Коротка пам’ять

Небулайзер

Сучасна побутова техніка, як і усе інше в цьому світі, вимагає до себе особливого підходу. Інший раз усе з нею зробиш, як потрібно в усіх дрібницях-подробицях, і забудеш – ну зовсім просту річ. А потім раптом виявляється, що без неї, без простої цієї речі, уся твоя робота… ну, не те, щоб – зовсім вже нанівець. Але і хорошою її теж не назвеш.

От свіжий приклад з нашого сімейного життя. Напередодні різдвяних свят захворіла моя дорога дружина – якийсь бронхіт. За порадою лікаря купили небулайзер. Після першої ж інгаляції дружині відразу полегшало. А вже під час другої цей самий небулайзер узяв і зламався.  Дружина сидить з дихальною трубкою в руках, чекає – яким буде продовження.

Узяв я цей загадковий прилад у руки, потряс – усередині чутно, як торохтять відразу декілька деталей, що явно вирвалися на свободу. Дружина спокійно так запитує:

– Ну і що тепер робити?

– Нічого, – кажу, – сиди. Зараз полагодимо.

А в самого серце в п’яти: от багато чим у житті займався, але небулайзери, що ламаються на другий день експлуатації, лагодити «на коліні» якось ще не доводилося. І найголовніше – дружині ця інгаляція необхідна. І – саме зараз.

Що робити. Знайшов відповідну викрутку, помолився «Господи, допоможи!», розібрав. Усередині дійсно бовтаються три деталі незрозумілого призначення. Що від чого відвалилося і з якої причини – незрозуміло.

Подивився я на них з ненавистю. Потім зітхнув, ще раз помолився. І подивився на них, але вже з певною симпатією – ніби, давайте, братики, сконцентруйтеся, потрібно збиратися у вихідну позицію, у мене тут, дружина зовсім розхворілася. І тут же зрозумів – чого куди вставляється, чим що крутитися повинно, і навіть – чому вся ця історія розвалилася. Кажу дружині:

– Зараз, почекай, одну штучку тут на суперклей підсаджу, і качатиме.

Дружина резонно заперечує:

– Ні вже, знаєш що – ти збери його як було, він же в нас працював певний час так? Я подихатиму – може не розлетиться за п’ять хвилин. А потім – склеюй чого хочеш. Я боюся випари клею якісь вдихнути.

– Ну, а чого, – кажу, – декому подобається.

А сам слухняно збираю прилад у заводській версії, що сама розвалюється.

Включаю. І… небулайзер чесно працює рівно до того моменту, поки дружина не «докурює» свій лікувальний «кальян». Тільки після цього прилад знову починає торохтіти запчастинами, що відвалилися.

– От молодець який, дотягнув! – схвально кажу йому я. Розколупую небулайзер знову, збираю деталі, що розлетілися, вже на клей.

Дружині знову відразу полегшало. Ну а я, природно – весь у променях свого тріумфу, насолоджуюся власною технічною спроможністю. І за усіма цими приємностями забув зробити одну просту, але дуже важливу річ.

От і спробуйте вгадати – яку?

Так, саме так! Забув подякувати Господу. І згадав про це лише через півгодини, коли в дружини в кімнаті сидів на канапці, танув від почуття власної крутизни, і раптом наткнувся поглядом на ікону. А ще згадав, скільки разів звертався до Бога в подібних випадках, скільки разів допомагав Він мені в таких от, нерозв’язних на перший погляд, технічних проблемах.

І скільки разів потім я, приписавши собі успіх, забував про цю просту, але дуже важливу річ – вдячність Тому, у Кого щойно просив допомоги.

Автор: Олександр Ткаченко