Господи, відійди від мене!

Чудесний улов риби, Рафаель Санті

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Ось так: уся Церква щодня з надією і сподіванням взиває: «Прийди і вселися в нас», а первоверховний апостол з жахом і трепетом просить Того, про Кого тут же в Галилеї він зовсім нещодавно говорив: «Ти Христос, Син Бога Живого» (Ін. 6:69), цей апостол просить свого Господа: «Господи, відійди від мене, бо я чоловік грішний!» (Лк. 5:8). Чи не схоже це на невдячну злість жителів Гергесинської країни, коли усе місто вийшло назустріч Ісусові, Який щойно зцілив двох біснуватих, з одним тільки проханням, таким схожим на прохання апостола Петра: «І, побачивши Його, просили, щоб Він відійшов від їхнього краю» (Мф. 8:34). Зрозуміло, скупуваті гергесинці, які пожаліли своїх свиней, визнали, що здоров’я двох біснуватих не вартує цілого стада. А що ж апостол? Невже і він, що сказав Спасителеві: «Господи, з Тобою я готовий і у в’язницю, і на смерть іти» (Лк. 22:33), невже і він жене від себе Ісуса, бо йому… риби, чи що, шкода? Ні, звичайно! Справа тут зовсім в іншому.

Мама мені розповідала: коли їй були років п’ять, у них у родині перед Пасхою, у Великий Четвер, пекли паски. Їсти їх до Пасхи не можна було, а дух стояв такій по всій хаті, що вона не утрималася, тихенько відламала шматочок ще гарячої паски, залізла під ліжко, щоб, як вона сказала, «Бог не бачив», і там свою гріховну здобич з’їла. І соромно було, і страшно, а утриматися не змогла! Але от що цікаве: найбільше їй не хотілося, щоб Бог бачив цей сором – крадіжку паски!

От так і ми: співаємо, волаємо, благаємо: «Прийди і вселися», а коли по молитві нашій, коли по благодаті, даній Церкві, і справді набуваємо дару віри, коли виявляємо в собі здатність сподіватися, що ж тоді? Тоді – ми продовжуємо грішити, як і раніше грішили. І живемо ми тоді, як жили раніше: неуважно, приблизно, як в якійсь дрімоті духовній. І якщо на початку ще спадає на думку «залізти під ліжко», сховавшись, як колись Адам у Раю, від пильного і всевидющого погляду Божого, то з роками цей благий сором, цей страх Божий якось притупляється і згасає. Мало того, ми ще так іноді примудряємося влаштуватися в нашому житті, що з часом починаємо вважати себе не те щоб праведниками, а так – гідними Церкви, що по праву, так би мовити, займають у ній певне становище. Спробуй нас з цього місця зруш! Спробуй займи його хтось інший!

Адже і з нами грішними трапляються по милості Божій певні чудеса: близькі видужують від тяжких хвороб, самі ми, що вже зовсім дивно, не залишаємо своїх молитовних зусиль, безодня наших великих і малих гріхів залишається без покарання, тобто диво в наявності! Проте от цього благого жаху, який пережив Петро та інші апостоли, які раптом упіймали велику кількість риби, цього рятівного страху Божого чомусь, у нас у відповідь на всі ці милості, не виникає. Можливо, через те, що «страх Божий» для нас – схожий на тваринний жах? Можливо, через те, що Бог для нас насправді – не милосердний Отець, що з надією і сподіванням зустрічає блудного сина, а певний жорстокий каратель, що тільки і чекає, як би з нами звести рахунки?

Зовсім не те в апостола! Він приходить у жах і трепет не в той момент, коли над ним здійснюється грізний Суд Божий, але коли отримує прибуток, коли удача косяком йде в його мережі! Не тоді злякалася п’ятирічна дівчинка, коли суворий дід-священик намірився покарати її за передчасне куштування паски, а тоді, коли, здавалося б, про усе інше треба було б забути, у момент тріумфу, у хвилину насолоди жаданою здобиччю!

Чудесний улов, Джеймс Тіссо

Чи здатні ми, подібно до рибалки-апостола, чи здатні ми, подібно до дитини, відчувати благородний страх Божий у момент удачі, у хвилину щастя? Чи наша сумна доля – згадувати свого Спасителя тільки тоді, коли біль, скорбота і жах долають нас, коли ламається устрій звичайного життя, коли земля починає вибухати в нас під ногами, коли стає страшно перед лицем неминучої і тяжкої смерті?

«Пам’ятай годину смертну, і не згрішиш», – учить нас досвід святих Церкви. І дійсно, якби можна було злякатися в мить, коли ще не згрішив, а тільки помислив про гріх, хто б грішив тоді? Біда в тому, що ми згадуємо Небесного нашого Отця надто пізно, коли гріх вже скоєний і виправити, тобто скасувати його, вже не можна.

Неважко каятися в хвилину скорботи. Важче пам’ятати про свій гріх в удачі і радості. Важче, але і важливіше, бо рано чи пізно, нам доведеться вибирати, з ким опинимося ми при кончині світу. Чи з тими, хто в тваринному страху закричить камінню і скелям: «Упадіть на нас і закрийте нас від лиця Того, Хто сидить на престолі, й від гніву Агнця; бо прийшов великий день гніву Його, і хто може встояти?» (Одкр. 6:16-17) – або з тими, хто радісно виголосить прийдешньому Цареві світу: «Так, гряди, Господи Ісусе!» (Одкр. 22:20). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 18 неділя після П’ятидесятниці