«Іноді треба тупнути ногою і постояти за себе»

Чому священик не може сказати, хто в сім’ї правий

У таких випадках просто необхідно тупнути ногою, постояти за себе, зрозуміти причину, постаратися зрозуміти чоловіка – зрозуміти, що йому потрібне; зрозуміти, що ти вийшла за нього заміж не для того, щоб зіпсувати собі життя, не для того, щоб твоя душа почорніла від відчаю; не для того, щоб довести себе до раку або його довести до раку. Слід зрозуміти, що між вами відбувається.

Є речі, які можна постаратися змінити. Спробуй змінити, що тобі не подобається.

Навіть на Афоні так буває. В одного мого знайомого були проблеми в монастирі – і він намагався, боровся, рік, два, три, і в результаті перейшов в іншу обитель. «Чи добре я вчинив?» – запитував він. Ну, у будь-якому випадку, це набагато краще, ніж божеволіти – спробувати зробити щось, щоб душа ожила, розцвіла і в твоє життя прийшло щось прекрасне.

Як сказала мені одна людина: «Хіба не краще розлучитися, ніж терпіти цю нескінченну муку?» У принципі, готових рецептів і рішень тут немає. Бо якщо я скажу на це: «Звичайно, розлучайтеся!», інші люди почнуть казати, що я схвалюю розлучення і благословляю на це всіх підряд. Ні. Але в деяких випадках краще внести кардинальні зміни в діючу «систему», ніж чекати, поки усе закінчиться загальним провалом. Так, у деяких випадках розлучення буде єдино вірним рішенням. Іноді треба щось міняти – у сім’ї, у стосунках, удома, на роботі.

Буває, на роботі людина бачить одне погане ставлення. Її недооцінюють, сварять, кривдять, принижують, висміюють, усіляко заважають. «Але ж я християнин! – каже вона. – терпітиму!» Навіщо? «У мене сім’я, діти». Але треба уміти постояти за себе! Давайте раз і назавжди з’ясуємо, що означає бути християнином і змирятися.

У Церкві є таке поняття, як розсудливість. Саме так слід розуміти упокорювання.

Це означає, що Бог постійно просвічує нас, підказуючи, як реагувати на ту чи іншу обставину. Іноді нічого не треба робити, а іноді треба тупнути ногою і сказати: «Годі! Пора щось міняти! З понеділка я починаю нове життя. Бути щасливим – це моє право! Вистачить безсоння, болів у животі і зморшок! Я не збираюся старіти, лисіти і хворіти завчасно! Слід щось робити».

І добре, що ми живемо в такий час, коли це можливо. Бо раніше подібні зміни були зі сфери фантастики. Раніше, якщо жінку бив чоловік, вона терпіла. Терпіла, і усе. І обговорити це могла тільки з якоюсь подружкою. «Мій, буває, піднімає на мене руку», – і усе.

Зараз усе по-іншому. Нещодавно був міжнародний день боротьби проти домашнього насильства. Отже сьогодні, як бачите, у деяких випадках проблема вирішується прямо всередині сім’ї. До речі, є і день боротьби проти насильства над чоловіками. Так-так, деяких чоловіків б’ють їх дружини. І я знаю такі сім’ї. Але тут головне – не розділятися на партії і табори, не шукати винуватих і скривджених, переможців і переможених, а торжествувати перемогу любові у своїй сім’ї, живучи в мирі і злагоді.

Деякі дружини приходять до мене і замість того, щоб спробувати разом якось розв’язати проблему, починають запитувати мене, хто з них правий. «Гаразд, – кажу я в таких випадках. – Допустимо, я скажу зараз, що от ти – права. І що потім? При першій же сварці ти цим скористаєшся, скажеш: «А священик каже, я права!» Але в сім’ї перемагає не той, хто правий. Христос переміг зло не тим, що був правий, а тим, що пожертвував Своєю правотою і розіпнувся».

Це парадоксальна логіка, якою визначається наше життя в Церкві. І якщо людина може чимось пожертвувати заради сім’ї, без шкоди для власної душі, нехай жертвує. Можна поступитися, змінити себе, пошукати вихід – але тільки за умови, що зберігаються душевна рівновага і спокій. Якщо ж усе це руйнує тебе – потрібне інше рішення.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)