Де знаходиться «Лоно Авраамове»

Куди мчала вогненна колісниця

Де опинялися померлі праведники до пришестя і спокутного подвигу Христового – у пеклі чи в раю? На це питання дуже важко відповісти однозначно. З одного боку, християнське віровчення з усією певністю стверджує, що Рай став доступний людям лише після Хресної Жертви Спасителя. Отже, усі люди дохристиянського світу, навіть старозавітні праведники, патріархи і пророки, після смерті неминуче опинялися в пеклі.

Таке міркування не суперечить Переданню Церкви, яке свідчить, що Христос вивів з пекла тих, хто виявився гідним спасіння. Але, з іншого боку, у тому ж Переданні ми маємо ряд свідоцтв, які можна зрозуміти абсолютно протилежним чином. Наприклад, за словом Писання пророк Ілля понісся у вогненній колісниці на небо (4Цар. 2:11). Як розуміти цей факт біблійної історії в рамках вчення про сходження в пекло усіх без виключення старозавітних праведників? Адже безглуздо було б припускати, ніби згадана колісниця палала «пекельним вогнем», а слово «небо» у даному випадку слід вважати метафорою, що насправді означає пекло. Адже є ще притча про багача і Лазаря, де говориться про нездолану прірву, що відділяє Авраама та інших праведників від грішників, що мучаться.

І цю притчу Христос говорив фарисеям ще до Свого сходження в пекло, коли пророки і патріархи ще не були звільнені Ним з полону пекельного. Так куди ж все-таки потрапив Лазар – у Рай, або в пекло?

Загадкове місце

Євангеліє не каже, що Лазар після смерті опинився в Раю. У Писанні сказано лише, що він «віднесений був ангелами на лоно Авраамове». Але навряд чи ми зможемо знайти в різних тлумачів Біблії спільну думку про місцезнаходження цього загадкового «лона».

Напевно, головною складністю в розумінні цього непростого питання є відсутність у нас ясного уявлення про те, що ж таке – Рай і пекло. Навіть у церковній спадщині можна знайти дуже різні визначення цих реалій посмертного буття людини. І якщо мислити про пекло і Рай лише в просторових категоріях – як про території, які в принципі не стикаються одна з одною, то всі протиріччя, вже розглянуті тут, стають просто неминучими.

Але існує також інше розуміння, яке дозволяє ці протиріччя успішно вирішити.

Дві дії Любові

Преподобний Ісаак Сирин пише: «Рай є любов Божа, в якій насолода усіма блаженствами». Але дивна справа – міркуючи про пекло, Ісаак Сирин говорить практично те ж саме: пекло – це дія божественної любові: «Кажу ж, що мучені в геєні уражаються бичем любові. І як гірка і жорстока ця мука любові! Бо ті, хто відчув, що схибили вони проти любові, терплять муку, більшу за всяку муку, що приводить у страх; печаль, що вражає серце за гріх проти любові, більше за всяке покарання».

За думкою преподобного, пекло і Рай є різними способами сприйняття однієї і тієї ж реальності – любові Божої. І це далеко не одинична думка, нехай навіть і дуже шанованого святого. Святитель Григорій Палама теж наполягав на такому розумінні дії любові Божої.

Звертаючись до слів Іоанна Предтечі, сказаним ним про Христа, «Він хреститиме вас Духом Святим і вогнем» (Мф. 3:11; Лк. 3:16), святитель Григорій вважає, що люди сприймуть відповідно до свого влаштування благодать, яка або просвічує, або мучить.

У деяких святих ясно виражена думка про те, що рай і пекло існують лише з людського погляду, але не з погляду Божого.

Звичайно, і рай, і пекло існують реально, існують як два різні образи буття людей і ангелів. Але не Бог створив цю відмінність, а самі люди і ангели, що по-різному сприймають Любов Божу, яка щедро виливається Ним на усіх без виключення в кожен момент нашого існування, земного чи посмертного.

Насправді, навіть якщо розглядати пекло як певний простір, який Господь за Своїм милосердям виділив у всесвіті для тих розумних істот, які не захотіли мати спілкування зі своїм Творцем, то все ж неминуче доведеться визнати факт присутності Всюдисущого Бога і в цьому просторі. Псаломщик Давид каже: «Зійду на небо – Ти там перебуваєш; зійду в пекло – і там Ти». А вже після зішесття Христового в пекло було б і зовсім дивно говорити про пекло як про «місце, позбавлене Бога».

Тому навіть до Спокутного подвигу Спасителя посмертна доля людей могла бути для них і утішливою, хоч би в ту міру, яка була тоді доступна пропащому, не зціленому людському єству. Лоно Авраамове не було місцем блаженства в християнському розумінні. У Євангелії ясно сказано, що Лазар не блаженствує, а лише тішиться.

Лазар багато страждав у своєму житті, але смерть припинила його страждання і тому послужила для нього розрадою. Проте не варто бачити у відмінності доль Лазаря і багача лише принцип голої симетрії за принципом: «страждав у земному житті – насолоджуєшся в загробному, і – навпаки».

Пекельні муки

У муку після смерті цілком міг потрапити жебрак, а тішитися могла і багата людина, адже і сам Авраам був далеко не бідним у своєму земному житті. Причина такої різної долі зовсім не в майновому цензі і не в соціальній приналежності. Більше того – у притчі про багача і Лазаря Христос запропонував фарисеям ситуацію, яка повністю суперечила усім їх уявленням про співвідношення багатства і благочестя.

Річ у тім, що древні юдеї вважали багатий маєток людини є прямою вказівкою на її праведне життя: інакше – чому би Бог дав їй це багатство?

