Про милостиню

У 11-му розділі дається ще одна відповідь і ще одна порада із цього приводу. Звертаючись до фарисеїв, Ісус каже: «Нині ви, фарисеї, очищаєте зовні чашу і блюдо, а нутро ваше сповнене злодійства та лукавства. Нерозумні! Чи не Той, Хто створив зовнішнє, створив і внутрішнє? Краще подавайте милостиню з того, що маєте, тоді все буде у вас чисте» (11:39-41).

«Краще подавайте милостиню», причому не просто милостиню, а з того, що у вас є. Бо, скажімо, студентові, якому на продукти чи на підручники дають гроші тато з мамою, немає з чого подавати милостиню.

У наступному, 12-му розділі є знаменита фраза: «Продайте майно ваше і роздайте милостиню. Зробіть собі гамани, що не старіють, і скарб, що не зменшується на небесах, куди злодій не наближається і де міль не точить. Бо де скарб ваш, там і серце ваше буде» (12:33-34). Тут ми, здається, вже наближаємося до серцевини того, що говорить з приводу багатства Спаситель. Не просто продавайте майно і взагалі те, що у вас є, але так чиніть, щоб багатство ваше знаходилося там, де серце ваше. Іншими словами, якщо ми з холодним серцем (просто тому, що вважаємо це за потрібне) роздаємо або розпродаємо багатство, то це ще не милостиня. Ті банкіри, які жертвують гроші не тому, що так підказує їм серце, а тому, що в результаті з них візьмуть менше податків, роблять добру справу, але поки що не творять милостиню. Це те, що може перетворитися на милостиню – причому в будь-який момент може, бо пробити їх глухоту на цьому шляху Бог владний у будь-яку мить. Грань тут дуже тонка: щойно включається серце, пожертвування стає милостинею; як тільки воно вимикається, милостиня перестає бути такою. Ми дуже чуйно повинні прислухатися до свого серця.

І нарешті, востаннє про те ж саме йде мова в 14-му розділі: «Сказав же і тому, хто запросив Його: коли справляєш обід або вечерю, не клич друзів твоїх, ні братів твоїх, ні родичів твоїх, ні сусідів багатих, щоб і вони тебе колись не запросили і не одержав ти відплати. Але, коли справляєш званий обід, клич убогих, калік, кривих, сліпих, і блаженний будеш, бо вони не мають чим віддати тобі; віддасться ж тобі у воскресіння праведних» (14:12-14).

Кого ж звати на бенкет? Тих, хто не може зробити те ж саме! Завжди, коли я читаю Євангеліє і доходжу до цього місця, мені згадується, що таке поминки в деяких селах. Саме поминки, а не поминки. Що таке поминки? Це обід, на який кличуть незаможних. Будинок померлої людини відкривається тим, у кого нічого немає: цим бабуням та іншим жебракам і убогим, які тебе ніколи не покличуть, бо в них такої можливості просто не буде. У цьому сенсі народна пам’ять зберегла євангельський принцип у своїй первинній чистоті, тоді як ми в містах про нього забули. Багато старих жінок заготовлюють на свою смерть рушники, носові хустки або ще щось, щоб ці пам’ятні речі роздавали після їх смерті, на похоронах. Це є хоч і дещо засушене, дещо формалізоване, як завжди в ритуалі, але все-таки пряме наслідування євангельського принципу, про який я казав. На жаль, у нашому житті ми з різних причин пішли від цього звичаю.

Останній принцип – клич тих, хто не може віддати тобі – вкорінений не лише в Новому Завіті. У Старому Завіті про те ж говориться щонайменше три рази. По-перше, у книзі Ісуса сина Сирахового, сказано наступне: «Сину мій! не відмовляй у їжі убогому і не стомлюй чеканням очей нужденних» (Сир. 4:1).

У книзі Притч Соломонових про це ж говориться в 3-му розділі: «Не відмовляй у благодіянні нужденному, коли рука твоя в силі зробити його. Не говори другові твоєму: “піди і прийди знову, і завтра я дам”, коли ти маєш при собі. Тому що ти не знаєш, що принесе прийдешній день.» (Притч. 3:27,28).

І нарешті, найчіткіше про це сказано в книзі Товита, яка найтіснішим чином пов’язана з Новим Завітом; відгомони її на кожному кроці зустрічаються в Нагорній проповіді: «Із майна твого подавай милостиню, і нехай не шкодує око твоє, коли будеш творити милостиню. Ні від якого убогого не відвертай лиця твого, тоді і від тебе не відвернеться лице Боже. Коли в тебе буде багато, твори з того милостиню, і коли у тебе буде мало, не бійся творити милостиню і потроху; ти запасеш собі багатий скарб на день нестатку, бо милостиня спасає від смерти і не попускає зійти в темряву» (Тов 4:7-10). Отже, «і коли у тебе буде мало, не бійся творити милостиню і потроху». Більшості з нас дуже важливо почути ці біблійні слова.

14-й розділ Євангелія від Луки із словами Спасителя про того, кого звати на бенкет, як би вінчає цю тему, тему багатства в руках християнина. Причому, повторюю, багатства і матеріального, і інтелектуального. Я не випадково говорю не лише про гроші, але і про інтелектуальне багатство. У нашій країні, де атеїзм був державною релігією, була створена організація, якій, – у такому вигляді, як у нас – немає і не було в жодній країні світу, окрім тієї, що придумав Джонатан Свіфт, – Лапути. Ця організація – Академія наук. Учених, які працюють тільки заради того, щоб вивчати, немає ніде у світі. Уся наука робиться в університетах, тобто учені всіх країн світу, як би глибоко вони не були занурені у свою науку, зайняті професорсько-викладацькою діяльністю: вони віддають свої знання. А в нас з’явився цей моторошний монстр – Академія наук. Біда в тому, що, досягнувши якихось висот у своїй науці, багато учених ні дня не провели в університетській або якійсь іншій аудиторії, вони не знають, що означає віддавати те, що маєш. Викладач, віддаючи, постійно відриває частину від себе, як пелікан, який годує дітей своєю власною кров’ю, розриваючи груди. Не випадково пелікан – символ педагогіки. Так і вчений, який займається викладацькою діяльністю, постійно віддає учням свої ненаписані або майже написані книги і статті.