Два види зерна

Притча про сіяча. Одна з найвідоміших Христових притч, яка до того ж не потребує пояснення, бо сам Спаситель відкрив учням, а заодно і нам, прихований у ній сенс. Що ж нам залишається, як не пильно вивчати Божу науку?

От візьмемо, для прикладу, зерно, що «впало на каміння і, зійшовши, всохло, бо не мало вологи» (Лк. 8:6). Згідно Христового пояснення – це «ті, що, як тільки почують слово, з радістю приймають, але не мають кореня, дочасно вірують, а під час спокуси відпадають» (Лк. 8:13). А під цей опис потрапляє досить багато людей, які вважають себе цілком вірними. При чому з цією думкою може бути згідне і оточення: такі люди і «плоди» мають у вигляді церковного служіння, допомоги ближнім, різноманітних справ милосердя, і Писання вони добре знають, і загалом, це можуть бути дійсно цілком гідні люди.

…Як фарисей зі ще однієї Христової притчі (див. Лк. 18:10-14). Адже він теж був цілком пристойною людиною: постить, жертвує десятину, не співпрацює з язичниками-римлянами, не як от «цей митар…». А от вам і спокуса засудження, самопіднесення над ближнім, для початку зовсім незначна, малопомітна, яка проте з часом може принести небажаний, і, що саме головне, зовсім неочікуваний плід.

Саме про це попереджає усіх Послання до Євреїв: «Пильнуйте, щоб хто не позбувся благодаті Божої, щоб якийсь гіркий корінь, що виріс, не завдав шкоди і щоб ним багато хто не осквернився» (12:15). Порада надзвичайно добра, тільки от хто мало насправді дотримується її. А все через самопіднесення, яка примушує людину вірити у власну винятковість, ексклюзивність (між іншим, дуже гарне слово), богообраність (а це просто чудо, а не слово!).

Через цей стан «винятковості» проходять у тій чи іншій мірі всі вірні (хто вважає, що не проходив, чи просто про це забув, або ж з цього стану і не виходив), головне тут – вийти з нього, і не забувати, що колись перебував у ньому. Бо в іншому випадку ця забудькуватість може обернутися появою чергового «гіркого кореня», куди ж без нього…

«А те, що впало в добру землю, це ті, які добрим і щирим серцем почуте слово бережуть і приносять плід у терпінні» (Лк. 8:15), – а от і Божий рецепт, який не дасть прорости «гіркому кореню». Берегти Боже слово, тобто як Марія «складаючи в серці» своєму (див. Лк. 2:19) і приносити плід у терпінні, а саме терпіння нерозривне пов’язане з часом. Що ж поробиш, стосунки з Богом, як і стосунки в подружжі, перевіряються часом та усілякими спокусами. Іншого шляху не існує.

Отже, вважати себе вірним і бути дійсно таким – це два зовсім різних стани. З цим, напевно, погодиться переважна більшість. Згідно з логікою тут має прозвучати питання, щось на кшталт: «А до якого стану належиш особисто ти?». Але не прозвучить… Просто через те, що всі ми особисто в тій чи іншій мірі належимо до цих двох станів. Хочемо ми цього визнавати чи ні, але в дійсності це саме так. Про це і попереджає нас апостол Павло: «Хто думає, що він стоїть, нехай бережеться, щоб не впасти» (1Кор. 10:12).

І стоїмо ми, і тримаємося, і слово Боже бережемо, і плід приносимо в терпінні виключно завдяки благодаті Божій, про що постійно і забуваємо. Саме це заставляє стверджувати, що всі ми перебуваємо перемінно в цих двох станах: зерна, що впало на добрий ґрунт, і що впало на каміння.

Автор: Михайло Лукін (з циклу: “Наслідуючи біблійні приклади“)

Усе по темі: 21 неділя після П’ятидесятниці