Розумом смерть не зрозумієш

У перший рік мого священства сталася перша приголомшлива смерть.

Чомусь люди не вміють бачити себе у вічності і перед Богом. Смерть усіх приголомшує і похитує віру в Бога. Вона здається приниженням і образою вільної особи. А смерть близьких людей – докором “глухому” і “байдужому” Небесному Отцю. І я, священик, повинен прийняти докори замість Господа. І повинен відповісти Його вустами. Заради Друга на все готовий – витерпіти жорсткі слова, погасити в собі образи і навіть образи Божої любові.

Але в мені немає голосу Божої волі, яка б мені повідомлялася прямою мовою. Як у кіно: сидить праведник, а Бог йому з неба відповідає басом, у блискавках, з музичним супроводом ангельських сурем і музики грому.

Чекав, що от прийдуть і запитають:

– Чому померла моя трирічна дочка? Який гріх на ній? Який гріх на нас?

– Чому повісився мій син? Чому він був п’яницею і бив мене?

– За що мені все це?

Тут Богослов’я не допоможе, і таємниці влаштування світу нікому не цікаві. Відповідь має бути проста і повна сили Божої. Який сенс у лекціях? Потрібна відповідь життям. Інакше не повірять. Мені подумалося, що в Церкви має бути досвід.

Як тільки висвятили, то став запитувати в старих священиків:

– Що в нашому служінні головне?

Одні казали, що головне – любити храм. Другі – любити людей і Бога. Треті сказали: “Люби службу і людей, і ні про що більше не думай. Народ і Бог усе дадуть тобі по серцю твоєму”. Це я все прийняв, але ще захотів дізнатися, чого від своїх друзів хоче Бог. Він сказав: “Ідіть по всьому світу і проповідуйте Євангеліє всьому творіннюПроповідуйте, кажучи, що наблизилося Царство Небесне; хворих зціляйте, прокажених очищайте, мертвих воскрешайте, бісів виганяйте: задарма одержали, задарма давайте” (Мк. 16:15; Мф. 10:7,8).

Я так зрозумів, що зціляти – це не побажання, а обов’язок. І згадав апостола Петра: “Петро сказав: “Срібла й золота у мене нема; а що маю, те даю тобі: в ім’я Ісуса Христа Hазорея встань і ходи”” (Діян. 3:6).

Значить зцілення – прямий обов’язок учнів Христових.

У нас є знайома подружня пара. Чудова, чесна, здорова духом сім’я. У них сталося незрозуміле: сімнадцятилітній син захворів на рак кісток.

Повезли його в Москву. Мама стала там жити в лікарні разом із сином. Там, у них у відділенні, мами чергують по кухні, прибираються, роблять уколи, стежать за всіма дітьми і живуть надією та єдиною сім’єю. Одна їжа, одна доля, одна надія. Як ні страшний заклад, але дух надії вселяє в усіх загальне бадьоре почуття того, що все буде гаразд.

Іноді хтось із дітей помирає. Лікарняна сім’я здригається, на хвилину застигає від жаху, і знову продовжує боротьбу, хапаючись за соломинку, за священика, за Бога.

О, ці мамині очі, повні довіри до тебе і Бога! Чим мені нагородити ваше тепле сподівання і ніжний трепет?

Привезли хлопчика додому. Покликали мене, щоб причастив його і пособорував. Я пішов, і думаю про себе: “А чому Тобі, Господи, не дати здоров’я цьому хлопцю? Дивися на них, на цих чудових людей, які вони хороші. Дивися, як вони потягнулися до Тебе. Дивися, що через цього хлопчика і ми стаємо краще і збираємося на молитву до Тебе, і чекаємо від Тебе милості, і заздалегідь хвалимо Твоє милосердя!”

Прийшов до них у дім, сподіваючись на Бога, і кажу над ліжком хворого:

– Срібла і золота немає в мене; а що маю, то даю тобі: в ім’я Ісуса Христа Назорея ти можеш встати і ходити, якщо захочеш жити, люблячи Бога і людей.

Не в мені, а в таїнстві священства є вся та сила, що була у великих святих і апостолів. Не задля мене, а заради звання священика – “Друга Христового”, прошу милосердного Бога підняти тебе, щоб ти своїм життям і прекрасною любов’ю прикрасив церкву і світ. Щоб ти, перейнявши на себе диво, завжди пам’ятав про Нього, як про коштовність, і палав серцем, і світив людям, як свічка.

Причастив його. Багато помазав єлеєм, поцілував у маківку і пішов, ніскільки не сумніваючись у любові Божій.

