Контрапункт Лазаревої суботи

Уміння слухати – велика рідкість. А людина монологу – звичайна справа. Усі ми не раз бували учасниками бесіди, коли одночасно кожен говорить про своє і це нікого не хвилює. Єдине, що зв’язує монологи, вставка: “А я…” Так і триває бесіда:

– А я…

– А я…

– А я…

Основа монологу – особиста думка. Якщо в душі немає Бога, то особиста думка висловлюється з місця, яке мав займати Господь. А особиста думка стає інструментом захоплення прав. Монолог і невміння слухати – наслідок самозакоханості і агресивного розширення Гіпер-Я.

Люди утверджують свою точку зору через те, що їм важливо переконати інших думати так, як думають вони. Сказане слово завжди спрямоване на матеріальне втілення, інакше не мало б сенсу його промовляти. Очікується, що воно здатне впливати, може змусити з ним погодитися і діяти у своїх інтересах. Ми всюди бачимо, як люди борються один з одним. А от боротьба з Богом часто прикрита, і невидимо відбувається в душі.

У Євангелії є дуже характерний приклад такої тихої боротьби з Богом за владу. Це час напередодні вступу Христа в Єрусалим. Тут ми стикаємося відразу з кількома точками зору різних людей: пихаті брати Зеведеєві, практична Марфа, Іуда і, нарешті, первосвященики, які висловилися за підсумками воскресіння Лазаря у Вифанії.

Ця боротьба різко контрастує з мовчанням воскреслого Лазаря і тихими сльозами Марії. Повчально, що один і той же Месія стояв поряд з усіма ними на відстані витягнутої руки, і одні використали цей шанс для спасіння, другі ніяк не використали, а більша частина ускладнила стосунки з Богом. Нам здається, що наші проблеми виникають від того, що Бог не чує нас або Він далеко. Але різниця результатів не в близькості Бога, а в тому, яке місце ми відводимо Богові в нашому житті.

Лазар відвів Йому місце Друга. Марія – немов згадала Пісню Пісень: “Піднімися вітер з півночі і принесися з півдня, повій на сад мій, – і поллються аромати його! – Нехай прийде любий мій у сад свій і споживає солодкі плоди його” (Пісн. 4:16). Ким Він був для інших?

Яблуня в травні квітне. У червні в неї дрібні і кислі плоди. А у вересні плід солодкий. Так і люди – живуть і повинні сходити від сили до сили. Так і апостоли. Один зрадив, другі зріли, а інші були готові померти за Христа відразу, як Фома.

Брати Зеведеєві зріли до самого Воскресіння.

На шляху в Єрусалим Христос з тугою став попереджати учнів, що в столиці Йому належить “багато постраждати від старійшин і первосвящеників і книжників, і бути вбитим” (Мф. 16:21). Уявіть собі: ви виливаєте другу душу, розчулися мало не до сліз, а він, вислухавши, просить позичити грошей на дрібну купівлю. Жорсткість і глибока байдужість відчувається в словах братів і їхньої матері, які вирішили інтригувати напередодні генеральної битви за владу. Брати не чули Бога, Котрий йде поруч. Не палало їхнє серце від Його слів.

Тоді вони були ще людьми Старого Завіту. Особисті стосунки з Творцем монополізували жерці Храму. Звичайним жителям відводилася роль платників податків. Заплатив податок, дав жертву – корван і вільний. Я вніс гроші, а Бог зобов’язаний відпрацювати їх без мене. Брати пожертвували домом, професією, сім’ями і “мали” право розраховувати на особливе повернення кредитів виданих Богові. Звичайно, у ці плани не входила смерть боржника. Боржник справляв дуже солідне враження чудесами, популярністю і серйозністю іміджу.

Яка смерть? Яке розп’яття? Напевно, Він несе маячню.

