Критики обурюються: в Євангелії Різдва Богородиці немає!

Скільки пам’ятаю, цього дня, 21 вересня, на Різдво Богородиці – завжди ласкаве, нежарке, прозоре осіннє сонце. Можливо, тільки в мене так співпадає – не знаю.

Учора – начитався новин: учені б’ють тривогу, глобальне потепління настає, клімат на планеті погіршується, насуваються страшні катастрофи. Що з нами буде, як житимуть діти, думав я в смутку. А з ранку зирк – хмари, що обклали наше містечко останнім часом, кудись розтягнуло, блакитне Богородичне небо і сонце, і якось трохи легше, відпустило дещо на серці. Ласкава, але не сиропна, а стримана, спокійна, материнська розрада:

«Нічого, нічого. І це мине. Усе мине. Усі народилися, усі помруть – усі воскреснуть. Чи мені не знати: Я народила, Я пережила смерть, і Син Мій пережив смерть, і воскрес, і Я воскресла. Усе мине, усі страхи, тривоги, турботи. І материнсько-утробне, з покоління в покоління одне й те ж у всіх і для всіх, перетвориться в інше, невимовне, і смертне припиниться.

І живородне лоно творіння, що здригається конвульсіями мук і пристрасті, вщухне, адже Він Сам сказав: на небесах не одружуються – не зазіхають, перебувають як ангели, зовсім по-іншому, не як зараз. А небеса, запитуєш, де? А от же вони. Вони – наш справжній дім, який і був з нами, всередині нас, і ріс там, як гірчичне зернятко, незважаючи на весь гріх, тугу повсякденності, жах і смерть, і виросте, і буде і всередині і зовні, усе в усьому, і наші діти стануть нам істинними друзями в Богу, як і ми – усім своїм предкам».

Що відповімо на цю розраду? Розрада – адже вона нічого не пояснює, не проповідує, не вимагає, ні до чого не закликає, вона – просто утішає, бо жаліє, любить без запалу і самозвеличання, не душить у палких обіймах, дає дихати самому, усе про тебе розуміє і не ідеалізує тебе, але і не говорить багато, не моралізує, допомагає – пережити біду, біль, морок, страх, слабкість.

«Казка, вигадка, в Євангелії цього немає!»

Різдво Богородиці – одне з найулюбленіших православних свят, світле, недаремно воно зовсім поряд з Початком індикту – церковним святом новоліття. Хто бачить вересень – осінню, вмиранням, настанням пітьми і холоду, а хто, навпаки – блакитним і золотим початком нового…

Різдво Богородиці – з тих суперечливих подій, про які звисока відзиваються критики Церкви: казка, вигадка, в Євангелії цього немає!.. Ну так, немає. Текст так званого «Протоєвангелія Якова», в якому невідомий автор розповідає нібито як очевидець про Йоакима та Анну, про дивовижні події зачаття Пречистої Діви, Її народження, введення Її в храм, виховання при храмі, перипетії, пов’язані з народженням Сина, написаний був приблизно в II столітті чи то в Сирії, чи то в Єгипті, пізніше він був, як інші апокрифи, відкинутий учителями Церкви і на довгі віки, приблизно на десять, зник з ужитку вірних. Проте саму подію Різдва Богородиці вірні відзначали із самого початку.

Критики, ймовірно, ніяк не можуть або не хочуть зрозуміти: Церква живе не текстами і не науковими методами вивчення цих текстів, хоча і це вивчення, звичайно, буває і потрібним і доречним.

У цьому сенсі Церква живе навіть не Євангеліями, не книгою самою по собі. Вона живе – Воскресінням. Конкретною подією, що перевернула світ.

Жива віра і живе – на живому

Звичайно, чим далі від історичного епіцентру цього чудо-вибуху жили люди, тим більш наполегливою була нужда записати те, що можна передати, і були читані і передаванні послання апостола Павла, потім – написані Євангелія, складений канон Священного Писання, але були записані і безліч апокрифів, у всіх цих текстів, як і в тих християнських книг, що написані пізніше і з’являються досі – своє призначення, свій сенс і своя доля.

Але, якби всі ці тексти несподівано чомусь зникли, це не було б безповоротною катастрофою. Церква не зникла б, бо Сам Христос живий, Він воскрес один раз і назавжди. А от якщо уявити, що немає самого Воскресіння – тоді жодної різниці між Євангеліями, апокрифами, одкровеннями богословів і науковими дослідженнями текстологій і археологів немає, уся ця «література клерикалізму» однаково не потрібна.

Простіше кажучи, саме духом Воскресіння живе Церква, і дуже багато того, що виникло за віки її існування у світі, з’явилося на світ, можливо, безглузде, нелогічне, небездоганне в сенсі «породистості» з погляду світу, що не пізнав Воскресіння, але сповнене саме цього животворчого духу, що допомагає жити в напрямку до Неба новим і новим людям.

Таке і те, що ми знаємо про народження на світ Пріснодіви Марії, чиє тіло дало можливість Богові втілитися заради нас. Апокрифічне джерело, в якому розказано про цю подію, не можна, звичайно, ідеалізувати.

Неправий той парафіяльний батюшка, який, як одного разу розповідали, мало не анафемі піддав парафіянина, що на свою біду читав «понад програму» і спробував висловити думку, що історія престарілого Йоакима та Анни могла бути написана оповідачем, просто натхненним історією прабатьків Авраама і Сари.

Але зневажливо викреслити переказ про Різдво Богородиці з життя Церкви як «ненауковий» – все одно що погасити в цьому вересневому чистому небі прозоре сонце, а в серці – материнське світло розради Пречистої.

Жива віра і живе – на живому, не на одних тільки формулах догматів, і вже тим більше не на жалюгідних уламках «справжнього», що стирчать з купи «недостовірностей», які критики Церкви викинули в процесі скрупульозного пошуку так званої «історичності». Формули і докази, звичайно, потрібні і важливі – але не більше, ніж потрібен посуд, щоб зберегти вино для весільного бенкету, на який збираються ті, що люблять один одного.

Автор: священик Сергій Круглов

Усе по темі: Різдво Пресвятої Богородиці