Про скам’яніле серце

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!

У нас  є вираз, який ми часто використовуємо, кажучи про людей морально мертвих. Ми кажемо про них: “У цих людей скам’яніле серце”. Як правило, ми говоримо так про тих, кого не можна назвати християнами. А сьогоднішнє Євангеліє несподіваним чином примушує нас по-новому почути ці слова.

Господь розповідає притчу про сіяча, який вийшов сіяти. І от деякі зерна потрапили на дорогу і були подзьобані птахами. Другі потрапили на кам’янистий ґрунт і спочатку зійшли, але потім, оскільки не мали можливості укоренитися в родючій землі, швидко пов’янули. Нарешті, треті потрапили туди, де росли будяки, і молоді пагони, заглушені терням, загинули.

Зерно, яке сіє сівач, – це слово Боже. І є люди, які з радістю приймають його, але, як кам’янистий ґрунт не може дозволити укоренитися молодим пагонам, так і люди ці не можуть утримати слово Боже надовго і, коли приходить скорбота, негайно спокушаються.

Абсолютно очевидно, що тут йдеться не про людей, чужих Церкві: у притчі говориться передусім про християн – про тих, хто з радістю приймає Слово Боже, про тих, хто чує його, слухає і приймає. Іншими словами, люди зі скам’янілим серцем – це не якісь нікому не відомі сектанти або атеїсти, це – ми з вами. Коли ми чуємо Слово Боже – а вже ми його чуємо, оскільки зібралися тут, а не в якомусь іншому місці, – ми, звичайно, є християнами, тобто тими, хто сприймає Слово Боже. Але от далі Священне Писання каже нам: вони, ці люди, як кам’янистий ґрунт, в який потрапило зерно, не приносять плоду, бо кореня не мають. Як зерно не може проникнути глибоко в землю, не може укоренитися, так Слово Боже не може в цих скам’янілих серцях знайти добрий ґрунт для свого розвитку.

Це слово – про нас. Це ми не маємо кореня. Адже це ми з радістю прийняли Благу Звістку про наше спасіння, це ми повірили Богові! Тому ми тут сьогодні і стоїмо, тому і вважаємо себе вірними. Часто доводиться запитувати людину на сповіді або в іншому випадку: “Чи віруєш ти в Бога?” І людина каже: “Вірую, звичайно ж, вірую!” Я пам’ятаю, у молодості своєму духівникові, ченцеві одному, так само сказав: “Я, отче, у Бога вірую”. А він мені на це відповів: “І біси вірують і тремтять, як каже апостол Яків…”

Давайте подумаємо, що ж це за віра така, яку апостол порівнює з бісівською вірою. Це, мабуть, і є та віра, яка кореня не має. От Господь сьогодні нам каже: “…що на камінні, це ті, що, як тільки почують слово, з радістю приймають, але не мають кореня, дочасно вірують, а під час спокуси відпадають” (Лк. 8.13). А тепер згадаємо наше життя, вглядимося в нього і подумаємо: відпадали ми від віри чи ні? Відповідь проста. Якщо ми коїли гріхи в нашому житті, значить, відпадали, значить, зраджували Христа. І відбувалося так тільки тому, що в нас немає кореня віри.

Що ж таке “корінь віри”, що таке віра вкорінена, віра святих? Це віра, сполучена з глибоким покаянним почуттям, віра, яка ґрунтується на свідомості, що людина сама по собі не може змінити своєї гріховної природи, не може здолати глибоку прірву, яка після гріхопадіння розділяє її з Богом. Сама, власними силами людина не може повернути собі безсмертя і радість вічного спілкування з Богом. Іншими словами, сама себе врятувати людина не може. Тому кожен з нас і все людство в цілому потребують Спасителя.

І ось, коли ми приходимо на сповідь, давайте усвідомимо це: ми слабкі і немічні, слабкі тому, що не можемо впоратися зі своїм гріхом, не можемо відмовитися від нього. Адже більшість з нас приходять на сповідь і промовляють дуже прості слова: “А в мене жодних особливих гріхів немає!”

От зараз, щойно, коли я виходив до вас з Тілом і Кров’ю Спасителя нашого, ми читали молитву: “Вірую, Господи, і визнаю, що Ти єси воістину Христос, Син Бога Живого, що прийшов на світ грішників спасти, між якими перший – це я”. Я – перший з усіх грішників світу!

Ці слова написав колись Святитель Іоанн Златоуст, великий пастир Церкви. “Я – перший з грішників”, – сказав він про себе. Тепер нехай кожен запитає себе: якщо Іоанн Златоуст – першій з грішників, хто ж тоді я?”

