Син вдови і смерть

Мова священика має бути піднесеною. Він говорить про високе, торкається вічних істин, глибоких сенсів, величних трагедій. Але коли ми, священики, говоримо про смерть – а про це доводиться говорити часто, – то слів іноді не вистачає, бо кожна смерть пильно зберігає свою недоторканість і кожна трагедія має свій неповторний вигляд.

Немає смерті в загальному. Кожна смерть – особиста, кожне горе – конкретне. Усі слова втіхи безсилі і безбарвні там, де доречне лише одне мовчання.

Що таке смерть? Хто може наважитися говорити про неї? У кого є таке право? Звідти ніхто не повертався. А ті, хто повернувся, – що можуть сказати вони, які не випили цієї чаші до дна?

Проте є люди, які пережили смерть і живуть з цією смертю, знають занадто добре, що це таке. У мого друга помер син – красивий талановитий хлопчик. Помер у нього на очах. Несподівано. Безглуздо. Я не знаю, що відчуває людина, в якої з’являється дитина. Мені це недоступне. Але коли я думаю про це, у мене паморочиться в голові від захоплення і благоговіння перед цим дивом Божим.

Ясноокий малюк з теплим диханням, дитина, подібно до якої ніколи не було і не буде, і ти до цього причетний, вона – моя, гілка нового роду, невідомої сім’ї, плодоносний паросток мого дерева.

Коли просто думаєш про це, холод захвату і священного трепету накриває з головою, адже ти тепер – біля основи нового дерева, нового роду, батько, патріарх. Яке це диво і честь – бути батьком! Як це свято і велично – бути матір’ю!

Але жадібна, заздрісна, ненаситна смерть дихає холодом десь поруч. У неї немає благоговіння, у неї відсутній священний трепет живого, вона хапає своє, не вибачаючись.

Важко ховати батьків. Нескінченно важко пережити чоловіка. Нестерпна втрата улюбленого друга. Але дитина… Це щось зовсім інше. Цього навіть зрозуміти не можна, неможливо собі уявити, помислити, якщо сам такого не пережив. Бо відчувати смерть дитини – те ж саме, що померти самому.

Але це ще не все. Ти не просто помреш, це було б занадто легко, – ти житимеш з цією смертю, з цим глибоким болем, що пронизує всього тебе. Вона забереться в самісіньку глибину. Змиє всі фарби. Отруїть сміх. Виття – єдина розкіш, залишена мерцеві. Біль, який ні з ким не розділиш.

Мені так совісно підіймати очі на мого друга. У мене немає слів втіхи. Навіть дивитися на цей постійний біль нестерпно – невміло прихована мука, яка з ним назавжди.

Як він живе? Чи живе він? Не знаю. Іноді мені здається, що його просто немає. Його замінила тінь. І це не душевні страждання, не лихоманка емоцій. Біль цей – чистий фізичний біль. Так болить тіло на своїй найбільшій незримій глибині. Коли помирає друг, з ним гине частина душі. Але твоя дитина – дійсно частина тебе, продовження твого тіла. І смерть убила її. А померли ви разом.

Похорони дитини, Альберт Едельфельт

Євангеліст Лука розповідає про подібну трагедію, тільки Лука, і більше ніхто з євангелістів та істориків.

Жінка поховала чоловіка. Звичайна життєва обставина. Зазвичай подружжя знає, відчуває, що, швидше за все, хтось із них помре першим. Дорослим бути боляче. Таке життя, і мудрі люди готуються це пережити вже з дня весілля.

Але це були не останні похорони в домі наїнської вдови. Помер її син – юнак. Єдиний син. Це сталося дві тисячі років тому в далекій і незрозумілій країні. Ми не знаємо ім’я цієї жінки, що було далі, чим закінчилася її історія. Адже всі ці тисячоліття вдівці і вдови, батьки і матері ховали своїх дітей, і такі історії не новина, цим важко когось здивувати. Але кожна така трагедія – єдина у своєму роді.

Мати ховає не просто дитину, але свого сина, помирає разом з ним, несе його смерть у собі. Коли помирає дитина, батько знає, що є хтось, кому тяжче, ніж йому – матері. Завжди є хтось, кому тяжче. Оточення співчуває її горю, але вони бачать не все. Помер годувальник, урвався рід, мати залишилася одна і без спадкоємця. Тільки ніхто не помітив або не посмів помітити її смерті. Тільки Один побачив її смерть.

І Христос воскресив сина наїнської вдови. Зробив диво. Одне з багатьох. І ми не знаємо, ким потім став цей юнак, де він жив, чи були в нього діти, чи згадував він про своє дивне воскресіння. Безперечне одне: врешті-решт він все-таки помер, як і його батьки.

Неможливо написати посібник “Як пережити смерть своєї дитини”, тобто написати можна все, але написане буде, швидше за все, брехнею і нахабством. Бо трагедія завжди конкретна: якщо померла дитина – це конкретна дитина конкретних батьків. Їх можна утішати, але не можна утішити, адже разом із сином померла його мати, чиєї смерті не помітили.

Чи може утішити таку людину євангельська історія про воскресіння сина вдови? Ні. Ця історія зовсім про друге. Воскресіння сина вдови – знамення влади Христової над смертю. Він воскресив сина цієї жінки, але ж усі інші діти залишилися в гробах. Кожна з них чекає часу свого пробудження, і цей час, ми знаємо, одного дня наступить.

Кожен померлий – чийсь син, чиясь дочка. Кожне кладовище – кладовище дітей. Вони всі померли і продовжують помирати, бо смерть ще царює в цьому світі, хоча її всевладдя вже похитнулося. І діти будуть далі помирати. А разом з ними пізнають смерть батьки, які залишилися жити. І всім належить пройти цим скорботним шляхом.

Але в кожного з нас – свій неповторний і незрівняний біль, смак якого відомий лише нам, його не можна ні з ким розділити. І дуже багато треба мужності і надії людині, щоб винести цей біль.

Чого ж я хочу? Чи не нахабство з мого боку щось говорити про смерть дітей, мені, ченцеві, людині, захищеній від цього невимовного болю, невразливій від такого досвіду вмирання? Нехай я не пізнав смак цієї гіркоти, але мої очі бачать, а серце здатне співчувати, і єдине, чого б я хотів, це плакати з моїм другом, як плакав один п’ятирічний малюк, який приходив сумувати до свого сусіда – нещасного дідуся, який поховав улюблену дружину. Малюк забирався на коліна до дідуся і мовчки плакав разом з ним.

Дозвольте друзям ділити з вами ваш смуток. Не ховайтеся, вони все одно все зрозуміють і все помітять без всяких слів. Ми не сліпі. Ми вміємо співчувати, нехай навіть глибина цього болю нам незбагненна, а трагедія вимагає мовчання.

Я просто хочу сказати нехитрі і зрозумілі слова: ваш біль бачать, його не треба приховувати, розділіть свої сльози навпіл з друзями, роздайте по краплі смуток, смерть треба вчитися зживати разом.

Кожне горе – це урок від Бога. Близькі вчаться співчуттю і чуйності, але і сам скорботний повинен навчитися приймати співчуття своїх друзів. Співчувати – означає вчитися ділити з близькими не лише чужий біль, але і своїм болем ділитися, а милосердя – це не лише готовність допомогти ближньому, але ще й здатність приймати жалість і співчуття від ближніх.

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)