Настанови Ісуса учням

У 10-му розділі Євангелія від Матфея розповідається про настанови, які Спаситель дає Своїм дванадцяти учням.

Дванадцять апостолів. Дванадцять колін Ізраїлевих. Дванадцять воріт у Небесний Єрусалим. Дванадцять кошиків хліба, що були зібрані після помноження хлібів.

У цьому числі знаходиться глибокий сенс. Дванадцять колін Ізраїлевих включають усю Церкву, увесь народ Божий Старого Завіту; а дванадцять апостолів представляють усю Церкву, увесь народ Божий Нового Завіту, яка наповнить весь світ. Не випадково кожна помісна Церква долучає себе до одного з апостолів – з дванадцяти або з сімдесяти.

Православна Церква в Україні теж підкреслює свій зв’язок з проповіддю одного з апостолів – Андрія, який прийшов у Київ і благословив його. І не має значення, чи історичний це факт або благочестива легенда. Важливо зрозуміти, що цим Церква підкреслює свою апостольську спадкоємність, що зберігається з покоління в покоління.

Саме грецьке слово апостолос – «посланець» – відповідає єврейському шаліа’х, що означає не просто «посланець», але «посланець, рівний тому, хто його послав». Апостол, приходячи в те чи інше місто, у ту чи іншу країну, повністю представляє там Христа. Він повністю у відповіді перед Христом за усе, що він робить; влада Христова передана йому в усій повноті. Євангеліє каже: «Прикликавши дванадцять учеників Своїх, Він дав їм владу». «Дав їм владу» – вираз, близький за змістом до того, що Господь каже наприкінці Євангелія від Матфея: «Дана Мені всяка влада на небі і на землі» (28:18). Саме всю цю Свою владу, дану Йому Отцем, Христос передає апостолам. «Як послав Мене Отець, – каже до них Христос, – так і Я посилаю вас» (Ін. 20:21). І куди не приходили апостоли, їх зустрічали, як Самого Христа, про що потім апостол Павло скаже в одному зі своїх послань: «Ви прийняли мене… як Христа Ісуса» (Гал. 4:14).

Отже, апостол – «посланець», ангел – «вісник», Євангеліє – «Блага Звістка». «Проповідь» – ке’рігма – від слова ке’рікс, що теж означає «вісник». Епістоле’ – «послання», ангелі’а – теж «послання», «лист». Усе пов’язане з проповіддю, з передачею Христового Слова людям, можна виразити одним українським словом «звістка». Християнство є Звістка, а якщо спожити сучасне слово – Новина, Блага Новина.

Особливе місце серед апостолів займають Петро, його брат Андрій, Яків та Іоанн. Петро, Яків та Іоанн разом з Христом на горі Преображення, вони разом з Ним у саду Гефсиманському – вони як би завжди поряд з Господом.

Гефсиманська молитва, Джузеппе Чезаре

Филип, ймовірно, пов’язаний з грецькою культурою, про що свідчить його грецьке ім’я. Так, він юдей, але, можливо, з Александрії; можливо, його рідна мова грецька. Не випадково в 12-му розділі Євангелія від Іоанна саме Филип каже Господові, що прийшли греки і хочуть бачити Ісуса. Варфоломій – це, звичайно, Бар-Толмай арамейською, «син Птолемея». Ясно, що цей апостол – юдей родом з Єгипту, оскільки Птолемей – ім’я єгипетське. Яків Алфеїв і Фома з Матфеєм теж, можливо, пов’язані з грекомовними громадами.

Третя група апостолів – Фаддей, або Іуда Яковів – в Євангелії від Луки, Симон Кананіт та Іуда Іскаріотський.

Симон Кананіт (у Євангелії від Луки – Симон Зилот). Його ім’я походить від грецького зі’лос – «ревнощі», «ревнитель». Що означає Кананіт? Арамейською – теж «ревнитель». Так називали людей, які в окупованій римлянами Палестині провадили боротьбу проти загарбників, окупантів, влаштовуючи терористичні акти з метою залякати римлян і в такий спосіб вигнати їх з Палестини. Політичні екстремісти, зилоти, намагалися постійними «укусами», нападами витіснити римлян з країни. Ці люди люто відстоювали національну ідею, на якій і була замішена їх релігійність. Месія прийде, вважали вони, щоб звільнити Палестину від римських загарбників, повернути народу незалежність і славу, яку він мав з часів Давида і Соломона.

З цього середовища і вийшов Симон Кананіт. Ймовірно, пішовши за Христом, він відмовився від своїх політичних ідей. Про це свідчать його традиційні життєписи, які оповідають про те, що він надалі проповідував Євангеліє і помер за Христа.

