Коли хочеш бути досконалим

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Коли ми думаємо про Страшний Суд, він найчастіше уявляється нам як місце, де нас судитимуть за образом і подобою суду земного: виявимося ми перед очима Господа нашого і в присутності усього судимого людства ангели Божі відкриють і оприлюднять нескінченні списки наших гріхів, підлих думок, пристрастей і похоті. Уявити собі, як можна виправдатися в цьому випадку, я не можу. От моє життя, принаймні прожите, як може воно порівнятися, наприклад, з життям апостола Павла? Нічого з того, чим прославився апостол та інші святі, я не “зберіг від юности моєї“. Що ж мені сказати Богові, що мені відповісти ангелам Його на Страшному Суді Господньому?

Не дай Бог у цей момент, коли така думка відвідає нас, впасти в жах і відчай! Якщо це станеться, якщо надія покине нас при думці про Страшний Суд, – тоді біда! Тоді важко людині жити і вірити, що життя її не безглузде, що в неї є шанс врятуватися, є можливість – навіть у найбільшому падінні – почути, як почув розбійник розсудливий на хресті: “Сьогодні ж будеш зі Мною в раю“.

Тому добре б нам, подібно до розсудливого юнака із сьогоднішнього євангельського оповідання, не в останню мить свого життя, а прямо зараз запитати в Христа: “Що ж мені робити, щоб на Страшному Суді не виявитися серед Твоїх супостатів, Господи?”

Залишимо доки осторонь міркування про те, чи дійсно юнакові, який звернувся до Спасителя, вдавалося виконати усі заповіді Закону з неухильною точністю, та ще від самої юності. Залишимо це і спробуємо побачити, що своїм питанням, зверненим до Господа, цей хлопчина поставив себе сам у ситуацію останнього суду. Не запитує його Суддя усіх про якість виконання заповідей Закону. Не пред’являє йому Христос жодних звинувачень, жодних свідчень про його гріхи, помилки, злочини і хиби. Жодних докорів не чуємо ми від Того, Хто бачить усі помисли сердечні, усі таємні думки, усі гріховні наміри. Господь просто кличе юнака за Собою. Як колись покликав голос Божий праведного Авраама із землі його предків. Як пізніше, через тисячоліття, покликав Христос пожадливого збирача податків, який, залишивши свій прибутковий промисел, пішов і став убогим апостолом, благовісником Євангелія Царства.

Жодних докорів не почув юнак. Ніхто не засудив його, бо і Сам Праведний Суддя не засудив його. Йому просто було запропоновано кинути все, що прив’язувало його до землі, і разом з Христом відправитися на Небо.

Бог чує усі наші сповіді і знає, як ми здатні виправдати будь-який свій гріх: збрехав – з жалості; вкрав – з голоду; засудив – як ж його не засудити, розбійника; впав у розпусту – так усі навколо розпусничають, як тут встоїш, і так далі до безкінечності. Бог знає це, тому навряд чи на Страшному Суді нам вручать звинувачувальний акт з детальним перерахуванням усіх наших великих і маленьких злочинів, яких за довге людське життя назбирується немало. Складати такі звинувачувальні акти більше личить дрібним, злим і мстивим демонам. Це вони з усіх своїх сил намагаються довести собі, нам грішним і Богові, що людина – істота безнадійно зіпсована, що помирати за неї на Хресті – безглуздо, що врятувати її не можна. Ні, не буде нас ніхто, окрім бісів, звинувачувати на Страшному Суді. А цих чого боятися? Вони і тут, на землі, тільки тим і зайняті, що намагаються нас довести до смутку і відчаю, а якщо пощастить, то і до самогубства. Пора б вже і звикнути до цих дрібних підступів. Здається мені, що, як і у випадку з багатим юнаком, Господь просто покличе кожного з нас за Собою. Просто покличе, тільки попросить залишити на землі, відмовитися від усього, що нам дороге, що нас до землі прив’язує. Попросить нас наш Спаситель відмовитися від багатства.

І от тут настає час Страшного Суду. Тут – “момент істини”. Тут стає ясно, що ж нам насправді дороге, до чого насправді усіма силами прив’язана наша душа. Божі ми діти чи чада землі. Подивіться, той, хто щойно стверджував, що він з дитячих років неухильно виконує заповіді Закону, не пішов за Христом, “відійшов у скорботі“, відмовився від того єдиного шансу, який даний був йому Спасителем. Відмовився, бо “тяжко багатому ввійти у Царство Небесне“. Не тяжко – неможливо. Треба летіти, а мішок із золотом тягне вниз. Необхідно бігти, а пристрасті і прихильності гріховні подібні гирям, прикутим до ніг. Добре б співати з усіма ангелами і святими гімн славослів’я і вдячності Богові, а вуста зайняті скаргами на сусідів, злісним шипінням на кривдників, доносами на ворогів. І доки все це з душі не викинеш, з вуст не виблюєш, із серця не викорчуєш, доти і стоятимеш перед воротами Царства, як верблюд перед голковим вушком.

Не треба думати, що нам легко буде відмовитися від того, чому ми присвятили усе своє життя. Пристрасному футбольному уболівальникові ніде буде вдаватися до своєї пристрасті, а збирач марок не знайде подібних до себе одержимих надбанням друзів-філателістів. Так і вийде, що ми самі вирішуватимемо, йти нам до Бога або шукати того, чого душа все життя хотіла, – того, що мовою євангельською називається містким словом “багатство”. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 12 неділя після П’ятидесятниці