Через півроку хлопчина помер. Мати сказала: “Він втомився боротися. Здався і пішов у землю, як вода. Йому все стало нецікаве. Ми не змогли його утримати”.

Я про себе багато не думаю. І смерть у розквіті юності бачу не вперше. І знаю, що сам по собі я не гідний жодного дива. Але я просив не заради себе. Мені взагалі нецікаво щось просити для себе в Бога. Він усе знає, чого я хочу, краще за мене. Йому можна довіряти. Нехай Сам усе робить, як Сам знає. У цій довірі і поступливості Богові, мені здається, є таємниця любові.

Мені стало страшно, не через те, що парубок помер. Врешті-решт, йому з Богом краще, ніж з нами. А стало страшно через те, що я не чую і не розумію Бога. Адже Він напевно щось мені казав і каже, або навіть кричить мені на вухо, а я не можу розрізнити Його голос серед сонму інших звуків.

Каїн чув Бога, а я, служитель Божий, ні. Який же я служитель, якщо не розумію Бога?

Але один старий священик сказав:

– Та чуєш ти Його. Тільки не туди дивишся. Дивися на серце. Працюй головою. А так от, прямо в голову вкладати тобі Божі слова – велика честь. Ти не там шукаєш Бога. І не туди підставив вухо. Невже Він тобі розверзне небеса, і ангели протрублять тобі волю Божу? Воля Божа пізнається з тихого голосу в серці. Голос Його не такий, як голос людей. Він же Бог! І мова в Нього неземна.

І вірно. Став помічати, що благодать на серці веде до правильної думки.

Коли була вкладена туди думка про померлого хлопця, то на серці стало спокійно і добре. З цього я дізнався, що його смерть перед Богом і вічністю була для нього благом.

Через п’ять років прийшов в інший дім. Там після освячення житла сіли пити чай з хазяями. А в них три роки тому помер трирічний малюк.

Мати каже:

– Катаю його на саночках. Сніг блищить на яскравому сонці. Ми сміємося один одному. Сніг сліпить очі, а я так його люблю, що не відчуваю себе. От, пам’ятаю, встала на коліна, обіймаю його, цілую і плачу від щастя, що в мене такий прекрасний син, і все в нас гаразд. І от він помер. І душа моя оглухнула і осліпнула. Я дуже довго намагалася знайти ключ до виходу з кімнати смерті, до якої увійшла моя душа. І через кілька років знайшла. Я можу вам розказати про нього.

– ?

– Я зрозуміла, що потрібно відпустити біль. Його НІКОЛИ не повернеш. Біль омертвляє. Вона може вбити. Священик нам велів слухати професора Осипова[1]. Ми прослухали всі його лекції.

– Але, знаєте, в Осипова ви не знайдете ключів життя і смерті. Він більше фахівець із чернечих таємниць і тонких сенсів. Розумом смерть не зрозумієш. Щоб зрозуміти життя, треба вийти за межі життя. Поняття сенсу смерті і життя позамежне і доступне тільки ірраціональними здібностями, такими як любов, і чимось схожими на інтуїцію.

Любов – це не почуття, це дар Божий. Це крапля Бога в нас. Розчиняючись у ній, ми забуваємо себе, і починаємо думати не як люди, а так, як мислить Бог. Поза словами, поза образами, натхненням благодаті, яка дає початок вірному шляху. З цієї благодаті ми можемо матеріалізувати слова і спростивши, перекласти мовою людей.

Треба не від Осипова йти, а від любові. Що любов’ю раниться, то любов’ю лікується.

– Але моя душа болить про сина! Моя любов до моїх близьких не повна. У моєї душі немов відняли руку, яка болить.

– Вірно. І болітиме. Ви увесь час говорите про себе. Коли ми говоримо і думаємо про себе, то ми страждаємо. Бог так цікаво зробив, що чим більше ми дивимося на себе і шукаємо свого, тим більш нещасні. А радість починається тоді, коли ми розчиняємо своє “я” в любові до чоловіка чи жінки, дітей, роботи, чужих людей і Бога. Щоб стати щасливим треба забути себе в радості служіння і спілкування, заради Христа.

Ви, кажучи про сина, увесь час казали про себе: “Я” і “мені”. А в закоханості до себе успіху немає.

Погляньмо на сина. Йому краще в Бога, ніж у вас. Однозначно. Бог його любить більше нас усіх, разом узятих.

Погляньмо на Бога. Він дав вам СВОЄ дитя для того, щоб ви його зберегли і не зіпсували. Дитя не ваше. Воно Боже. Господь дав йому серце, розум, очі, руки, розум. Ми – тільки хранителі Його посланців у цьому світі. А ми з хранителів осмілюємося бути власниками.

