Диво помноження хлібів (закінчення)

У кожній євангельській розповіді слід розрізняти два плани. З одного боку, це розповідь про подію, яка мала місце дві тисячі років тому в дуже далекій від нас країні. У той же час усе це відбувається з нами, з кожним з нас. Ми виявляємося учасниками кожної євангельської події. Можна так би мовити: будь-яка книга існує окремо від нас, ми існуємо поза нею. Євангеліє – зовсім інша книга, ми живемо як би «усередині» неї.

Диво помноження хлібів відбувається на містичному рівні щодня от вже дві тисячі років. Щодня на землі звершується Літургія – не в цьому, так в іншому храмі; немає ні дня, коли б не було обідні. Коли починається Великий піст, на Сході Літургія звершується тільки по суботах і неділях, а на заході – і в буденні дні. У Велику п’ятницю Літургія не звершується, але коли Велика п’ятниця настає в християн Сходу, у християн Заходу вже Пасха. Отже за дві тисячі років християнської історії не було жодного дня, коли б це диво, диво помноження хлібів, не повторилося. І всім вистачає, і всі насичуються! Щодня Господь бере, благословляє, переломлює і дає нам цей хліб. І його завжди вистачає, і залишається! А якщо хтось хворий і не може прийти на Літургію, завжди на Престолі є запасні Дари, які священик може покласти в дароносицю, принести хворому і в будь-який день і годину, – увечері, вночі – причастити його (у Візантійському статуті сказано, що хворого можна причащати і не натщесерце, у будь-який час, незалежно від того, готувався він до цього чи ні).

У євангельській розповіді про помноження хлібів описане таїнство Євхаристії. Проте «механізм» дива залишається прихованим від нас. Але тому це і диво. Коли все зрозуміло, це вже щось інше.

Що було насправді? – запитують люди. Як це сталося? Який, дійсно, був «алгоритм» цього дійства? Я не знаю. У книзі «Син Людський» о. Олександр Мень на це дає таку відповідь: «Ми ніколи не дізнаємося, як саме сталося помноження хлібів, але важливе зовсім не це. Нагодувавши народ, Ісус показав, що справжня віра і єднання душ у благодаті можуть стати запорукою не лише небесного, але і земного благословення».

Можна сказати, що це диво дозволило людям скуштувати радість, яка більше насичує, ніж достаток, – справжнє братерство. Підкреслюю: ми не знаємо, як це сталося того дня, але у світлі віри знаємо, що факт мав місце, і бачимо результати цього факту.

Ми знаємо, що вино і хліб під час звершення таїнства Євхаристії не змінюють своєї фізичної природи. З євхаристійним хлібом, з Тілом Христовим, слід поводитися дбайливо, пам’ятаючи, що це хліб, який може засохнути, запліснявіти і т. д. Ставлячись до нього благоговійно, слід берегти його фізичне єство. Але хліб цей переісточується («Переісточений Духом Святим», – кажемо ми); не змінюючи своєї фізичної природи, він наповнюється новим, абсолютно новим буттям. Це теж допомагає нам зрозуміти суть описаного в Євангелії дива – коли хліб множиться, наповнюючись якимсь новим буттям.

Якщо порівнювати в Євангеліях Марка і Матфея перший варіант оповідання з другим, то помітно, що в другому, як я вже казав, менше деталей, розповідь коротша, та зате більше значущості містичної, виразніше підкреслюється євхаристійна суть цього дива. Наприклад, у Матфея замість «благословив» (14:19) у другому варіанті сказане: «віддавши хвалу» – євхарістос, тобто «здійснивши Євхаристію» (15:36). Читаючи про диво помноження хлібів вперше, ми сприймаємо його як би в реальному плані, другий раз – більшою мірою містично.

У Євангелії від Марка розповідь про помноження хлібів, особливо перша, – це розповідь свідка дива (якщо просто змінити займенник «вони» на «ми», то це стає особливо відчутним). Можливо, це розповідь самого апостола Петра, з якого потім виросло євангельське оповідання. Прочитати його, просто замінивши займенник «вони» на «ми», дуже продуктивно в духовному сенсі для будь-кого з нас.

Кожен юдей знав: коли прийде Месія, або Христос, Він влаштує бенкет. Усі чекали, що це буде бенкет з розкішним пригощанням, з м’ясними та іншими стравами. Але от цей «бенкет» Месії відбувається. І виявляється зовсім іншим. Христос приходить не таким, яким Його зобразила людська уява, а таким, яким Він є. І «бенкет» відбувається завдяки тому, що хлопчик дає їм хліб, про що каже євангеліст Іоанн. Не випадково саме хлопчик, дитина, дає хліб для дива. Духовна дитячість лежить у серцевині християнства, без неї християнства немає!

