«Не давайте святого псам…»

Ще одне, можливо, найважче місце не лише в Євангелії від Матфея, але в Євангелії взагалі, якщо не в усій Біблії. Це слова Спасителя з Нагорної проповіді: «Не давайте святого псам і не кидайте перлів ваших перед свиньми, щоб вони не потоптали їх ногами своїми і, обернувшись, не пороздирали й вас» (Мф. 7:6).

Про що йде мова? Дуже часто це місце розуміється як вказівка на те, що пізніше, у середні віки, латинські богослови назвуть «дисципліна аркана»: у Церкві має бути таємна дисципліна, таємна наука, таємне знання і богослов’я, в які не посвячуються звичайні люди. Є книги, які можна читати духовенству і не можна, – мирянам. Є речі, до яких допущене духовенство і не допущені миряни: іконостас, Царські врата, вівтар. Багато священиків вважають, що мирянам не можна занадто часто причащатися, бо це означає – давати святині псам. Я завжди кажу таким священикам: «Ми звершуємо Літургію три рази на тиждень, значить, причащаємося три рази на тиждень. Чим же ми кращі за парафіян?» Мені відповідають: «Як же, це дисципліна аркана». Дисципліна аркана виразилася в Східній Церкві появою в храмах вівтарної перешкоди, Царських врат, завіси і т. д. У Західній Церкві вона виразилася в тому, що мирян стали причащати не Тілом і Кров’ю Христовими, а тільки Тілом Христовим. Так по-різному проявилося неправильне розуміння слів Спасителя: «Не давайте святого псам і не кидайте перлів ваших перед свиньми».

Про що ж йде мова насправді? Якщо нас хоч скількись торкнувся Христос, якщо Він хоч скількись увійшов до наших сердець, ми розуміємо, що Спаситель не може відштовхнути грішника із словами «Не давайте святого псам». З літератури, з Талмуда зокрема, ми знаємо, що багато благочестивих юдеїв псами і свинями називали язичників. Але ми також знаємо, що Спаситель прийшов саме до тих, кого вже роздавив або майже роздавив гріх, щоб «прикликати не праведників, але грішників», щоб «знайти і спасти, що загинуло», щоб протягнути руку допомоги тим, хто усіма відкинутий.

Євангеліє в цілому, дуже багато притч і чудеса євангельські свідчать, що саме пропащих Спаситель піднімає і рятує.

Кожен євангельський вираз, взагалі слово Боже відрізняється від слова людського тим, що воно живе. Слово Боже – це зерно. Не випадково в притчі про сівача так і сказано: «Сівач слово сіє». Значить, зерно, про яке розповідається в притчі про сівача, – це слово Боже. Якщо зерно падає на землю, то слово Боже падає в серці. Але далі з ним відбувається те ж саме, що із зерном у землі, яке наповнюється водою з ґрунту, розбухає, дає паросток – і поступово проростає.

І в серці кожного з нас, якщо ми приймаємо слово Боже в себе, навіть не розуміючи його, і носимо в серці, – воно поступово проростає, дає сходи. І з цією євангельською фразою, напевно, має статися саме так. Якщо ми її приймемо в серце, вона поступово проросте, і з досвіду ми зрозуміємо, що таке «не давайте святого псам».

Ясно, що псами і свинями Спаситель нікого назвати не може, а ми з вами – можемо. Значить, кажучи: «Не давайте святого псам і не кидайте перлів ваших перед свиньми», – Спаситель як би бере в лапки слова «псам» і «свиньми». Тобто цей вираз слід розуміти так: не давайте святині тим, кого ви вважаєте псами і свинями, бо, якщо ви це зробите, вони кинуться і розтерзають вас.

Називаючи когось «псами» і «свинями», Він цитує нас. Зрозуміти це дуже важливо. Вважаючи, що прості люди ще не готові зрозуміти церковну службу або що їм цього знати не можна, ми уподібнюємося тим юдеям, які називали язичників псами і свинями. І при цьому не розуміємо найпростішого: якщо ми вважаємо, що не готові вони, значить, не готові ми самі.

Чому полінезійці з’їли Кука? Бо він прийшов до них як до «псів» і «свиней», як до людей другого ґатунку і дивився на них звисока: я – європеєць у погонах і еполетах, а ви – дикуни, бігаєте голяка і взагалі нічого не розумієте.

А чому ті ж самі полінезійці не з’їли Поля Гогена або Миклухо-Маклая? Бо ті прийшли до них як до рівних. Не як кращі до гірших, а, можливо, як гірші, зіпсовані цивілізацією, до наївних дітей природи – і з цієї причини вони там мирно жили, і набули безліч друзів, і залишили по собі вдячну пам’ять. І Поль Гоген, і Миклухо-Маклай почули ці слова Спасителя: «Не давайте святого псам», тобто не вступайте в діалог з людьми, якщо вважаєте їх псами.

