Любов як свідоцтво

Як пережити смерть близької людини?

Смерть завжди входить у нашу повсякденність несподівано і страшно, навіть не дивлячись на те, що вона майже щодня транслюється з екранів, проблискує в новинах, з’являється в сусідньому під’їзді чи будинку, нерідко промайне і десь у лікарняному коридорі, іноді навіть у короткому телефонному повідомленні, як це було майже вісім років тому, коли в реанімації міської лікарні помирав мій батько.

Не піддаватися ілюзіям

Дуже добре пам’ятаю, як ближче до півночі екран на телефоні з вимкненим звуком на мить спалахнув, сигналізуючи про нове повідомлення і… нове, вже зовсім інше життя.

Так що ж таке смерть? Ні, не як процес припинення життя, згасання організму, а як подія, що змінює наше життя, його перебіг.

Ми нерідко стикаємося з нею, але кожного разу бачимо і переживаємо її по-різному, з різною мірою участі. Смерть жахає і дивує. Вона не залишає байдужим нікого, хоча, як це не парадоксально, людина завжди прагне обійти цю тему, не роздумувати про неї, забобонно відволікаючись на десятки і сотні інших проблем.

Так, ми співчуваємо сусідам, які переживають особисту втрату, тужимо з ними, намагаємося чимось допомогти. Але чи приймаємо? Що відбувається з нами, коли смерть уносить когось з наших близьких? Чи можливо прийняти?

Напевно, саме в цьому питанні і міститься відповідь. Смерть треба пережити, прийнявши її як факт. І горе, як свідчить народна мудрість, можна тільки пройти. Пройти самому і разом з тим, хто горює. Не перелетіти, не перестрибнути, а саме пройти.

Стан шоку, в якому знаходиться людина, яка отримала звістку про смерть близького, не можна скасувати чи відразу перевести в творче русло. Іноді він посилюється і переростає в тривалу депресію саме цим підсвідомим неприйняттям, відходом від факту того, що сталося, не відмінити, і, як наслідок, зануренням у минуле, в ілюзію того, що все як раніше і нічого не сталося.

До смерті майже не можна підготуватися. Майже, бо рідко коли можна зустріти усвідомлену підготовленість до неминучого навіть у важко хворої і вмираючої людини, і тим більше розуміння цього її родичами. І особливо, коли непоправне сталося несподівано. Але, з другого боку, мені доводилося знати людей, які помирали усвідомлено і мужньо, розуміючи і приймаючи те, що відбувається. Куди складніше було їх родичам.

Думати про того, хто поруч

Що ж можна зробити? По-перше, пам’ятати, що ми не наодинці, не у вакуумі, що про горе можна і треба говорити, їм потрібно ділитися, про нього слід казати і знати, що нам потрібна допомога, не намагатися тягнути на собі це страшне випробування. І ще горе потрібно зрозуміти і вислухати.

Біда не буває нарізно. Втрата близької людини не повинна спровокувати розлад між живими. А значить, нам потрібно бути разом.

Ми повинні шукати і не цуратися підтримки, і ми повинні вміти підтримати. Зробити це можна по-різному. Наприклад, співчутливий знайомий іноді може виявитися ближчим за всіх родичів.

У моєму особистому досвіді переживання смерті близької людини було одне дуже цікаве спостереження. Перші кілька днів після раптової смерті батька я прокидався без усвідомлення того, що це сталося, і лише через кілька хвилин після пробудження ця реальність буквально обрушувалася на мене, немов важкий камінь з великої висоти. Прийти до тями за якісь хвилини допомагало те, що за стіною, в іншій кімнаті, мама та друга мама – мати покійного батька.

Перше, що необхідно знати: не лише ми самі переживаємо смерть рідної нам людини. Поруч є ті, хто не менше нашого, а можливо, і більше страждає від цієї трагедії.

З приходом нещастя украй важливо в короткі терміни мобілізувати себе, об’єднатися з близькими і постаратися забути в усьому цьому жаху про своє “я”. Це не означає, що ми не переживаємо, але живемо і продовжуємо переживати разом з іншими нашими рідними.

У скорботи можуть бути різні кольори. Але абсолютно точно згубна та скорбота, яка примушує людину зациклюватися на самій собі.

Так, сумуючи за ближнім, ми іноді навіть не помічаємо, що насправді шкодуємо самих себе. Хіба ні? Тоді згадаємо про те, як часто над труною чутні фрази: “На кого ти мене покинув?”, “А як же я?”, “Навіщо мені тепер жити?” і так далі.

У моєму випадку вирішальним чинником мобілізації стали думки про матір та інших родичів, хоча, напевно, у моїх діях у ці важкі дні було надто багато автоматизму, причому до такої міри, що самі дні підготовки до похорон і самі похорони згадуються лише частково. Це теж психологічний наслідок переживання смерті близької людини в перші дні і тижні після того, що сталося.

