Багато хто живе з Христом, не розуміючи розумних фраз

Усе на світі взаємопов’язане, і життя наше було б простим і легким – якби з Богом у нас були по-справжньому близькі стосунки. Як легко і ясно ми б усе бачили тоді! І жодних душевних терзань – ми прекрасно б знали, коли краще зупинитися, промовчати, або навпаки – сказати щось; коли дати дитині запотиличник, а коли, навпаки, ніяк її не карати, а поцілувати. Уяви, що твій син каже тобі: «Знаєш, я тут палив». А ти, замість того щоб дати йому ляпас, починаєш гладити його по голові. І у відповідь він починає плакати, кажучи: «Невже ти як і раніше мене любиш? Адже ти раніше так гнівалася, а зараз – поцілувала мене, коли я зізнався у своєму гріху».

Я навів це просто як приклад. Адже звідки нам знати, де узяти сил і розуму на те, щоб своєчасно карати, або цілувати, або промовчати, роблячи вигляд, що нічого не помічаєш. В одній ситуації – змовчати, ніби нічого і не помітив, а в іншій – навпаки: «Підійди сюди! Що ти там твориш?» І якщо думками керує Господь, нічого поганого з цього не вийде, жодних сварок – навпаки, твоя дитина скаже у відповідь: «Пробач мене, ти правий, удар мене ще раз!»

Нам бракує однієї-єдиної речі, щоб зрозуміти, як діяти. Адже духовне життя не кросворд, де вгадують потрібні слова; тут важливий досвід, досвідчений шлях. Так чого ж бракує? Розсудливості. Саме завдяки ній людина знає, коли і як треба поговорити, або навпаки, не треба. Коли необхідно сказати якісь слова, а коли – усе, годі, пора зупинитися, досить цього разу. От що таке розсудливість, якої нам так бракує.

Наприклад, твоя дружина каже тобі: «Ти вже давно не звертаєш на мене жодної уваги!» Значить, у тебе немає розсудливості, щоб дати їй зрозуміти, як ти її любиш. І немає розсудливості, щоб побачити, як не бракує їй твоєї любові, ніжності і тепла. Бо розсудливість можлива тільки за наявності справжньої любові. А така любов може бути лише в людини, яка знає не з чуток, що таке біль. І щоб стати такою людиною, потрібна щирість, правдивість і природність; потрібне правильне сприйняття усього того, що несе із собою сучасна епоха і життя, дане Господом, правильне сприйняття повсякденності. Бачите, як тісно все переплітається – біль, упокорювання, сльози, молитва, любов, розсудливість – усе пов’язане одне з другим. А ми що робимо? Те і робимо – слухаємо мало.

Ну гаразд, сьогодні я трохи захопився і відхилився від основної теми. Просто це маленький крок до того, щоб дати своїй душі правильну «закваску» – звідти узяти небагато, звідси, помолитися, у церкву сходити, і все це не окремо, не срібна ложечка, а цілий сервіз! Розумієте? Церква – це не ложечка з гравіюванням, а повний срібний сервіз. Тут усе в комплекті, і раз ти живеш церковним життям, то і переживаєш все разом з Церквою. Знаєте, як буває? Людина приходить і каже: «Мене зурочили, от я і вирішила в церкву сходити. Ну а тепер все гаразд, я пішла, щасливо! Візьмуся за старе». Так от, Бог цього не хоче, це не життя з Господом, не любов до Нього, а експлуатація і користолюбство.

Треба бути благородним, жити з Христом. «Господи, для Тебе і з Тобою я живу!» Як написала мені одна людина: «Я відчув, що в моєму житті з’явився Христос. Це відчуття тривало недовго, але потім я дуже міцно пов’язав з Ним своє життя». Які прекрасні слова – дуже міцно зв’язати життя з Христом! З’єднатися з Ним в усьому і назавжди, вкласти усе життя в Його руку! Тільки уявіть собі це – адже так вже було, коли ми прийняли святе Хрещення. Ми увійшли до серця Христового, у Його Пречисте Тіло, стали частиною Бога. Ти – частина Тіла Христового.

Якщо усвідомити це, можна з’їхати з глузду. Твоє життя – це Його життя. Отже, і рішення усіх твоїх проблем – у Христі. Він думає, як вирішити їх, шукає можливості, Він займається тобою. Вручи Йому своє життя, вручи Йому свого чоловіка, дитину, роботу. Увійди до Христа, посели Його в собі, і нехай усе життя твоє стане Христом!

