавих слів («милий», «рідний мій» і тому подібне), які зміцнювали б її душу; не відчувала, що нею дорожать, цінують її здібності, – така дитина, як правило, зростає в страху. І варто їй зіткнутися з якоюсь трудністю – болем, горем, – вона починає тонути. Тому будьте уважними.

Згадайте, як вас виховували: чи чули ви на свою адресу добрі слова? А своїм дітям кажете так, надихаєте їх?

Одна молода жінка казала мені:

– Отче, як я вийду заміж? Це виключено. Заміжжя – одні страждання.

– Чому ти так думаєш?

– Бо від своїх батьків я ніколи слова доброго не чула. У дитинстві мама тільки і казала мені: «Негідницею ти росла, негідницею і залишишся. Ніхто на тобі такий не одружиться!»

Чуючи про себе таке по сто разів на день, дівчина ввібрала ці слова і повірила їм. І коли в житті вона стикається з якоюсь трудністю, то починає божеволіти і не може дати відсіч – бо не вірить у свої сили.

Повторюся: сила духу і віра мають величезне значення в переживанні такого почуття, як горе. Справа не в самій ситуації, а в тому, як ми її зустрічаємо. Як дивимося на проблему. І Христос пройшов через страждання, але Він робив це з великим сподіванням, силою і вірою – не тому, що був Богом, а тому, що в Нього з Богом був сильний зв’язок. Те ж саме можна сказати і про святих, які були такі ж люди, як ми з вами. І теж страждали. Але на свої страждання вони дивилися абсолютно по-іншому. Те ж саме, що відбувається з нами, вони сприймали не як прірву, в яку любої миті впадеш, а як чергову сходинку для підйому. А нам здається – усе, кінець, падаю.

Це пов’язане і з тим, куди спрямовані наші помисли. Тому будьте дуже обережними з помислами – саме звідти всі проблеми, від наших думок. Вони так нас мучать, що роблять хворими ще до приходу хвороби. У нашій уяві ми страждаємо значно більше, ніж насправді.

Це як при візиті до стоматолога: ми сідаємо в крісло на двадцять хвилин, нам, звичайно, боляче, але біль ми відчуваємо ще до того, як сіли в крісло. Одного разу я вчинив саме так – сівши в крісло, почав кричати ще до того, як лікар приступила до роботи. Вона запитала:

– Що сталося, зуб заболів?

– Ні, але ж заболить! Це я так готуюся.

– Ну, так почекай – коли заболить, тоді і кричатимеш. Навіщо ж робити це заздалегідь?

Є в нас таке. Ми, греки, – чутливий народ, любимо попхикати, поскаржитися. Ах, болить, ах, не витримаю! Витримаєш – бо це заради порятунку. Впораєшся, бо не один. З тобою – Господь. Усе вийде – так само, як у безлічі людей у цьому світі. І в цьому твоя сила.

Саме в цьому, а не в тому, щоб піти в якусь церкву, де мироточить ікона, сподіваючись на диво.

Тут я хочу ще дещо сказати.

Тисячі страждальників припадають до чудотворних ікон, перед якими і ми всі молимося з благоговінням і любов’ю, – але скільки зціляється? Двоє, троє. А інші отримують від цих ікон сили для боротьби з недугою, для того, щоб почати дивитися на свою хворобу іншими очима. У цьому – чудотворність ікон. Хтось повністю зціляється тілесно, а в інших зціляється і міцніє душа. І це чудово – коли ми починаємо по-іншому сприймати ситуацію.

Важливо не лише видужати. Важливо почати дивитися на життя іншими очима. Адже багато хто з нас здоровий, але при цьому невдячний. Ми не радіємо своєму життю, не дякуємо Богові. Коли захворюємо, то починаємо скаржитися, а зараз, коли все гаразд, не кажемо «Слава Богу!». Тому головне диво, яке може статися з нами під час хвороби, – не лише одужання, але і новий погляд на життя, з вдячністю за те, що маєш, без заздрості до того, чого в тебе немає. Диво – у тому, щоб сказати: «Дякую, Господи, за те, що я дихаю, живу, за те, що я здоровий!»

Якось декілька священиків в Афінах зібралися і почали згадувати чудеса, які з ними траплялися. І от один ієромонах, що служив у храмі при онколікарні св. Сави, сказав:

– За час свого служіння в лікарні я бачив багато чудес. Хтось видужував після молитов, молебнів Пресвятій Богородиці, але найдивовижніші чудеса відбувалися з тими, хто не видужував, а помирав. Вражаючі чудеса.

– Про які ж чудеса тут можна говорити, отче, – запитали його, – коли ці люди померли?

– Диво було в тому, що мінявся їх образ думок. За п’ять днів до кончини вони обіймали тих, з ким роками не розмовляли. А яке було диво, коли людина, що не пролила за життя жодної сльози, раптом заплакала! І безліч інших прикладів.

Диво – це коли ти не просто живеш, а живеш на духовній висоті. І ця висота може сформуватися і в стражданні, і в смерті. Так-так, навіть у смерті. Твоя близька людина помирає, а ти продовжуєш відчувати її любов і ласку, після того, як ви з любов’ю і сльозами попрощалися один з одним. Навіть смерть залишає після себе диво. Інших чудес від неї ви не побачите. Той, хто видужав, помолившись перед чудотворною іконою, адже все одно помре – тільки пізніше. Згадаємо Лазаря Чотириденного: настав час, і він все-таки помер, хоч до цього його і воскресив Христос.

Головне – не щоб мрець воскрес, і навіть не щоб хвора людина зцілилася. Головне – навчитися жити з радістю і вдячністю.

Тому радійте життю, поки є здоров’я. І любіть по-справжньому тих, хто хворий.

Дякуючи Богу, ти тим самим не даєш наріканню і хворобі підступитися до тебе. Вдячність – щит проти страждань. І Господь «відступає» перед цим щитом із словами: «Моє творіння дякує Мені. Значить, ця людина засвоїла найважливіший життєвий урок. І немає сенсу посилати їй нові страждання, бо мета страждань – навчити цінувати дар Божий». Тобто якщо людина цінує цей дар без скорботи і страждань, у нього немає приводу з’являтися. «Дзвіночок» мовчить. Коли ти дякуєш і славословиш Бога, незалежно від того, є в тебе труднощі чи ні; коли дякуєш Йому, кажучи: «Дякую Тобі, Господи!» – усе змінюється. І починаєш бачити усе зовсім інакше.

Я зустрічав людей, які несли тяжкий хрест, і дивувалися, звідки в них стільки холоднокровності і сил. А бувало і навпаки. Знаєш, до чого призводить нарікання? Людина усе починає бачити в чорному. Ми стаємо схожі на наркоманів, які вже не можуть жити без наркотиків. Нам неодмінно треба на щось скаржитися – незалежно від того, є привід чи ні.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)