Але найважливіше в такі миті – не бути і не залишатися одному. Відмовитися від алкоголю в будь-якому вигляді і кількості, навіть найменшій, адже допомоги від цього не буде жодної, лише ілюзія полегшення, яка таїть за собою ще більші стреси та нервові зриви. Слід прагнути говорити і промовляти що сталося з тими, хто знаходиться поруч. І ще – не замикатися в собі.

Знати і бачити себе

Що ж відбувається з людиною, яка переживає смерть рідної людини? Психологи, які спостерігають за людьми, що горюють, кажуть про загальні закономірні стадії.

Психолог Світлана Фураєва виділила наступні стадії: шок і заперечення втрати, гнів і образа, відчуття провини і поява нав’язливих думок, страждання і депресія, прийняття і реорганізація. Ці стадії є спільними для більшості людей. У них можна спробувати спостерігати себе, але ще важливіше знати про них, якщо ви надаєте допомогу і допомагаєте пережити страшну втрату своєму ближньому.

На думку кризових психологів, якщо ви наважилися допомагати, то в першу чергу необхідно постаратися зберегти чуйність, сконцентруватися, бути максимально уважним до стану людини, яка горює, бути готовим допомогти, при цьому по можливості в усьому, навіть у побутовій ситуації, прибиранні чи купівлі продуктів. Постаратися не залишати людину одну чи ж спостерігати за нею на невеликій відстані, якщо прохання залишити в спокої і побути одній наполегливі. Прагнути слухати і вислуховувати до кінця. Навіть не обов’язково відповідати. Але слухати. Необхідно дати людині виговоритися. Так нею проживається і долається її горе.

Нарешті, повністю прийняти людину та її горе, щоб вона могла відчувати, що дорога своїм близьким у будь-якому стані. Бути терплячим. Не відсторонятися. Не можна переводити тему розмови про покійного. Навпаки, краще знову і знову говорити і згадувати, якщо людина до цього готова.

З часом болюче сприйняття від спогадів мине, а в самих спогадах людина черпатиме сили і знаходитиме натхнення для подальшого життя. Їй важливо допомогти навчитися жити в новій реальності, в якій близького немає, але вона улюблена і не забута.

Не переставати вірити

Ці древні біблійні рядки говорять нам про те, до чого завжди підводить нас наше серце в стані переживання горя. Ми не перестаємо любити того, хто пішов, а це означає, що зовсім не над усім владна смерть. А тут йдеться вже про віру, яка не вимагає доказів, хоча сама любов до померлої людини і є вже доказ того, що із смертю для нас нічого не закінчується, адже абсурдно ж любити те, чого зовсім більше немає.

Нерідко так буває, що багато подій, слова і вчинки людина в стані стресу просто забуває, у цьому охоронні властивості психіки. Але любов не перестає, тому в стані горя людині потрібна ще і духовна допомога. Іноді коротка бесіда зі священиком або навіть спільна молитва здатні принести людині надзвичайну втіху. Вони не змінять її відразу, але вони дадуть їй можливість знайти бажання жити далі.

Віра дійсно здійснює чудеса і дає людині в хвилину страшного горя відчути, що нічого не закінчилося, не припинилося, але почалося вже в іншому стані. Віра піднімає і змінює людину. І дає їй надію. Надію на те, що страшна і важка розлука насправді тимчасова і що попереду на нас чекає щось інше, обов’язково краще.

Тільки ми обов’язково повинні виправляти і змінювати самих себе, зростаючи і зміцнюючись, стаючи краще. Тому для віруючої людини украй важливо пам’ятати, що, прощаючись тут зі своїм близьким, ми не розлучаємося з ним назавжди. І тому наші турботи мають бути спрямовані на те, щоб прощання з померлим залишилося світлим і чистим, не ображеним метушнею і забобонами із закритими дзеркалами і сусідами, невдоволеними відсутністю горілки на поминальному столі.

Наша втіха – у Богу, Який колись і Сам був оплаканий і похований, але воскрес і життя вічне дав усім тим, хто знаходяться в долині тіні смертної.

А ще іноді з тими, хто плаче, треба теж плакати, але при цьому не сумувати і не давати чорному почуттю пригнічувати себе. Від цього сумно і нашим покійним, які раді б були утішити нас, але за нашим невір’ям і самошкодуванням не можуть наблизитися до нас.

Просто іноді серед болю і однакових днів у порожнечі і тузі так буває, що зовсім на мить нас охоплює дивне почуття світла і полегшення, немов хтось окликнув тебе тільки зараз. Не треба озиратися. Це було не в минулому. Це все ще тільки буде.

Я бачив і знав людей, які змогли прийняти і пережити. На згадку про них і написані ці рядки.

Автор: священик Андрій Мізюк