Коли в людині немає упокорювання, то навіть її добрі справи нікому не потрібні

Коли в людині немає упокорювання, то навіть її добрі справи нікому не потрібні. І це страшно! З тобою можуть вітатися на парафії, бо ти пожертвував велику суму грошей; люди кажуть тобі: «Молодець!», – бо ти вдало провів якийсь захід; тебе хвалять за те, що в тебе усе гаразд – прекрасна сім’я, багато дітей і т. д. Але Бога цікавлять мотиви наших добрих справ.

Він дивиться на те, чому ми здійснюємо той чи інший вчинок, і чи з упокорюванням ми його здійснюємо. Бо інакше все це нам не принесе користі. На жаль.

Тут важлива і зворотна сторона. Якщо в людини є упокорювання, то в такому випадку, навіть при всіх своїх гріхах і слабостях, вона симпатична Богові. Бог любить її і дає їй прощення. Таким чином, маючи упокорювання, ми притягаємо до себе милосердя Боже.

З цієї причини один святий, на питання, кого б йому хотілося побачити більше – доброчесного егоїста або упокореного грішника, – відповів: «Упокореного грішника».

Деякі люди палять, або мають якісь інші недоліки – душевні або тілесні; у них не виходить боротися зі своїми пристрастями, але при цьому вони мають упокорювання і оплакують свої гріхи, не гордячись собою.

І я вірю (і Церква каже те ж саме), що Господь любить таких людей. Він людинолюбний стосовно них. І не тому, що схвалює їх гріхи, а тому, що Йому до вподоби їх упокорювання і покаяння. Згадаємо: фарисеї зовні були досконалі, але в них не було упокорювання, і вони втратили усе.

У цьому весь секрет. Ні піст сам по собі не може допомогти нам, ні дерев’яний одр, ні нічні пильнування. Тільки упокорювання.

Не хочеться говорити про це, але потрібно прийняти такий безперечний факт. Іноді і ми, церковні люди – строгі до самих себе, духовні, постимо – не упокорюємося. Тобто наше серце не стає м’якшим. Чи думали ви колись про те, що іноді ми здійснюємо усі ці духовні подвиги із звичайного егоїзму? І тому не стаємо такими, якими хоче бачити нас Бог.

Доказ тому дуже простий. Люди, які знаходяться поруч з нами, – діти, сусіди, друзі, – не бачать нашого упокорювання, не відчувають його. Чому? Усе дуже просто. Наш дух не в змозі упокоритися.

Людина йде в храм, довго молиться, потім сповідує свої гріхи, а повернувшись з церкви, починає засуджувати, обговорювати і коментувати. Адже як приємно шукати і знаходити чужі хиби! Але як же служба, як же храм, звідки ми повернулися? Значить, відвідування церкви не додало нам упокорювання?

А замість цього ми дивимося на хиби інших. Наприклад, я пощу без рослинної олії. І люди, які в змозі робити те ж саме, повинні так чинити, бо цьому учить Церква.

Але цього недостатньо. Треба, щоб і наша душа виливала єлей милосердя на тих, хто не постить. А ми судимо і засуджуємо. Нам подобається дізнаватися про сварки, скандали, ми любимо говорити про це і розпускати плітки. Це що, упокорювання? Це егоїзм.

Одного разу я слухав інтерв’ю з Константиносом Ганотісом (грецький футболіст – прим. пер.), і наприкінці бесіди хтось запитав його:

– Можете прокоментувати скандальну історію з цією людиною?

А Ганотіс поставив цьому слухачеві зустрічне питання, яке цілком змінило хід розмови:

– Скільки часу ви молилися про цю людину?

Слухач не зрозумів, і сказав:

– Але я запитую вас про скандал!

– Я зрозумів ваше питання. Так от, скільки сліз ви покірливо пролили про того, кого хочете зараз обговорити? Скільки разів прочитали за нього канон до Пресвятої Богородиці?

І цей слухач не знав, що відповісти. Адже саме так Церква учить нас ставитися до провини інших людей – з упокорюванням. Не бути егоїстами стосовно ближніх – якими б вони не були. Адже ми несемо відповідальність тільки за свої вчинки. А якщо егоїстично судити інших, то настане година, коли Бог відвернеться від нас і ми впадемо в такі самі гріхи.

Якщо жінка із засудженням розпускає плітки про заміжжя сусідської дівчини (і вибір невдалий, і весілля не таке, і так далі, і тому подібне), то настане час, і в її сім’ї станеться те ж саме. Можливо, це станеться через п’ять років, може, – через десять, але вона на власному сумному досвіді згадає про те, як засуджувала інших. Тому упокорено ставитимемося до своїх ближніх, нікого не засуджуючи.

Біси не можуть наслідувати цю чесноту. Вони не можуть навіть чути цього слова – упокорювання. І ми, коли упираємося у своїй гордості, не бажаючи упокоритися, черпаємо «натхнення» у злих духів.

Можливо, ви звертали увагу на те, як зображуються ангели поряд з Розп’яттям? Вони закривають свої лиця в благоговійному страху. Святі кажуть, що до того моменту, як Христос був розіпнутий, ангели могли вільно вибирати між добром і злом.

Звичайно, вони при цьому не грішили, не коїли жодного зла, але теоретично – могли згрішити. А коли вони побачили Розіпнутого Христа – у момент Його найвищого упокорювання, – то, здригаючись від жаху, жахалися, як може Той, Хто є Господь Слави, так принизитися, щоб втратити усе. Хіба Бог може втратити усе? А Він втратив – Своє вчення, Своїх учнів, Своє життя. Усе рухнуло. Господь помер, і тепер саме Ім’я Його буде забуте.

