Перед вогненними воротами смерті

Я до смерті з часу, коли стала віруючою, ставилася досить спокійно. Мені здавалося, що, звісно, за словом Писання, людина живе сімдесят, вісімдесят років, так, є всякі нещасні випадки – це зрозуміло, слід пристібатися в машині, і взагалі дотримуватись правил дорожнього руху і так далі, тоді все буде гаразд. Все ті втрати, втрати у своєму близькому оточенні, які я переживала, це були смерті дідусів, бабусь, якихось далеких родичів, але дуже літніх і часто за таких станів, коли люди самі вже втомлювалися від життя.

Однією з моїх близьких останнім часом була бабуся Адріана, вона пішла в 90, і вже цілий рік до своєї смерті вона тільки і скаржилася: “Господи, ну чому ж Ти мене не забираєш? Я просто більше не можу”.

Коли мені було 32, а нашій дочці Наташі було 6 місяців, раптово, абсолютно несподівано помер мій чоловік, Анатолій. Описувати тут свої почуття, напевно, не дуже вийде, але головне емоційне враження, яке в мене склалося від такої близької втрати, від втрати продовження себе самої – це відчинилися вогненні двері, величезні, які зачинилися за найближчою для тебе людиною, а ти залишився. І ти відчуваєш якийсь запах спаленого простору поруч, а двері зачинені, і тобі туди потрапити не можна.

А в стільниковому телефоні постійно блимають нагадування в календарі чоловіка, що от, сьогодні не забути купити квитки на море, купити дитяче харчування дитині і т. д. Звичайно, життя, ці перші півроку, за дуже правильним словом єпископа Пантелеймона (Шатова), було абсолютно чорно-білим. І знову ж таки, він тоді сказав мені про те, що втрата чоловіка – це як ампутація, у тебе була нога, ти з нею жив, не завжди ти був нею задоволений, іноді вона хворіла, іноді здавалося, що могла бути іншої форми, втомлювалася, але вона була. А потім її ампутували, а ти повинен жити далі.

Я сприймала це, швидше, як втрату руки. З чоловіком ми багато що робили в чотири руки. Ми абсолютно, не кажучи, не просячи один одного, звикли, що в нас є от ці чотири руки, і ми дуже злагоджено ними діємо. А потім залишається практично ампутація твоєї власної руки, а жити потрібно далі, продовжувати ось так грати в чотири руки. І це, звичайно, дуже складна історія.

Найважче, напевно, в усьому цьому, це була для мене криза віри. Коли в тебе все гаразд, у це дуже просто вірити, і все прекрасно і чудово. Коли ти стикаєшся з тим, що втрачаєш найцінніше, що є у твоєму житті, а ти ж молився, ти ж усе робив правильно, ти нічого глобального не порушував, ти все прагнув робити як слід, от у цей момент стається така втрата, то, по-перше, не дуже розумієш, що відбувається.

А по-друге, твоя рідна людина – ти її бачиш, вона абсолютно жива, ти пам’ятаєш усі її жарти, пам’ятаєш звучання її голосу, от зараз замок у дверях скрипне, і вона прийде. І виявляється, що не приходить, на ранок не виявляється, що це був страхітливий сон, що ти прокидаєшся і все залишається так, як і було.

Ми сподіваємося на зустріч там, але ми можемо в це тільки вірити, а ніякого точного знання, ніякої гарантії в нас немає. Це може бути віра, віра дуже сильна, але ніякого видимого підтвердження цьому в нас немає. І ця історія була найскладнішою для мене.

Врешті-решт, я знайшла для себе таку точку примирення, на таких біблійних словах: “Якщо Христос не воскрес, то віра ваша марна” (1Кор. 15:17), тобто все, що було в історії християнства, було марним. Що абсолютно марно гинули мученики… вони даремно, марно віддали свої життя. От це все було абсолютно не потрібним. І що в нашому житті, загалом, немає жодного сенсу.

Але ми дуже добре знаємо, що сенс у нашому житті є. Що сенсу в нашому житті дуже багато. І все те, що відбувається тут, має своє продовження там.

