Добрі діла

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

З раннього дитинства кожному з нас знайома історія про піонерів-безбожників, які з жалості допомагали самотнім і немічним літнім людям. Усі ми добре пам’ятаємо, що відмінною рисою малолітніх благодійників була обов’язкова умова таємного творіння добрих діл. Думаючи сьогодні про цих хлопчиків і дівчаток, які були виховані в оскаженілому безбожництві і замість молитов співали пісеньки на кшталт: “Візьмемо рушниці нові, на багнет – прапорці, і з піснями в стрілецькі підемо гуртки”, думаючи про їх безкорисливо-сором’язливе служіння ближнім, мимоволі згадаєш слова одного церковного письменника старовини про те, що “душа за природою своєю – християнка”. Ці маленькі червоно-краваткові атеїсти, самі того не відаючи, у точності виконали завіт Христовий: “У тебе ж, як твориш милостиню, нехай ліва рука твоя не знає, що робить правиця твоя” (Мф. 6:3). Навряд чи хтось розповідав їм про те, як старий єпископ таємно, крадькома, під покривом ночі, як якийсь розбійник, ходив вулицями рідного міста і підкидав у будинки бідняків гаманці з грошима. Навряд чи вони чули історію життя Мирлікійського Святителя, але чинили точно, як він.

Щодня уранці ми читаємо в нашому молитовному правилі слова, які, видно, настільки звичні нашому вуху і оку, що ми якось перестали вдумуватися в їх значення: “Віру цю, Боже мій, замість діл зарахуй мені, бо не знайдеш вчинків, заради яких Ти виправдав би мене“. Так думав про себе святий автор цих слів, такими вирвалися вони з його серця, скрушеного покаянням. Йому і на думку не спадало, що він за усе своє життя зробив хоч якісь добрі справи у світі цьому, тому і просить він у Бога поставити йому в добре діло єдине, що в нього залишилося, – віру. Святитель же Ігнатій Брянчанінов у своєму “Слові про спасіння і християнську досконалість” прямо закликає своїх читачів: “Зненавидимо… – ви чуєте: зненавидимо! – уявні добрі справи, що виникають з перекрученого розуму, з рухів крові… – і навіть, о Господи! – з сердечних почуттів, як би не здавалися нам наші почуття і помисли піднесеними, непорочними, святими”. Як же нам зненавидіти те, що походить від наших сердечних почуттів, коли почуття ці здаються нам найважливішими, найсвятішими, що в нас є, коли ми готові легко визнати себе і дурнями і неуками, тільки не бездушними?

Людині духовно неосвіченій або, скажімо так, недосвідченій може здатися, що тут ми маємо справу з упокорюванням, яке “більше гордості”, що наші святі аж надто палко піклуються про анонімність своїх добрих справ, вже дуже сильно бояться отримати від кого б то не було похвалу. Чи варто так напружуватися? Врешті-решт, не розтанемо ж ми через те, що хтось скаже нам якесь добре слово у відповідь на нашу добру справу.

Звичайно, не розтанемо! Просто ще на крок відійдемо від нашого Бога. Відійдемо убік і в напрямку до Його і нашого супостата, супротивника, до батька неправди. Один крок – це небагато. І якщо точно знати, що більше таких кроків не станеться, то можна і не боятися. Але от біда – адже це як з вином: одна чарка – ще не пияцтво, проблема тільки в тому, що, як правило, однією чаркою справа ніколи не обмежується. Так і в нашому уявному творенні добрих діл: одного разу почавши, ми вже ніколи не зможемо зупинитися. Одного разу сприйнявши наркотик похвали, ми решту життя страждатимемо від того, що нас “не цінують”, “не люблять”, “не шанують”. “Я для них усе життя, усе здоров’я віддав, а вони…” Вони, зрозуміло, усе це з’їли і “дякую” не сказали. І поступово, непомітно для нас самих не власне добра справа ставатимете метою нашого життя, а те, що повинно за нею слідувати: вдячні очі, сльози розчулення, бурхливі і тривалі оплески, слава, любов і захоплення оточення.

Чи до Бога тут, чи до рятівної убогості духовної, коли розпещена увагою і вдячністю облагодіяних людина бачить у собі і у своїй душі тільки сяйво праведності? Про яке покаяння, про яке спасіння душі може йти мова, коли солодкий фіміам слави оп’яняє християнина, немов вино, і він, сам того не помічаючи, стає безумним і духовно нетверезим, зовсім як справжній п’яниця?

Насправді усе просто: здійснюючи добрі справи, очевидні для усіх, ми повільно, але вірно стаємо заручниками, рабами свого успіху, своєї доброї репутації, своєї позитивної характеристики. Іншими словами, не репутація наша належить нам, а ми самі стаємо її рабами. Нам надзвичайно важливо з цих пір, як ми виглядаємо в очах інших, і ми готові на будь-які жертви, щоб виглядати гідно.

Таємне ж творення добра жодної вдячності не приносить. І навіть навпаки: часто його результатом стає ганьба, кепкування і нерозуміння. Знести їх тим більше важко, що злістю платять за реальне добро. І проте, святі готові були виглядати огидними божевільними, дурнями – тільки щоб ніхто не запідозрив їх в усвідомленому творенні добра. Вони чинили так, бо розуміли: усе золото світу, усі оплески прихильників, усі вдячні сльози облагодіяних не вартують одного – повернення в Дім Отця нашого Небесного. Бо дуже добре пам’ятали слова сьогоднішнього євангельського читання: “Але ви любіть ворогів ваших, добро творіть і позичайте, нічого не сподіваючись; і буде вам нагорода велика, і будете синами Всевишнього; бо Він добрий і до невдячних, і злих” (Лк. 6:35).

От єдине добре діло – спасіння власної душі. А якщо в спокушанні гордого розуму свого ми раптом замріємо, що здатні врятувати і ще якусь душу, що гине, то добре б нам пам’ятати, що Спаситель світу заплатив за таке спасіння Своїм життям, і меншої ціни за душу людську пропонувати не можна. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 19 неділя після П’ятидесятниці