Вони допускали можливість, що знають сценарій Месії краще, ніж Сам Месія. Вони вивчили сценарій, написаний людьми Богу. Вони готові були вивчені ролі нав’язувати в монолозі, що починається з себе. Їм здавалося, що Христос буде недостатньо мудрий і справедливий у прийдешньому Царстві і не дасть їм місця рівного їх жертві. Брати допускали можливість інтриг біля Престолу і вирішили попередити про це Христа. Можна тільки уявити собі приголомшливу гіркоту Ісуса після їхніх слів.

Марфа, сестра Лазаря.

Вона знає, що Христос йде в Єрусалим встановлювати Своє Царство. Їй міністерський портфель не потрібен, але треба забрати свої п’ять копійок. І починає з докору: “Господи! Якби Ти був тут, не помер би брат мій. Але й тепер знаю, що, коли чого Ти попросиш у Бога, дасть Тобі Бог” (Ін. 11:21,22).

Тобто, вона допускає можливість того, що Бог помилився і не вчасно взяв душу Лазаря. І так як цей Ісус у дружніх стосунках з Творцем, то “по знайомству”, можна попросити Бога змінити Своє рішення. Марфа вирішила повчити Бога, що Йому треба робити. І з інтригою вирішила зіграти на почуттях Христових.

Ставить Йому в провину і невміння пророкувати про смерть друга, і розсіяну байдужість, і відсутність через якісь важливі справи в домі, де на Нього є особливі права.

Марфа сказала Йому: знаю, що воскресне при воскресінні, в останній день. Ісус сказав їй: Я є воскресіння і життя; хто вірує в Мене, якщо і помре, оживе. І кожен, хто живе і вірує в Мене, не помре повік. Чи віриш цьому? Вона говорить Йому: так, Господи! Я вірую, що Ти Христос, Син Божий, Який гряде у світ. Сказавши так, пішла і покликала Марію, сестру свою, нишком, кажучи: Учитель тут і кличе тебе” (Ін. 11:24-28).

Сказала: “вірую”, і включила в інтригу Марію. Для посилення натиску таємно покликала свою сестру, обдуривши її тим, що її кличе Учитель. Марія, яка нічого не підозрює кинулася бігти: “Марія ж, прийшовши туди, де був Ісус, та побачивши Його, впала до ніг Його і сказала Йому: Господи! Якби Ти був тут, не помер би брат мій. Ісус, коли побачив, що вона плаче і плачуть юдеї, які прийшли з нею, Сам уболівав духом і зворушився” (Ін. 11:32,33).

Він їм про Голгофу, а вони йому про своє. Зовсім як у наших діалогах:

– А я…

– А я…

Так, у принципі, і в нас таке ставлення до Бога. Звертаємося в молитві зі списком доручень до Христа: здоров’я, гроші, бізнес, успіх в особистому житті. Сам же Він нам не потрібен. Тим самим ми відштовхуємо Його жертву і хресні муки заради нас.

Але раптом на сцену виходять двоє, не такі як усі. Лазар і Марія. Лазар умів слухати Бога, а Марія – правильно відповідати.

Коли Марія просила Христа оживити брата, то вона знала, що пророки це можуть зробити. Як, наприклад, Ілля воскресив сина сарептської вдови. Але аргументи, запропоновані нею Христу, були інші: “Я люблю брата. Ти – любиш нас, то чому би Тобі не воскресити його?”

І раптом Лазар оживає. І для неї стає очевидним, що любов – це аргумент і для Небесного Отця. Вона розуміє, що двигун історії – любов. Приголомшена цим відкриттям вона йде до Того, Кого потрібно любити всім серцем і всіма помислами – до Христа. Марія правильно розтлумачила вчинок Ісуса і відповіла так, як, їй здавалося, Йому буде приємно. Вона любимому обтирає ноги своїм волоссям. Вона змогла перевести стосунки з Богом із формальних в особисті.

Смішна жінка була впевнена, що немає нічого кращого у світі за дорогі духи. Вона заплатила за них річну зарплатню селянина. І вона їх використала так, якби знайшла того, Кого шукала все життя і знайшла того, Хто був їй дорожче за будь-які гроші і навіть себе. Вона вилила на Христа ВСЕ миро. Марія зуміла вірно відповісти Христу і прийняла Його прощення і любов. Монолог перейшов у діалог.

