Чому журнали, передачі і сайти ніяк не допомагають покращити життя

Церква не забороняє любов. Вона не каже нам відвертатися від любові – бо в справжній любові немає нічого ганебного. Ганебна тілесна пристрасть, невіра та обман. І коли наші діти починають так себе поводити, ми засмучуємося і тужимо, хоча самі свого часу їх цьому навчили. Коли? Та коли усаджували їх перед телевізором.

Раніше батьки приводили малолітніх дітей до учителя із словами: «Ввіряю тобі своє дитя, допоможи мені, виховай його!» А ми тепер робимо те ж саме, але тільки звертаємося до телевізора: «Шановний телевізоре, візьми мою дитину і дай їй те, що в тебе є. Ввіряю тобі і її, і себе». І сідаємо, дивимося разом і насолоджуємося. Так, іноді доводиться перемикати канал, щоб не дивитися відверте неподобство, але і там, де ми опиняємося, через декілька хвилин починає творитися приблизно те ж саме. А коли дитина підростає і вже ні з чого не дивується, не запитує і не боїться, можна дивитися разом взагалі усе, що завгодно. Зате ми відкриті, демократичні батьки, без безглуздих табу, обмежень, заборон і забобонів, не пара якимсь ретроградам, моралістам і консерваторам.

Як, по суті, можна охарактеризувати ту людину, яку ми таким чином виховуємо? Толерантною? Але ця толерантність хаотична і безладна. Чому життя на землі стає все гірше і гірше, чому у світі зараз так багато нетерпимості та агресії, якщо сучасна людина живе в комфорті і толерантності? Як часто тепер можна почути – «Я знайшов свій баланс». Чому ж посеред цього «балансу» усе стає тільки гірше? І журнали, інтернет-сайти пістрявлять заголовками на тему того, як покращити своє життя. «Даруйте, стаття в попередньому номері мені не допомогла, дайте новий – можливо, там знайдеться відповідна порада?..»

А у Священному Писанні кількість сторінок не змінюється тисячоліттями. Чому? Бо сказане тут – вічне і безпомилкове, і несе в собі світло, істинне світло. Не якийсь там ліхтарик, не свічка і не запальничка – а істинне світло, яке не змінюється і не гасне. І ті з вас, хто має досвід духовного життя, знають це.

Чому сучасна людина постійно шукає нових вражень і задоволень? Бо її ніщо не задовольняє, вона так і не знайшла справжнього щастя.

Журнали, телепередачі, інтернет-сайти пістрявлять яскравою інформацією і обіцяють краще життя: сьогодні ти розв’яжеш проблему з розлученням, завтра – забезпечиш своїй дитині успішне майбутнє і т. д. «Чудово! – думаєш ти, переглядаючи чергову сторінку. – Зараз я знайду вихід, знайду рішення, треба почитати (чи подивитися, послухати…) – раптом допоможе?» І в неділю не йдеш до церкви, а поспішаєш включити комп’ютер або біжиш у кіоск за черговим номером.

Тому і не знаходиться потрібне рішення, і не знайдеться ніколи – ми віддаємося хвилі загального безумства, коли здається, що грішники і ласолюби досягають успіху, тоді як їх успіх – скороминущий, тимчасовий, оманливий. Вони збилися зі шляху самі і захоплюють за собою інших. І кого тут звинувачувати? Нікого. Я хочу сказати, що коли люди не знають Істину, їм багато що простиме. Не можна ж вимагати від людини, яка з народження говорить тільки китайською, заговорити раптом англійською чи турецькою мовами. Що людина знає, уміє, то і робить.

Але ти – син Церкви Христової, ти знаєш, Хто Джерело вічної Істини; ти з’єднуєшся з Христом у таїнстві Євхаристії, наповнюєш свій розум божественними поняттями, повторюючи: «Господи Ісусе Христе, помилуй мене!» Ти знаєш, Хто управляє історією всього світу. Чому ж ти довіряєшся незрозуміло кому? Чому одягаєшся в дрантя світу цього, стаючи, як усі? Я не збираюся засуджувати зараз будь-кого, ці люди потребують не засудження, а посиленої молитви і допомоги – передусім, допомоги від Бога. І коли вони опиняться на самому дні, то тоді, від безвиході, туги і ліків, що ковтають жменями, вигукнуть: «Господи!»