Тим самим ми намагаємося відняти в Бога ЙОГО чадо. Намагаємося любов Божу підмінити своїми почуттями. Його владу над дитиною замінити своєю владою і власністю.

Коли ви плачете про сина, ви мучите його душу своїми сльозами. Йому сумно на небі від вашого горя. Богові теж важко бачити ваші сльози. Він не заслужив на ваші докори. Більше за те, Бог, шкодуючи вас, давно протягнув вам руку допомоги. Якби ви були більш уважними, то ви б напевно помітили, що Він вже втомився посилати вам нову любов. Бо любов лікується любов’ю.

– Так, я народила ще двох.

– У вас прекрасний чоловік. З вами живе ввічлива, віруюча і трепетна мама. Вона в усьому вам слухняна і богобоязна. У вас двоє дітей. У вас дивний будинок, за який потрібно дякувати Богові уранці і увечері. Що ж вам потрібно ще? Щоб відкрились небеса, і ангели проспівали вам пісню чи загриміли архангельські труби, сповіщаючи про злиття неба і землі, і щоб воскрес ваш син? Ви самі цього злякаєтесь.

Розчиніться в любові до чоловіка, мами і дітей. Ви не працюєте. Вам дана легка доля – любити рідних. Вас не хвилює турбота про кусень хліба і чужі люди. Вам не треба принижуватися і знемагати на фабриці. Нічого більшого чи кращого вже немає на землі, більше за те, що ви маєте.

А плачете ви не про сина, а про себе. Відверніться від себе. Подивіться всередину серця, туди, де починається Царство Небесне.

От я вас зараз єлеєм помазував, що ви відчуваєте на серці?

– Повноту.

– От цю повноту і зберігайте в ньому. Роздавайте всім, хто зустрічається на шляху від цієї повної чаші щедрою рукою. Цей спокій каже, що Бог приліг у вашому серці. Цей спокій скаже вам про те, що із сином все гаразд. Подивіться всередину себе, послухайте серце. Відчуваєте Господню втіху?

Ось так от, розкрийте серце для Божої теплоти і довіртесь Йому. Дозвольте Йому взяти вашу душу в Його долоні. Не заважайте Йому ні в чому. Нехай Він робить, як Він Сам знає. Він до молитви знає нашу потребу.

Постарайтеся не втрачати цього почуття. У цьому буде вам ключ номер два. Третій ключ ми отримаємо після смерті. Із початком нового життя, нам усе стане ясно і зрозуміло: і смерть дітей, і наше життя. А зараз це закрито. Бо любов не дорівнює знанню.

Я б не знав цього, якби сам одного дня не помирав. При дверях смерті мені довелося дізнатися, що смерть обволікає біль. З її наближенням йде страх. І вона має якусь дивну чарівність. Це, напевно, пробивається світло з під нещільно прикритих дверцят.

Ми не знаємо смерті, але знаємо любов.

Просто любіть і дозвольте собі стати щасливою. Не відштовхуйте руки Бога, Який щосили намагається допомогти вашому щастю.

***

Але от, телефонують знайомі – наша прекрасна сонячна сім’я. У них раптове горе: у малюка утворилася пухлина в голові.

І знову, як вперше, мені страшно, що я не чую голос Божий про цього малюка.

Ми з другом-священиком зібралися для молитви про дитятко. Молилися, скільки могли, про дарування здоров’я милому і веселому малюкові. І все, що спало на думку, я сказав його батькам:

– Ми, як люди, усе зробили, що могли.

Нехай тепер працює Бог. Йому не заважатимемо. Він краще за нас усе знає і влаштує. З ввічливістю і повагою потрібно все прийняти від Нього, як найкраще. Бо Він любить нас. Будемо уважними до Його любові. Треба постаратися не образити її і себе.

У ці дні перед операцією будьте особливо ласкаві один до одного і зберігайте тепло на серці. Ця теплота – найкраща допомога хлопчикові, бо світло на серці – це ознака того, що Бог поруч. А якщо Він поруч, то все буде так, як хоче Любов Божа. І якщо теплота відійде, то йдіть у храм, і ми разом знову помолимося. Стежте за серцем, щоб воно не згасало від дії духу.

Хлопчик посміхнувся і розсміявся. Посміхнулися і батьки. Посміхнувся Бог.

Я упевнений у цьому. Тепер – я упевнений у цьому.

Автор: священик Костянтин Камишанов


[1] Олексій Ілліч Осипов – богослов, педагог і публіцист, доктор богослов’я, професор Московської духовної академії. Проводить численні лекції на богословську тематику – прим. пер.