Якщо немає вічного життя, то любити – нікого!

Розмова про смерть – це завжди одна з важливих розмов у християнській культурі. Усі найбільш важливі життєві аспекти стають ясні і зрозумілі тільки в присутності смерті. Ціннісні речі стають цінними в присутності смерті, нічого не значущі речі, які колись здавалися дуже важливими, знаходять своє місце. Усе, що людина у своєму житті досягала, за що вона боролася, до чого вона прагнула – усе стає правильним, справжнім тільки в присутності смерті.

Тому нам слід пам’ятати про смерть, мати, так би мовити – пам’ять смертну, до якої людина абсолютно не готова, яку вона не може зберігати, яка дається кожному з нас колосальним зусиллям – пам’ять, яка увесь час вислизає. Зрозуміло чому: людина не має досвіду смерті, людина не призначена до смерті, людина не створена для смерті, для вмирання. Їй так важко, так нестерпно зберігати в собі цю пам’ять. Хоча немає нічого очевиднішого для кожного з нас, ніж наша власна смерть. Ми нічого іншого про себе не знаємо із стовідсотковою достовірністю, як тільки те, що ми обов’язково помремо.

Жити з цією думкою абсолютно нестерпно. Усе, з одного боку, може абсолютно знецінитися і піти в нікуди, людина не може жити в нормальному стані, знаючи, що вона помре. І вона не розуміє, про що йде мова. По суті своїй, мова йде, звичайно, не про смерть, а, передусім, про життя, але в цій присутності смерті.

Коли доводиться зустрічатися з людьми, які переживають дуже гострий період горя в зустрічі із смертю, батьками, які втратили своїх дітей, ти бачиш, що з цих людей практично пішло життя, вони не живуть, а продовжують, зібравши сили, своє існування. І вони не знають: навіщо. Навіть якщо це віруючі люди, якщо все життя ходили в церкву. І раптом виявилось, що коли на Пасху кажуть “Христос воскрес!”, звикли, коли кажуть, що смерті боятися не потрібно, її взагалі немає. Раптом от цей момент, коли людина з цією реальністю стикається, немає цієї віри, чомусь вона йде. Той досвід нібито віри, так би мовити напів-віри, яка вірою ще не стала, віри, яку ти отримуєш як інформацію, як мрію, як ілюзію про щось. Ця віра розсипається в присутності цієї очевидності, яка називається смертю.

І ось тут людині дуже важливо зрозуміти: а що таке життя? Що означає “ми живемо”, “я живий”? Дуже часто людина не ставить собі цього простого і дуже важливого питання: що ти вважаєш життям? Бо здається настільки очевидним, що я прокидаюся щодня, дивлюся навколо себе, бачу сонце чи іншу погоду, чищу зуби, дихаю повітрям, п’ю воду, їм сніданок, обід і вечерю, зустрічаюся з людьми, йду на роботу, здійснюю масу різних справ, беру участь у добродійних акціях, ходжу в церкву, телефоную своїм друзям, відвідую своїх батьків, з кимсь сварюся, на когось ображаюся – от воно і є, начебто, життя.

А виявляється, це зовсім не так. Бо в цьому житті немає ніякого складу, немає складу самого життя. Є події, є діяльність, ми дуже часто називаємо життям те, що називається діяльністю. Діяльність не є життям, але ми звикли діяти.

І коли трапляється зустріч із смертю – діяти неможливо, безглуздо, і людина не знає, як бути далі. Як починати наступний день, як продовжувати своє існування, коли діяльність виявляється безглуздою, порожньою, безплідною. І тоді потрібно всім замислитися: а коли ми живемо по-справжньому? І виявиться, якщо ми будемо чесними до себе, що в нашому житті дуже мало життя. Але все, що пов’язане з життям, пов’язане обов’язково з радістю, пов’язане обов’язково з любов’ю, з повнотою буття, з суттю, сенсом і володінням цим сенсом, або прагненням до цього сенсу.

Це дуже важливі моменти, бо людина, коли вона по-справжньому молиться, вона оживає. Коли людина з Богом зустрічається, навіть якщо вона ще не знає, що це зустріч з Богом для неї, бо всякий прояв справжньої людської любові – це все одно зустріч з Богом, бо Бог є любов. І коли людина зустрічається з любов’ю, то вона зустрічається з життям, бо Бог є життя.

І це дуже часто не усвідомлюється людиною до того моменту, поки вона раптом цього не втрачає. А коли вона це розуміє, у неї є можливість це життя мати у своїх руках. Бо може кінчатися діяльність, а життя не може кінчатися. Тут є важлива річ, коли говориш з невіруючою, або навіть, віруючою людиною, яка втрачає, але вже не знаходить основ у своїй колишній вірі, про те, що ж далі, як далі жити? Чи є це вічне життя, а якщо є, як до нього доторкнутися?

Так от якщо вічного життя немає, немає життя по-справжньому, тоді любити нікого. Не можна любити порожнечу, не можна любити нічого, не можна любити просто фотографію, не можна любити спогад. Кожен з нас знає, кого він любить, і що він любить, не дивлячись ні на що. Відбувається відхід, а любов не закінчується. Любов страждає, любов хворіє, але вона живе, ця любов, значить, живе ця любов у вічності, значить, і є це життя. Значить, ми любимо тих, хто є, а не тих, кого немає. Ми звертаємо свою любов до тих, хто є, – до них не можна доторкнутися, притиснути до себе, погладити по голові, але вони є, ми їх любимо не менше, ніж учора, позавчора, 10 років тому, 20, ця любов не замовкає, не стає меншою, не глухне, вона така ж жива, природна. Це і є життя.

І коли людина раптом починає розуміти, що таке життя, і що життям не є, тоді до цього життя можна повертатися, це життя можна вирощувати, це життя, яке полягає в справжній зустрічі з Богом, – як це не страшно, не дивно звучить, але зустріч з життям, справжнім життям відбувається тільки в контексті цієї смерті. А про все інше можна тільки прочитати, почути, богословські тлумачення усілякі узнати, усе, що завгодно, але реальна зустріч з життям відбувається на вістрі цього страшного хірургічного інструменту. Тому вона болюча, але вона справжня.

Ніяк по-іншому для нас це життя не пробивається, як тільки через смерть, передусім, через смерть Христову. Дуже часто воно так само пробивається для кожного з нас, коли ми зустрічаємо смерть своїх близьких.

Я недоговорив, недоформулював, складно, але я хочу сказати, що справжнього життя в нашому житті не так багато, і його потрібно берегти і зберігати, і коли ми це життя в собі вирощуємо, то воно здатне витіснити боязнь смерті, здатне стати тією самою істинною вірою, для якої смерті немає по-справжньому, бо там, де присутнє справжнє життя, там смерті бути не може.

Тому і важливо відокремити діяльність, життєдіяльність, усе що завгодно, усе, що ми називаємо “от живе людина”. Від того, що людина живе.

Автор: протоієрей Алексій Умінський