Але Христос всупереч цьому переконанню розповідає їм про бідняка, що тішиться на лоні Аврамовому, і про заможну людину, що страждає в муках. Так що ж стає причиною, яка одних людей після смерті приводить у муки, інших – у розраду?

Тут самий час згадати думки святих про різну дію любові Божої на посмертне буття людини залежно від її духовного влаштування.

Яким було влаштування Лазаря, припустити зовсім неважко. Він усе життя провів в убогості, хворобах, поневіряннях, але при цьому, очевидно, не ремствував на Бога і людей, не засуджував нікого, і навіть багача, який байдуже проходив повз його біду щодня, він просив лише про мізерне харчування у вигляді об’їдків. Говорячи мовою православної аскетики, Лазар зумів використовувати своє тяжке становище для боротьби з пристрастями. І після смерті виявився вільним від дії цих пристрастей.

Але що зробив зі своєю душею багач за час свого земного життя? Людина щодня бенкетувала блискуче, звикла до розкоші, смачної їжі, дорогих вин, не мислила собі життя без задоволення безлічі своїх примх. І от він помирає, воднораз позбувшись усього, що забезпечувало йому це задоволення.

У загробному світі немає нічого, що могло б зробити його щасливим. Його терзають незадоволені бажання і усвідомлення того, що всі цілі, які він ставив перед собою в земному житті, виявилися помилковими, а усі його досягнення і багатства – абсолютно даремними в цій новій і страшній для нього ситуації.

Але, окрім чуттєвих пристрастей, ця бідна людина розвинула в собі ще одну страшну духовну хворобу – заздрість. Яка, за визначенням Іоанна Златоуста, є… вважати чужі нещастя своїм щастям, а благополуччя інших – своїм нещастям. Не стільки бідний засмучується своєю бідністю, скільки заздрісний – благополуччям ближнього: що може бути наймерзотнішим?

…Тільки забери його від блаженства

Багач просить Авраама: «Пошли Лазаря, нехай умочить кінець пальця свого у воду та прохолодить язик мій».

Але ж абсолютно очевидно, що це не принесе йому полегшення, крапля води на пальці Лазаря не зможе тамувати його спраги до чуттєвих насолод, яких він виявився позбавлений. У чому ж причина такого дивного прохання?

Святитель Ілля Мінятій пояснює це таким чином: «І от чому він вимагає, щоб прийшов Лазар до нього хоч би на якийсь час, щоб і Лазар прийшов розділити з ним муки, щоб він віддалився від лона Авраамового. І якби вдалося йому це, він, ймовірно, відчув би певну розраду. Щоб упевнитися в цьому, зверніть увагу на наступне: коли багач почув від Авраама, що Лазарю йти в пекло до нього не можна, бо між ними встановлена велика прірва, він став говорити: «Благаю тебе, отче, пошли його в дім батька мого» (Лк. 16:27). Цими словами він як би казав: якщо не можна прислати його сюди, щоб він став учасником моїх мук, то пішли його хоч би в мій дім, тобто у світ, у колишнє життя, у колишні нещастя, тільки прибери його від блаженства в твоєму лоні. Так, повторюю, заздрістю він розпалюється більше, ніж геєною».

Здавалося б, багачеві слід було швидше проситися самому на лоно Авраамове, а не Лазаря тягнути на муку.

Але заздрісний не шукає свого блага, не прагне із стану муки до блаженства. Заздрість не вміє вважати за краще корисне. Вона шукає іншому зла, щоб бачити ближнього в муці. Мета заздрості – бачити, як той, на кого спрямована заздрість, з щастя впадає в нещастя. Багач хоче бачити Лазаря в пеклі більше, ніж себе в раю. Чому? Бо заздрість є печаль про благополуччя ближнього. Богослови доводять, що найбільшою мукою для утримуваних у пеклі буде – усвідомлювати, що навіки ними усе це з власної вини втрачене, а святі вічно насолоджуються, звідси станеться плач і скрегіт зубів, тут вони і знайдуть для себе найбільшу муку з усіх мук».

Зрозуміло, що людина з таким страшним влаштуванням душі і Любов Божу сприймала як невгасимий вогонь, що обпалює її совість.

Небо і пекло

Так чи було лоно Авраамове частиною Раю? У християнському розумінні – ні. Річ у тім, що Рай, Царство Боже, – це та повнота єднання творіння і Творця, до якої покликані всі люди. А всю висоту цього покликання прекрасно виразив святитель Афанасій Великий у своїй знаменитій формулі: «Бог став людиною, щоб людина стала богом». Але до виправлення Христом людського єства хвора природа людини в принципі була не здатна до такого тісного єднання зі своїм Творцем. Тому жодний стан людини в дохристиянський період неможливо вважати повною мірою – райським. І Авраам, і Ілля, і Лазар, і усі інші праведники Старого Завіту в посмертному своєму бутті сподівалися на пришестя Спасителя, після якого вони змогли б, нарешті, з’єднатися з Господом у тій мірі, яку Євангеліє називає, – Царством Небесним. Але і «філією пекла» однозначно вважати лоно Авраамове все ж не варто. Лінійна логіка тут взагалі непридатна, оскільки в даному випадку ми говоримо не про простір, а швидше – про стан душі померлої людини.

Тому на питання: «Чи є лоно Авраамове частиною пекла або Раю?» можна відповісти лише парадоксом: частина Неба завжди знаходиться в пеклі. За словом святителя Іоанна Златоуста, що міркував про темниці пекельні: «Вони були дійсно темними, поки не зійшло туди Сонце справедливості і не освітило і не зробило пекло небом. Бо де Христос, там і небо».

Автор: Олександр Ткаченко

Усе по темі: 22 неділя після П’ятидесятниці