Ще більш дивна історія з Лазарем. З тексту ми розуміємо, що його смерть була запланована. З досвіду вивчення Благовіщення ми вже знаємо, що Бог нікого насильно не схиляє до співпраці. Немає сумнівів, що і Лазаря Господь просив послужити на славу Божу. Таке прохання можна було довірити тільки другові.

Померти заради Христа можливо. А от прийти з неба на землю – це нестерпно тяжко, для тих, хто вже вступив на лоно Авраамове. Щойно людина опиналася в прекрасному світі, біля Отця, як раптом їй пропонують повернутися в мертве тіло, у похмуру печеру і у світ, сповнений зла. Сльози Христові були також і сльозами жалості до друга, який пройшов цей жахливий шлях.

На прикладі Лазаря ми бачимо вміння слухати. Сказав Бог – і я зробив. За кадром відбулося те, що вони говорили один одному, але за справами ми можемо про це здогадатися.

Контрапункт[1] подій стосовно воскресіння Лазаря продовжив Іуда Іскаріот, який у світ свого благополуччя вставив Христа як бухгалтера свого щастя.

І завершують огляд первосвященики. Вони – розумні люди, і відразу здогадалися, що в новому світі для них немає місця. І заявка Христа на царство, після неймовірного воскресіння Лазаря, чітко позначила серйозність і ґрунтовність Його намірів. Законникам також стало ясно, якщо вони не вб’ють Христа, то не лише позбудуться своїх місць, але і потерпить крах тисячолітній проект “комуністичної” теократії. Для них стало очевидним, що єрусалимського “Майдану” не буде і Христа від влади відділяє лише один крок.

Ми помиляємося, думаючи, що наші проблеми в тому, що Бог далеко чи Він не чує. Але ми бачимо, що Спаситель був однаково близький до всіх, але всі по-різному скористалися цією близькістю. Марія, умила Його ноги сльозами знайденої любові. Лазар, заради Друга, зійшов у глибини смерті та повернувся. А Марфа, побачивши, як Ісус хоче відвалити камінь від гробу, злякалася, що труп її брата смердітиме.

Так і ми, випрошуючи диво в Бога, чекаємо на нього і, у той же час, близькість цього дива нам страшна. Раптом усе наше життя покажеться мерзенністю, і ми задихнемося від смороду. Просимо дива і боїмося руйнування власного затхлого і мертвого маленького світу.

Ми бачимо, що Господь зіткнувся з різними сценаріями особистого життя. В якихось душах Господь – податківець, в якихось – продавець, в якихось – бухгалтер. Для законників – він політичний конкурент. Хтось хотів вирішити з Ним питання “по знайомству”.

Адже це все наше!

Ми даремно думаємо, що бути собою – це грати на кухні три вульгарні акорди. Три акорди – це образа, самолюбність і жадність. Бути собою – це знати минуле, майбутнє і сьогодення і бачити себе у вічності. Ми цього не вміємо. Бути собою – це брататися з ангелами і дружити з Христом. Акорди Христові – це віра, надія і любов. Для того, щоб підіграти симфонічному оркестру неба, спочатку треба закрити рота. І помовчати, щоб почути небесну мелодію. А потім, почувши мелодію, усвідомити, приладнати душу і підіграти.

Нам пора вийти з нашого нескінченного діалогу глухаря. Пора розлучитися з мелодією шкодування самих себе. Слід менше говорити, а більше слухати. Слухати Небо, країну і людей. Адже навіть у сварці нам часто кажуть сувору правду про нас. Приведення своєї душі в гармонію з музикою неба дозволить звучати нашій мелодії у величезному Божественному оркестрі. Нашими нотами стануть ноти Божі. А ноти Божі – це любов і правда. Сільському пастуху честь і слава грати з провідними музичними майстрами, а Христу не шкода. Йому цікаво з нами.


[1] Контрапункт – одночасне поєднання декількох мелодійних ліній у музичному творі

Автор: священик Костянтин Камишанов