Цих людей, що управляють світом і обманюють його, чекає трагічний, жахливий кінець. Але ніхто цього не розуміє, і їм продовжують поклонятися, немов богам. Помирає якась «зірка», і біля труни збираються натовпи – ніби помер святий праведник. Дорогі, розкішні похорони, схожі швидше на спектакль, трансляція в прямому ефірі і т. д. і т. п. Адже це просто людина, яка до мене, наприклад, не має жодного відношення. Я не бачив від неї ні допомоги, ні участі, навпаки: вона збивала мене зі шляху істинного і змусила відвернутися від Бога, від Істини. Від того, що віками живило мій народ. Це – ідол, брехливий ідол, і беручи участь у таких спектаклях, ти визнаєш себе одним з його шанувальників, прибічників брехні. А спиратися на брехню набагато легше, ніж на правду. Ніхто не бажає знати правди, бо нікому не хочеться відмовлятися від приємного і звичного комфорту. Це як переодягнутися: щоб надягнути щось нове, старе треба зняти і повісити в шафу. Тобто виконати якісь рухи тіла, витратити час, і це важко. «Ну, хто так зараз робить? – заспокоюємо ми себе. – Якось іншим разом!» А внутрішні проблеми усе накопичуються, і в якийсь момент купа мотлоху просто перекриє кисень у твоїй душі.

«Переодягання», про яке я щойно сказав, – болючий процес. Церква називає це покаянням – коли людина, побачивши, що твориться в її душі, вирішує змінитися. Святі називають це входженням у глибини серця – коли людина починає приглядатися до себе, помічаючи свої недоліки. А потім від пізнання себе переходить до пізнання Бога.

Коли ми ясно побачимо свою душу, який у ній панує хаос, то зрозуміємо, що падаємо, і в жаху прокинемося. Саме так і відбувається пробудження в краще життя.

Буде чудово, якщо з нами воно станеться. Бо, інакше, ми помремо такими, які є, а можливість змінитися буде вже втрачена. Уявляєте? Ми, прокинувшись від летаргічного сну, ясно побачимо усю брехню, в якій жили, і зрозуміємо, що всі наші вчинки були помилковими, неправильними, що усе життя минуло неправильно – а змінити, на жаль, нічого вже буде не можна, «вітер змін» пройшов повз. Іншої можливості не буде. Життя можна змінити зараз – доки є сьогоднішній день. Ми живемо тут і зараз. І поступово, крок за кроком, можемо змінитися.

Нас оточують прірви і безодні, про небезпеку яких диявол ні за що нам не скаже – бо він ніколи не каже правду. А Богові ми не даємо бути визначальним чинником у нашому житті – щоб Він влаштовував усе, як слід. Замість цього ми покладаємося на людей – неосвічених безбожників. Директори телеканалів, власники сайтів не тримають у своїх робочих кабінетах ікон, вони не моляться Христу. Точніше, у деяких, можливо, і висять ікони для краси, але вони перед ними не моляться, не просять про допомогу, – тому і виходить те, що виходить.

Але ти – християнин. Тебе Бог привів у Церкву, і тобі слід дивитися на усе інакше. Зрозумій, що диявол штовхає тебе в прірву, та і не тільки тебе – весь світ. Люди – його жертви. Як ми до такого дійшли? Не знаю. Один тягне за собою другого, виходить замкнуте коло. І якщо шукати винних, то не знайдеш нікого, окрім таких же жертв, яких треба жаліти, а не звинувачувати.

Допустимо, дівчина приходить до мене на сповідь у зухвалому наряді. Я починаю їй докоряти, а вона у відповідь: «У чому я винна? Коли я скромно одягалася, на мене ніхто не звертав уваги і не сприймав серйозно». Тоді я побіжу, знайду того хлопця, який раніше не звертав на неї уваги, і скажу йому: «Чому ти не помічав її, коли вона скромно одягалася? Це ти винен, що вона тепер так вбирається! Тобі здається, що зараз вона красива і приваблива, але це не справжня краса. Це непристойний, розпусний вигляд». Отже якщо почати когось тут винити, кінця-краю не знайдеш. Замкнуте коло. Але ми, християни, чада Церкви Христової, можемо молитися. Молитися словами свт. Григорія Палами: «Господи, просвіти морок мій!»

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)