Поряд з фігурою Симона Кананіта в Євангелії стоїть Іуда Іскаріотський. Хто він такий? Чому названий Іскаріотом? Чи то це людина з Каріота (містечко в Палестині, що згадується в книзі Ісуса Навина). Чи то іскаріот є передача грецькими буквами арамейського слова шікара’йа – «брехун». Чи то це слово – від латинського sicarius, «кинджальник» (від sica – «кинджал»). Здається, що остання версія найбільш близька до історичної правди: Іуда Іскаріотський брав участь у «партизанській війні» проти римлян (зилоти, уриваючись з кинджалами в руках у будинки, перерізали сплячим солдатам горло і ховалися). Потім він приєднався до Ісуса, сподіваючись, що ця Людина як син Давидів здійснить мрію зилотів: прожене римлян, встановить Свою сильну владу і дасть країні достаток. Якщо так, то стає зрозумілим, що Іуда, обманувшись у своїх політичних очікуваннях і тому розчарувавшись у Христовій проповіді, вважає за можливе не лише відійти від Учителя, але і зрадити Його.

Тут дуже важливо мати на увазі одну обставину. Нерідко, особливо в художній літературі, Іуду представляють на кшталт Мефістофеля «генієм зла», через якого Господь сходить на хрест. Але ж ми знаємо, що Господь зійшов на хрест добровільно.

Вільне страждання, добровільно обраний хрест – це один з постулатів нашої віри. Але якщо Господь обирає смерть добровільно, то, виходить, Іуда-зрадник – сліпе знаряддя в руках Божих? Виходить, Бог не всеблагий? Страшно навіть подумати таке. Хіба може Бог використовувати людську слабкість для здійснення Свого задуму, робити з людини актора у Своєму театрі? Якби це було так, то слід було б тікати з Церкви такого Бога. Ні, тут зовсім не те.

Уявимо, що Іуди не було. Що б тоді змінилося? Римляни могли знайти Ісуса і без Іуди – Він вже помітна Людина в Єрусалимі, і загалом відомо, де Він знаходиться. Заарештувати Його не так вже важко, тим більше, що Він не ховається, а відкрито проповідує по всьому місту. Значить, немає жодної потреби в Іудиній зраді – Ісуса так чи інакше схопили б і відправили на Голгофу. Іуда – зовсім не вісь, на якій обертається колесо світової історії в цей важливий, можливо, найважливіший для неї момент. Іуда – маленька людина. Зрозумівши, що Ісус не той, за кого він Його прийняв, Іуда розчаровується і відпадає від Учителя, але за інерцією ще ходить за Ним разом з іншими учнями. Він думає про гроші – про те, наприклад, що миро, яким жінка полила Ісусові ноги, можна було б продати. І коли розуміє, що Ісуса от-от мають схопити, «вписується» в ситуацію і отримує невелику, але, на його думку, пристойну винагороду.

Колись церковний історик минулого століття В. В. Болотов перерахував ці тридцять срібняків у цінах кінця XIX ст. Зараз не пам’ятаю, скільки в нього вийшло, але я на початку сімдесятих перевів ту суму в радянські карбованці. Вийшло близько 500 карбованців, на ті часи – оклад завкафедрою вишу. В уявленні середнього радянського службовця це було дуже багато. Отже причина Іудиного кроку – інтерес до грошей, сріблолюбство.

Коли депортований з Радянського Союзу Андрій Тарковський помирав у Парижі від раку, у ВДІКУ або десь ще якийсь Серьожа Іванов виступив на студентській конференції з доповіддю «Антигуманістична естетика Андрія Тарковського». У долі майстра у зв’язку з цим ніщо не змінилося. Але в долі студента зміни сталися. Він, наприклад, міг отримати підвищену стипендію – 42 карбованці замість 35 і путівку в Прагу на чотири дні. Те ж було і в літераторів середньої руки, які вже після вигнання Олександра Ісайовича Солженіцина з країни підписали лист, де виражалося «щире обурення» поведінкою «зрадника Солженіцина». У долі Солженіцина це нічого не змінило, але письменник Іванов (Петров, Сідоров) щось отримав – квартиру, дачу і т. п. Тобто свою, як казав І.О. Бунін, «маленьку користь» ці люди мали. Такого роду була Іудина зрада (зрозуміло, без всяких аналогій між названими вигнанцями і Христом). У результаті він зрадив не свого Учителя, а себе самого. І в становищі Іуди, коли є можливість «вписатися в ситуацію», може виявитися кожен, ніхто від цього не застрахований. Це найстрашніший вид зради – коли людина зраджує саму себе.

Врешті-решт, не лише Іуда, але і апостол Петро відмовляється від Учителя. Петро потім страждає і плаче; Іуда не виносить страждань і скоює самогубство. Іуда зраджує Ісуса, Петро відмовляється від Нього – загалом, вони винні в одному й тому ж. Але Петра на зраду штовхнуло не бажання отримати вигоду, а страх, боягузтво, емоційний стрес. В Іуди ж був холодний розрахунок – от чому він не знайшов у собі сил покаятися.

Іуда, який вертає срібняки, Платон Васильєв

Історія Іуди жахлива, бо от вже дві тисячі років про нього і його душу молиться тільки одна Людина – Господь наш Ісус Христос, який і на хресті молився за тих, хто зрадив Його. А в нас не знаходиться такої відваги. Не тому, що ми жорстокі. Нам просто чогось бракує, щоб допомогти їм – Іуді Іскаріоту і тим, хто частенько опиняється в його становищі.