Але коли ангели побачили Воскресіння, що сталося за Розп’яттям, то вони остаточно увірували, що шлях до справжньої слави лежить через упокорювання. А слова лукавого змія, сказані колись людям у Раю, – про те, що обоження і слава людська мають на увазі бунт і повстання проти Бога, – відверта брехня.

Тому святі і кажуть, що з моменту Розп’яття і Воскресіння ангели вже непохитні, постійні у своїй святості. Адже тепер вони твердо знають, що тільки поруч з Христом можна набути справжнього щастя і блаженства. І, залишаючись як і раніше вільними у своєму виборі, вони ніколи не зроблять його на користь зла – бо завжди пам’ятають про те, що відкрилося їм у момент Розп’яття і Воскресіння.

Упокорюванню добре учить те, що ми з вами робимо зараз: сидимо всі разом і слухаємо один одного. Святий Іоанн Ліствичник каже, що коли кінь скаче один, з гучним іржанням, гривою, що розвівається, то йому здається, що він – найкращий і найшвидший скакун у світі. Але коли його запускають у табун і він виявляється серед інших коней, то, порівнявшись з ними, він починає розуміти, що інші коні анітрохи не гірше його – вони так само швидко скачуть і так само красиві.

Так і ми. Коли людина одна, їй здається, що вона дуже хороша. Сидячи удома, ми вважаємо себе справжніми християнами. Але прийшовши в церкву і молячись всі разом, ми дивимося один на одного і бачимо, як хтось упокорено занурюється в молитву, хтось прагне поговорити зі священиком, хтось з благоговінням і упокорюванням приступає до Святої Чаші. І тоді ми розуміємо, що є християни трохи кращі нас.

«Не будемо залишати зібрання свого» (Євр. 10:25). Апостол Павло сказав так, бо спільна молитва учить упокорюванню. Ми дивимося на те, як моляться інші, і, упокорюючись, виправляємося. А святий Ісаак Сирин навіть так казав ченцям-самітникам, що трудилися в пустелі: «Час від часу треба виходити зі своєї келії і спілкуватися з іншими подвижниками, бо так можна побачити, чого ти досяг».

Наодинці ми здаємося собі дуже добрими, духовними людьми. Але, порівнявши себе з іншими, ми бачимо, чи вдалося нам досягти чогось насправді. І після цього можна знову рухатися вперед.

Багато жінок (а іноді і чоловіки) часто кажуть на сповіді: «Коли я вдома одна, то усе прекрасно: я не гніваюся, не дратуюся, мені хочеться молитися. Але коли приходять діти, або чоловік повертається з роботи, зі мною починає творитися щось незрозуміле. Я стаю як одержима». Ні, ти не в цей момент стаєш одержимою. Ти була нею і раніше, просто в такі хвилини усе виходить назовні. І це має допомогти тобі зрозуміти свою неміч і пристрасті.

Одна справа – молитися в себе удома, а друга – прийти в храм і, побачивши сусіда, якого терпіти не можеш, не прикидатися, ніби не помічаєш його, а привітатися з ним, сказати йому «Добридень!», зробити перший крок. Так, через дружнє вітання, ми починаємо упокорюватися і виправлятися.

Мені доводилося бачити, як учені, освічені люди, які самі могли повчати інших набагато краще за якогось там проповідника, приходили на духовні бесіди – бо хотіли гамувати свій дух. Вони були готові перетворитися на учнів і дізнаватися щось нове від людини, яка знала значно менше їх, бо їх метою був не диплом, а упокорювання.

І ми всі зібралися тут не для того, щоб почути щось нове. Ми знаємо практично все. Але сьогодні вранці Бог бачив, як ми встали і сказали собі: «Господи, я піду на цю бесіду і постараюся винести звідти щось для себе. Можливо, з п’ятдесяти думок я візьму лише одну, але ця думка зміцнить мене». І такий намір допомагає значно більше, ніж те, що ми чуємо на цих бесідах.

Перша ознака того, що людина стає упокореною, – це коли вона перестає гордитися своїми природними талантами і здібностями. Наступний етап – коли вона не гордиться своїми досягненнями в духовному житті. І нарешті, останній – коли вона не гордиться взагалі нічим, а тільки любить Бога. Люблячи Господа, ми прославляємо Його, і тоді в серці не залишається місця для похвали самому собі, своїм власним талантам.

Наприклад, коли красива людина не говорить і не думає про свою красу, це ознака упокореного ставлення до власної зовнішності. Те ж саме, коли людина має прекрасний голос, або володіє ораторським мистецтвом, або є добрим письменником – тобто має талант від Бога, і при цьому каже: «Раз ця моя здібність – вроджена, значить, вона не належить мені, а є даром Божим. Це Бог подарував мені такий талант, він – не мій. А раз цей дар – від Бога, то їм не можна гордитися».

Ну, а коли людина гордиться своєю красою, то хочеться запитати її: «А в чому тут твоя заслуга? Хіба ти сама зробила свої очі, своє обличчя і тіло красивими? Ні, ти тут нічого не робила. Тебе створив такою Бог».

Отже, перший крок на шляху до упокорювання, – це перестати гордитися тим, що дав нам Господь.

Упокорена людина не засуджує інших і не прагне зайняти перше місце. Навпаки, вона хоче бути позаду. Їй не подобається бути на очах у всіх.

А є матері, які ніколи не дозволяють собі з’їсти найсмачніший шматочок. Вони завжди залишають його дітям. І це теж упокорювання. Людина упокорюється таким чином. Якщо любиш, то упокорюєшся і радієш, що їси не ти, а твоя дитина. От що таке упокорювання материнства. І такому упокорюванню нам слід навчитися в усіх сферах життя.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)