Любов до трун

Християни не бояться трун, вони із подивом дізнаються, що саркофаг перекладається з грецької як “пожирач тіла”. У нашій культурі труна швидше колиска. Один білоруський священик розповідав. Направили в бідну сільську парафію. Довелося чимось підробляти. Навчився робити труни. Робить на совість. Перевіряє на собі. У труну забереться і лежить – як воно небіжчикові буде? Його всі запитують: а не страшно вам? Ні, – відповідає, – там спокійно, як у колисці.

Ховали мою знайому бабусю. Вона із старообрядців. За древнім звичаєм загорнули її в саван. Не бійтеся, це не моторошна сорочка для привидів. Ні. Дитячі пелюшечки і шапочка, як у малюків. Усе повторюється. Народжується людина – її зустрічають люди, омивають, загортають у пелюшки, кладуть у ліжечко. Помираєш – і знову проходиш той же шлях “усієї землі”, і знову потребуєш людських рук, у людських сльозах і участі.

Рідні могили, милі небіжчики – це усе так по-сімейному, по-народному, по-свійському. Чи є тут місце Христу і Церкві? Чи не зраджуємо ми Євангеліє, чи не занурюємося в стихію язичництва з усім цим трунопоклонінням?

Не можна так спрощувати. У Христі ми всі – рідненькі, усі – родичі, свої. Христос – частина нашої сім’ї, нашого народу, не метафорично, не як ідея, а цілком реально. Він усю нашу землю “виходив, благословляючи”. Також як Він Свій в Японії, Франції, Аргентині, також як Він справжнісінький китаєць і чистокровний єгиптянин, і кожну країну Він любить більше за всі інші, і до кожного народу, кожної країні причетний сильніше і міцніше за інших, і кожна країна – Його справжня Батьківщина, і кожна могила на землі – могила Його родича, близького і улюбленого, полита Його сльозами, Його пам’яттю, але і освячена Його Воскресінням.

А тому в кожному похованні – відгомін Пасхи. Ми просто розучилися це помічати. Для нас, християн, які розучилися довіряти Богові своїх близьких і себе самих, це майже блюзнірство і образа. Нам здається, що Пасха – тільки для живих. Так воно і є, бо в Бога всі живі. Смерть вже переможена.

Малюк з Вифлеєму камінням пробив наскрізний пролом у грізному і всеїдному Голіафі. Він тепер не в змозі когось утримати, і сам ледве тримається на ногах. Йому залишилося тільки померти і назавжди зникнути, і він помре зі смертю останньої людини.

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)