І хочу тут, на сторінках, дати практичну пораду, яку почерпнула зі свого власного досвіду: є дві помилки, яких ми припускаємося. Перша полягає в тому, що ніколи не потрібно себе порівнювати з іншими, бо завжди здається, що ну от у мене втрата сильніша, мені точно гірше. Здається, що тим, хто втратив чоловіка в 90, легше, ніж тим, хто втратив чоловіка в 30. А тим, хто втратив у 90, здається, що тим, кому 30, у них ще все попереду. У кого троє дітей, то здається, що в них ще діти залишилися і т. д.

Це абсолютно тупиковий шлях, який мозок зсередини абсолютно з’їдає, з’їдає психіку, руйнує життєві основи. Важко абсолютно всім.

Друга річ, про яку я хотіла сказати, що в такі моменти здається, що небо рухнуло тільки наді мною, що у всіх усе добре, стабільно, нормально, тільки от я в цьому епіцентрі виявилася. Якось я говорила зі своєю подругою, яку теж спіткала важка втрата, вона ділилася якраз зі мною цими враженнями, що небо рухнуло тільки над нею. Я сказала їй: “Подивися свої фотографії, які ти робила 12 вересня 2013 року”. Вона каже: “Ой, у цей момент ми сім’єю їздили у відпустку, напевно, це один із найсвітліших наших моментів”. Я відповіла: “От бачиш, а для нас це був початок нашого нового страшного життя”.

Цілком можливо, що люди, які нас оточують, пройшли якусь важку втрату, але по них цього, можливо, зараз не видно. Нам у цей момент здається, що ми одні, що нікого, окрім нас, у цьому немає, це почуття дуже оманливе. Потрібно шукати тих, кому ще важче та їм допомагати. А в перші місяці, роки КОЛОСАЛЬНО важливе спілкування з людьми, які теж пережили схожу втрату, це просто життєво важливе спілкування.

Так, досить скоро після смерті чоловіка я познайомилася з однією прекрасною жінкою, вдовою, матір’ю двох дівчаток. Вона фізик і досить послідовний атеїст. Ми з нею багато говорили про історію наших втрат. Практично все ті питання, які ставила вона, я під ними могла підписатися і сказати: “Женю, я думаю і відчуваю абсолютно те ж саме, у мене ті ж самі питання про те що, як. Як жити тут? Що буде там?” Багато людей у моєму оточенні казали, що як важко віруючим переживати втрату, а вже як це повинно бути важко для невіруючої людини… І мені весь час хотілося сказати з досвіду цього спілкування, що насправді, коли навіть лицем до лиця стикаєшся з цими питаннями, з життям і смертю, то немає великої різниці в тому, як почуває себе віруюча людина. Але не могла це пояснити.

І от з часом, я дуже добре для себе зрозуміла, що, очевидно, у цей момент настільки ясно висвічується, що ти ніби віриш, ходиш у храм, молишся, ти живеш за якимсь розпорядком, але все це зсередини не прожито, і зараз, можливо, не прожито. Це зовнішнє, а не внутрішнє. Ти кажеш “Христос воскрес!”, але це ще доки тільки в голові, а не в душі і серці. Добре вірити, коли все гаразд, і сонце в поле, і місяць серпень.

Коли ти стоїш поряд з людиною невіруючою, тримаєш її за руку, і питання у вас одні, і гарантій немає. І упевненість у вас, загалом, одна й та ж – з цієї точки з людиною можна пробувати якось говорити, разом думати і разом шукати якісь точки опори. Шукати життя, шукати сенс у цьому житті. І от ми одну таку точку знайшли. От я запитую свою подругу: “Ти ж сподіваєшся на те, що ви з чоловіком ще зустрінетеся?” Вона каже: “Так, я сподіваюся на це”. Ось ця надія – це перша сходинка віри. І я зараз зрозуміла, чому мені як людині, яка вже багато років як увійшла до церкви, було анітрохи не легше, ніж людині, яка довго і послідовно стояла на атеїстичних позиціях.

Автор: Ганна Данилова