Загибель Єрусалиму

У 67-му році в Юдеї, за наказом розгніваного юдейським повстанням імператора Нерона, був відправлений найкращий полководець імперії Веспасіан, що отримав необмежені повноваження для придушення заколоту. Маючи під своїм командуванням три легіони і численні допоміжні групи, він вогнем і мечем пройшов по Палестинській землі. У період 67-68 років він повністю узяв під свій контроль усі населені пункти в Юдеї і почав приготування до захоплення Єрусалиму. Проте звістка про Неронову смерть порушила його плани. Веспасіан відступив у Кесарію і став чекати подальшого розвитку подій у Римі. Майже на два роки римські війська залишили Єрусалим.

Але відхід римлян не приніс полегшення жителям Єрусалиму. З часу вигнання військ Цестія Галла місто терзала громадянська війна, викликана протистоянням двох релігійних партій єрусалимської знаті, – зелотів і сикаріїв. Після відходу Веспасіана до цих лих додалися напади на Єрусалим величезної армії розбійників, що бачили в місті, яке роздирається внутрішніми розбратами, бажану здобич. Від нескінченних міжусобиць і нападів понад усе страждало мирне населення. Але ці страждання померкнули перед тим жахом, в який повергнуло місто повернення римських військ.

Ставши імператором, Веспасіан вирішив покінчити із заколотом в Юдеї і послав туди свого сина Тита вже з шістьма легіонами. Це було величезне військо, і протистояти йому ізраїльтяни, звичайно ж, не могли. Але вожді зелотів вирішили вести війну до кінця, фактично прирікаючи всіх жителів Єрусалиму на тяжку смерть.

Тит почав облогу навесні 70 року. Це був час Пасхи, і в Єрусалимі зібралося більше мільйона людей. Продовольчих запасів при розумному розподілі вистачило б на досить тривалий час, але вони були знищені партіями, що ворогували між собою, і в обложеному Єрусалимі почався голод. Люди гризли ремені, взуття та інші шкіряні речі. Під покривом ночі дехто потайки пробирався за міські ворота, щоб зібрати якісь дикорослі рослини. Таких сміливців виловлювали римські солдати і убивали найстрашнішим чином, а ті, яким вдавалося повернутися, зазнавали нападів своїх же співвітчизників. Зелоти, що захопили владу в обложеному місті, відбирали в голодних останні крихти, діючи жорстоко і безжально. Здавалося, що разом з голодом загинуло і природне почуття прихильності і любові. Чоловіки обкрадали своїх дружин, дружини – чоловіків, діти виривали їжу з рота престарілих батьків.

За наказом Тита римські легіонери звели навколо величезного міста суцільний частокіл, вирубавши для цього всі ліси в околицях Єрусалиму. Квітуча колись місцевість перетворилася на безживну пустелю. Блокада стала повною. Римські начальники намагалися злякати обложених і тим самим змусити їх здатися. Нещасних, що намагалися вибратися із спустошуваного голодом і хворобами Єрусалиму, батожили, мучили, а потім розпинали перед міською стіною. Сотні людей убивалися там щодня, і ця страшна робота тривала до тих пір, поки околиця не вкрилася такою безліччю хрестів, що між ними ледве можна було пройти.

Восени 70 року римські легіонери увірвалися в ослаблений багатомісячною облогою Єрусалим. Озлоблені наполегливим опором, солдати вбивали жителів, не щадивши ні дітей, ні жінок, ні стариків. Пророцтво Христове повністю збулося. Храм був спалений, місто зруйноване до основи. Кількість загиблих при облозі досягла 1.100.000 людей, ще близько ста тисяч людей було узято в полон і продані в рабство. І тільки єрусалимські християни не постраждали під час цих жахливих лих. Їх віра врятувала їм життя.

Маранафа

Тріумф Християнства, Гюстав Доре

Розповідь про падіння Єрусалиму – один з тих випадків, коли євангельське оповідання перетинається з історичними свідоцтвами нехристиянських авторів. Облогу Єрусалиму описували багато істориків, найвідоміші з них, – Тацит і Йосип Флавій.

У Новому Завіті пророцтво Христа про руйнування храму наводять три євангелісти – Матфей (24-й розділ), Марко (13-й розділ), і Лука (21-й розділ). І тільки в Євангелії від Іоанна немає згадки про це пророцтво. Пояснюється це дуже просто. Три перших Євангелія написано до передбачених Христом подій, а їх автори прийняли мученицьку кончину за декілька років до руйнування Єрусалиму. Для них описувана розмова Христа з учнями так і залишилася не зовсім зрозумілою. Апостол же Іоанн бачив це пророцтво виконаним. І у своєму Євангелії він не згадує слова Спасителя про руйнування Єрусалиму, бо одна з цілей цього пророцтва була вже досягнута – єрусалимські християни врятувалися.

Звичайно, слова Христові про втечу з обложеного Єрусалиму в гори до нас, хто живе в XXI столітті, явно не відносяться. І все-таки – згадка про ознаки останніх часів сьогодні хвилює нас так само як колись хвилювало апостолів. Адже все, що сказане Богом, актуальне не лише в контексті якоїсь певної історичної епохи. Кожне слово Христове продовжує звучати у Вічності. І головне для нас у цій історії те, що Господь дає людям зрозуміти: Він любить їх, Йому їх дуже шкода. І в яку б безнадійну катастрофу вони себе не увергнули, чи то загибель Єрусалиму чи кінець світу, Господь завжди простягає нам руку допомоги. Нам залишається тільки повірити Йому, як повірили єрусалимські християни. Чи, не повіривши – загинути, як інші жителі Єрусалиму.

У цьому і полягатиме вибір людей в останні часи. Перед кінцем світу ті, хто не захоче прийняти спасіння від Христа, “вмиратимуть від страху і чекання біди, що йде на всесвіт” (Лк. 21:26). Тим же, хто збереже віру, Христос каже: “Коли ж це почне збуватися, тоді ви випростайтесь і підійміть голови ваші, бо наближається визволення ваше“. Одні і ті ж ознаки фіналу людської історії, що наближається, діятимуть на людей абсолютно по-різному. Для одних ці прикмети стануть причиною страху, смутку і жорстоких страждань. Для інших – радісною звісткою про швидке припинення усіх бід і нещасть людства та настання нової ери в історії цього світу.

Від нас вимагається лише визначитися – у чиєму стані ми хочемо виявитися, якщо доживемо до останніх часів, або коли Господь призве нас до Себе в останній день нашого життя. Бо навіть Всемогутній Бог не може врятувати нас без нашої згоди. І тим, хто повірить Христу, вже не потрібно буде боятися кінця світу. Бачачи його наближення, віруючі люди стануть вітати один одного радісним вигуком перших християн: “Маранафа” – Господь гряде!

Автор: Олександр Ткаченко