Ми читаємо про щось подібне в Євангелії від Марка і в Євангелії від Матфея: жінка-хананеянка прибігає до Ісуса і просить зцілити її дочку. «Ісус же сказав їй: дай перше насититися дітям, бо недобре взяти хліб у дітей і кинути псам. Вона ж сказала Йому у відповідь: так, Господи; але і пси під столом їдять крихти від дітей» (Мк. 7:27,28).

Невже Спаситель цю жінку і її дочку називає псами? Ні, Спаситель промовляє вголос те, що думає вона: «Я брудна, як собака, я мерзенна, але допоможи мені».

Найстрашніше для неї те, що вона – язичниця, на відміну від них – людей чистих і просвічених Богом. І біда не в тому, що хтось вважає її брудною, а біда в тому, що вона сама вважає себе такою. Спаситель вимовляє це вголос і рятує її, і вона розпрямляється, вона перестає бути людиною другого ґатунку – це дуже важливо зрозуміти.

Христос і Хананеянка, Жан-Жермен Друе

Якщо ми звернемося до історії Церкви, то побачимо два шляхи в діалозі з неосвіченими народами. Одні проповідники відправилися в Латинську Америку, другі – на Філіппіни. Завдання тих, хто прибув у Латинську Америку, полягало в тому, щоб швидше похрестити місцевих жителів, дати їм християнські імена, встановивши таким чином свою владу, – і рухатися далі. А ті, хто прийшов на Філіппіни, стали там працювати. І що вийшло в результаті? Філіппінці – один з найбільш віруючих народів світу. А в Латинській Америці, як відомо, вірних одиниці – тільки в освічених верствах, прості ж люди в Бога не вірять, хоч і носять християнські імена. Бо з ними вчинили саме за принципом «не давайте святого псам, вони все одно нічого не зрозуміють».

Можна звернутися і до нашої історії. Жителі Чувашії були хрещені ще в середні віки, але практично залишилися язичниками. Не дивно, що сьогодні там будуються язичницькі храми, відкрито практикуються язичницькі ритуали. Старий художник, батько якого був сільським священиком у Чувашії, розповідав мені, що на рубежі XIX і XX ст. чуваші, загалом у Бога не вірили, а ходили кудись у ліс, де були курені, і там поклонялися своїм богам. Більше того, жителі кожного села окрім офіційного християнського імені мали ще й язичницьке. Тобто їх хрестили – і на цьому спілкування з ними як з майбутніми християнами закінчилося.

І навпаки, у Пермській області ще за часів преподобного Сергія святитель Стефан Пермський почав з того, що вивчив мову перм’яків, склав для них азбуку, переклав Євангеліє і вже потім почав їх хрестити, проповідуючи серед них. Минули століття, пермська мова забулася, але вже був засвоєний євангельський спосіб життя, вже було засвоєне Євангеліє, вже вони прийняли Христа в серце – і в Пермській області язичницькі храми не будуються, їм вони просто не потрібні, бо з ними святитель Стефан ще в XIV столітті заговорив як рівний з рівними. А до чувашів прийшли, дивлячись на них зверху вниз.

Можна узяти для прикладу ще дві області – Якутія і Аляска. Запитують: «А як з Євангелієм якутською мовою?», бо там зараз відроджується язичництво. На жаль, з Євангелієм якутською мовою ми запізнилися як мінімум років на 150. Сьогодні майже усі там говорять російською. От якби свого часу місіонери переклали Євангеліє, місцеві жителі засвоїли б його і, можливо, пізніше, як і перм’яки, перейшли на російську. Але їх хрестили, а Слово Боже в руки не дали і взагалі про Бога навіть не заговорили.

Абсолютно інша ситуація на Алясці. Вона вже давно відноситься не до Росії, а до протестантських Сполучених Штатів, і ніхто тут не знає російської. Проте, у кожному селі є православний храм. Так, місцеві жителі звершують богослужіння, читають Священне Писання англійською мовою, але усі вони православні, хоча живуть у протестантській країні. Чому вони не відмовилися від православ’я? Бо місіонери, що прийшли на Аляску, почали, знову ж таки, з того, що вивчили мову тутешніх жителів.

Святитель Інокентій, майбутній митрополит Московський, ще молодим почав працювати в Америці, освоїв алеутську мову, склав словник, граматику, переклав Євангеліє, інші священні книги і вже після цього як єпископ почав зводити і освячувати храми, влаштовувати недільні школи і т. д. Те ж саме робили його продовжувачі.

Святитель Інокентій зрозумів, наскільки безперспективно жити за принципом «не давайте святого псам». Треба зрозуміти, що язичники такі ж люди, як ми, може, навіть кращі, – і потім, перейшовши на їх мову, пояснити їм усе, що стосується Бога, пояснити не «псам» і «свиням», а своїм братам і сестрам.

От про що говорять ці слова, які, повторюю, нам зберегло тільки Євангеліє від Матфея. І вони, такі дивні і жорсткі на перший погляд, стають чудовими, рятівними, повними Божої любові, коли вони «розбухнуть» у нашому серці.