Варто тільки подумати про це серйозно і відповідально, і, мені здається, багатьом стане ясно, що, на жаль, Бог, Церква, молитва – усе це якась зовнішня ознака нашого життя, усе це не є суттєвою її частиною. Усе важливе для нас: дім, робота, спілкування з друзями, город… І це дійсно суттєві, важливі проблеми. Але подумайте: будь-який міський храм влітку наполовину пустіє, і пустіє зовсім не тому, що всі від’їжджають у відпустку. Наші постійні парафіяни, як правило, далеко не їздять. Храми пустіють, бо нам не до Бога, у нас – город… Адже Спаситель наш у притчі про званих на бенкет казав про нас грішних, що відмовилися від спілкування з Богом, а ще точніше, що відмовили Богові, відкинули протягнуту руку. Здавалося б, у перші осінні дні покаянні молитви і зітхання повинні поновитися з новою силою. Проте чомусь цього не відбувається. І восени, як і навесні, священик найчастіше чує одне і те ж: “В усьому грішна, отче!” “У всьому” – значить: ні в чому, “в усьому” – значить: не приставай до мене зі своїми питаннями. Ось воно – повне невідання гріха свого, повне нерозуміння свого відпадання від церкви. І людина починає вигадувати, вимучує якісь слова, починає розповідати про своїх родичів, які вони в неї лиходії, а сама вона – свята і чиста. Ось воно, скам’яніле серце! Ось вона, скам’яніла душа!

Що робити? Як позбутися каменю на серці, як розпушити цей мертвий ґрунт душі? Як зробити, щоб Слово Боже, яке Господь сіє в наших серцях, опинялося в доброму ґрунті, готовому прийняти його і виростити?

“Покаяння” – це слов’янське слово, переклад грецького слова “метанойа”. У дослівному перекладі “метанойа” – зміна свідомості, зміна колишнього образу думок.

Раніше я думав про себе як про людину хорошу, добру, пристойну, тепер я вже давно так не думаю і, приходячи в церкву, молячись Богові, прошу в Нього… чого? Головне прохання кожного християнина: Господи, відкрий мені мої гріхи! Дай мені їх бачити в усьому непривабливому жаху. Дай мені побачити хворобу моєї душі для однієї тільки мети – щоб я міг покаятися, щоб я міг стати іншим, міг змінити свої думки, свої почуття, свою свідомість, щоб сталося те, що в греків, наших православних батьків, що принесли християнство на Русь, називалося “метанойа”.

От наше завдання, от навіщо ми в церкву ходимо, – а зовсім не для того, щоб відстояти службу або свічку поставити! Приходимо ми сюди для того, щоб оживити нашу померлу і скам’янілу душу, яка тільки себе бачить праведною, а усіх інших – лиходіями.

Так, на нас чекає тяжка і важка робота. Запам’ятаємо, що покаяння, “метанойа”, зміна свідомості – це процес на решту життя, це процес, який відбувається не лише в той момент, коли ми кажемо: “Господи, я згрішив проти Неба і перед Тобою, прости мене!” Цей процес відбувається усе життя, бо християни, які регулярно ходять до церкви і регулярно сповідуються, добре знають, якщо місяць тому покаявся в гріху, через місяць приходиш і знову в тому ж гріху каєшся. Але, дорогі мої, адже так само людина умивається! Учора умивалася, зирк, сьогодні знову умиватися потрібно. І завтра потрібно умиватися, і післязавтра теж… Інакше брудом заростемо. І от, щоб цього не було, щоб душа не заросла брудом гріха, треба каятися щодня. Молитеся ви увечері, читаєте вечірнє молитовне правило, зупиніться, почекайте, подумайте про те, що я сьогодні поганого скоїв, кого я сьогодні образив, кому я зле слово сказав, кому не допоміг, де я полінувався сьогодні, де збрехав. І так поступово, якщо ми займатимемося цим щодня, Господь, бачачи наше старання, наше терпіння, наше прагнення очиститися і стати краще, пошле нам найбільшу благодать – бачення своїх гріхів.

Святі плакали про гріхи свої, Іоанн Златоуст назвав себе першим з грішників, адже він був – святий! Давайте подумаємо про це, і, можливо, тоді камінь нашого серця розсиплеться і поступово перетвориться на м’який ґрунт, і зерно Слова Божого, яке впало туди, зможе принести плід сторицею. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 21 неділя після П’ятидесятниці