На те, що всі ми стаємо учасниками цього дива кожного недільного дня, вказує молитва, що читається наприкінці Літургії, перш ніж засмикується завіса. Ми просимо Спасителя: «Сподоби могутньою Твоєю рукою подати нам Пречисте Тіло Твоє і Чесну Кров Твою, а через нас і всім людям». При цьому не слід забувати, що все це відбувалося і в реальному житті в Палестині I століття. Якщо ми не звертатимемо уваги на реальний фон євангельської події, то ніколи не станемо його учасниками. Наприклад, у фільмі Ф. Дзефірелі «Ісус з Назарету» риби, які помножує Христос, великі, на кшталт коропів. Вийшло щось схоже на ринок у процвітаючому західноєвропейському місті, десь у Неаполі. Нічого спільного з Палестиною, з таїнством Євхаристії це, на жаль, не має. Ісус брав маленькі сушені рибки – опсарія (греки зараз називають їх псарі). На жаль, образ дива, який зобразив Ф. Дзефірелі, просто дезорієнтує глядача.

Задамося питанням: яке місце займає тут, у цьому диві, риба? Ви пам’ятаєте, що риба була символом присутності Христової в житті. Першим християнам з Іудеї було дуже важко переступити через старозавітний звичай не зображувати Бога. Вони ніколи не зображували Спасителя так, як потім Його зображуватимуть на іконах, відштовхуючись від нерукотворних ликів, які збереглися в царя Авгаря, на Туринській плащаниці. У перші віки Спасителя зображували або у вигляді риби, або у вигляді агнця, або у вигляді виноградної лози, тобто користувалися тільки символічними зображеннями. Пізніше – у вигляді доброго пастиря з вівцею на плечах – але без портретної схожості. І тільки потім з’явилися ікони, на яких ми бачимо те лице, яке зафіксоване на Туринській плащаниці.

Господь здійснює диво помноження хлібів увечері, коли згущується пітьма, коли всі наші страхи посилюються – страхи, що оголяють нашу безпорадність; саме в такі моменти ми гостро відчуваємо, наскільки ми далекі від своєї істинної батьківщини, від Бога; нам важко, ми загублені. У цій пітьмі Господь здійснює диво помноження хлібів. От чому особливо значущі літургії, що звершуються, коли темно – у різдвяну або пасхальну ніч. Навколо пітьма, а в храмі в цей час звершується таїнство Євхаристії, Господь стає посеред нас, щоб «знову і знову» узяти хліб у руки, благословити, переломити і дати нам.

У Євангелії від Іоанна є дуже важливе місце. Після здійснення дива помноження хлібів, упізнавши в Ісусі Христі, Месію, Того Помазаника, Якого от вже тисячу з гаком років чекає народ, юдеї хочуть зробити Його царем. Тут як би повторюється третя спокуса Спасителя в пустелі, але тільки вже перед лицем людей, – спокуса владою. І тут Ісус йде і віддаляється на гору один. Матфей розповідає, що, відпустивши народ, Він зійшов на гору молитися наодинці і увечері залишався там один (див. 14:23). З Євангелія від Марка ми знаємо, що саме в цей момент Він запитує: «За кого вважають Мене люди?» (8:27). Відповідь напрошується сама собою – за Месію. З Євангелія від Іоанна стає зрозумілим: Він йде молитися, бо люди хочуть зробити Його царем, «узяти» Його і сказати: вирішуй за нас наші світські проблеми. Він йде і молиться. Так і ми – чекаємо, щоб Христос влаштував наше світське буття, влаштував життя навколо нас. А Він у той момент, коли ми Йому кажемо: «Будь нашим царем, усе влаштуй, а ми прийдемо на готове», йде і молиться про нас, молиться про те, щоб братське спілкування – койнонія – звершувалося самими братами і сестрами, завжди і в усьому. Щоб через це братське спілкування до нашого життя увійшло те розумне її влаштування, на якому воно має бути засноване. Не державне влаштування – а саме братерство, яке паралельне державі і не залежить від неї, але робить життя дійсно життям, а не животінням. Люди, бажаючи бачити в Ісусі земного царя, протиставляють себе Йому. От Він – зовнішня сила, а ми – вівці Його пасовиська, Він усе для нас приготує. Але якщо ми бачимо в Ньому зовнішню силу, то Він виявляється поза нами – не серед нас і не в нас, а над нами. І нам вже тоді не вигукнути: «І вже не я живу, а живе в мені Христос!» Саме койнонія, те спілкування, яке пропонує нам Христос, дає можливість побачити в Ньому не зовнішню силу, а Того, Хто серед нас, Хто воєдино об’єднує нас зсередини.