Не знаю, чи розумієте ви, що я вам кажу. Якщо ні – нічого страшного, у потрібний момент зрозумієте. Можна не розуміти це розумом, а просто жити так. Багато хто живе з Христом, не розуміючи усіх цих розумних думок і фраз, які ми тут вимовляємо. Просто в таких людей є справжнє, досвідчене упокорювання – упокорювання, про яке вони навіть не говорять і не думають, бо не знають, що воно так називається. І при цьому вони упокорені. Їх кривдять, а вони не засуджують; їх сварять, а вони прощають, люблять і моляться за своїх недоброзичливців, телефонують до них і вітають з днем народження. Телефонують тим, хто нещодавно кривдив і ображав їх.

Бачите, як буває? Людина не знає, що таке упокорювання, але живе при цьому упокорено, без плакату на грудях, який ми з вами так любимо на себе повісити: «Я – християнин!» Справжні християни іноді навіть не знають, що вони – християни. Хіба не чудово? І про що це свідчить? Про те, що Господь наш Ісус Христос, як і раніше, ходить вулицями, збираючи навколо Себе людей. От що це таке. Розумієте? Як добре!

Бо я от, приміром, не ходжу вулицями і не збираю навколо себе людей. Адже я – ідеальний священик. Не знаю, чи ходите ви вулицями з проповіддю, але от Господь, Який не «ідеальний», а упокорений, святий і благородний, – Він ходить. І саме через Своє благородство Бог не гидує ходити дорогами нашого життя, забруднюючи Свої ноги в пилі і відвідуючи будинки грішників і негідників, що не мають з Ним нічого спільного, і любити їх усіх – тих, до кого я ніколи б не пішов, боячись «забруднитися». Туди, де ми з вами ні за що не виявимося, через свої чесноти і благопристойність, – туди йде Господь. Як це прекрасно! Для Господа – прекрасно, а для нас – ганьба, бо ми, будучи руками Христовими, не повинні жодну людину залишати без Нього; а жити повинні, як справжні християни, щоб люди, бачачи нас, замислювалися: «Треба ж, як він змінився! Зовсім інший став! А я що ж?» І коли почнеш у відповідь говорити про… Та й говорити нічого не треба, люди самі усі бачать і розуміють, самі запитають: «Ти в церкву ходиш, так?» Такі речі відчуваються. І не треба про це розмовляти, усе, як мовиться, на лобі написане: «Господи, я люблю Тебе!» І твої ближні, дивлячись на тебе, відчувають це.

Я ось зараз говорю, а ти сидиш і, напевно, думаєш: «Що ми тут взагалі робимо?» Ти робиш, бо твоє життя – це біляче колесо, турботи, біль, страждання. Одному поставили невтішний діагноз, другий переніс три операції, у третього п’ятеро дітей і незрозуміло, як їх прогодувати. Знаю людей, які живуть так, як я зараз сказав, і при цьому кожен день свого життя ділять з Христом. І ті, хто без дітей, теж несуть свій хрест, спираючись на Христа у своїй бездітності, і усі терплять заради Нього. Адже саме Він дає нам сили витримати усі випробування! «Господи, – скажемо ми, – заради любові до Тебе ми приймаємо те, що Ти нам посилаєш! Дай тільки терпіння!»

Отже ходіть до церкви. Ходіть завжди, бо там – Той, про Кого я зараз говорю. Там Господь. Яким би не був храм – навіть якщо там шумно, мікрофони та інше – неважливо, Христос живе в Божественній Літургії. Ходи до церкви навіть якщо нічого не розумієш – не страшно. Господь Сам наблизить тебе до Своїх Таїнств, і ти почуєш, зрозумієш, і в якийсь момент щось станеться в твоєму серці – завдяки Церкві, молитві, з акафістом Пресвятій Богородиці, з безперервною молитвою: «Господи Ісусе Христе, помилуй мене!»

Отже – посміхайтеся! Це заразливо. А якщо немає бажання посміхнутися, погляньте на ікону Богородиці, поцілуйте Їй руку, поцілуйте ноги Господні і потім посміхніться. Бо, коли кажеш: «Радуйся, Невісто неневістная!», – Богородиця неодмінно посилає у відповідь радість, кажучи: «Радуйся і ти, дитя Моє, бо Я – Та, через Яку прийшло спасіння; Та, Хто благає Праведного Суддю; Та, через Кого відпускаються багато гріхів». І так далі – усе це написано в акафісті, читайте! Читайте, щоб до серця увійшла радість.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)