Стратити не можна помилувати

Є такі розмови, в яких лише одна фраза може повністю змінити весь сенс сказаного рівно до навпаки. Як кома в знаменитій граматичній задачці про «стратити не можна помилувати».

Одного разу довелося мені на підмосковному будівництві обідати з бригадою теслярів. Я привіз матеріал для майбутньої печі, а вони свою роботу закінчили і наступного дня збиралися вирушати додому, кудись у Костромську область.

Коли розвантажив цеглу, теслярі якраз сідали за стіл. Запросили і мене. Відмовлятися не став, сів, посьорбав з мужиками наваристої грибної юшки. Слово за слово – розговорилися. Трохи розповів про себе – звідки сам, що збираюся будувати, чи багато заробляю. Звичайні в такій ситуації розмови. Потім мова плавно перейшла на гриби. Для сільської людини – тема невичерпна. Я вже приготувався було слухати традиційні байки про «два відра білих» та інше грибне щастя. Але в той раз прозвучало щось куди цікавіше і важливіше, про що я досі не можу забути.

Розповідати взявся найстарший з теслярів. На вигляд було йому вже років за сімдесят. У такому віці сокирою багато не попрацюєш. Але по тому, як уважно усі його слухали, відчувалося, що авторитет у нього в бригаді великій.

– На кожен гриб – свій підхід потрібен. Наприклад, за опеньками я інакше, як з мішком не ходжу. Не буде удачі, так порожній мішок не тягнутиме. Зате, вже якщо пощастить – наберу, скільки на собі зможу понести. Якось минулої осені наткнувся я в лісі на невелику просіку. Видно, хтось на лазню собі осики рубав. Пеньки високі, ледь не по метру. І на кожному опеньки, ніби виноград – гронами. Набив цілий мішок, а на пнях ще на п’ять мішків таких залишилося. Ну та чого ж. Хоч би це понести.

Вийшов з лісу на путівець. До села ще кілометра три. Тупаю і відчуваю – не по плечу вже ноша. А викидати шкода. Абияк йду, покректую. А тут ще як навмисно дощ пішов. Мішок мій намокнув, став важчим. Зовсім справа погано. Раптом чую – машина ззаду шумить. Озирнувся – «Москвичок» червоний. Ну, думаю, слава Богу!

Мішок поставив на узбіччя, рукою махаю. Водій зупинився, віконце опустив. Кремезний хлопець такий, куртка шкіряна. Кажу: «Добродію, підвези до села, втомився я». А він подивився на мене, на мішок мій: «Ти чого діде? Ти ж мокрий увесь, як швабра. Сидіння мені намочиш». Вікно закрив і – по газах. Що поробити. І такі люди на світі бувають. Знову я мішок на плече – топ та топ. З передихом помаленьку добрів. Йду вже по селу. Дивлюся, стоїть той самий червоний «Москвичок» посеред дороги, прямо навпроти мого будинку. Підійшов, запитую в знайомця свого – що сталося?

– Та от, – каже, – татко, бачиш, бензин кінчився. Не знаєш, у кого тут розжитися можна? Мені хоч би літра три.

– Чого ж не знати, – відповідаю. – У мене є бензин. Зараз принесу.

Мішок з грибами біля хвіртки скинув, пішов у гараж. Налив з каністри трилітрову банку, поніс бідоласі.

У цьому місці старик зробив паузу. Ясно було, що от-от настане розв’язка, прозвучить та сама фраза, заради якої і була уся розповідь. І ми дізнаємося, про що він був – чи про християнське милосердя та вміння відповідати на зло добром або ж про витончену помсту. «Стратити не можна помилувати» вже написане. Залишилося лише поставити кому.

– Ох, і зрадів же він. Тільки що танцювати біля своєї машини не почав. – Татко, – кричить, – ну молодець! От виручив, так виручив!

А я посміхаюся у відповідь:

– Чого ж тут. Люди допомагати один одному повинні. На тому світ тримається, – і банку йому простягаю. Він тільки узяти її хотів, а я руки і розтиснув. Банка вщент. – Ой, прости, дорогенький, – кажу, – не утримав.

Я розчаровано зітхнув. Фраза прозвучала. «Кома» в цій історії виявилася поставленою зовсім не там, де я сподівався її побачити. А старик тим часом залишив милостивий тон. Очі в нього якось раптом помолодшали і тепер гнівно виблискували з-під сивих брів:

– Він мені такий: “Діду, адже ти ж навмисно її розбив”. Я йому у відповідь: “А ти мене, діда старого, з мішком на дорозі мокнути залишив хіба не навмисно? От тепер і отримай від мене подаруночок за заслугами своїми”. Він, було, на мене з кулаками, та тут з дому на шум син з онуком вийшли. Злякався він. Махнув рукою, закрив машину і пішов кудись по селу, бензин добувати. От так воно в житті буває. Зробив іншому зло – чекай, коли воно до тебе повернеться.

Старик закінчив і обвів усіх поглядом, чекаючи реакції на свою повчальну історію. Але теслярі мовчали. Невміла пауза повисла над столом. І в цьому мовчанні побачилося мені куди більше мудрості, ніж у розповіді старика. «Стратити не можна помилувати» – задачка начебто дитяча. От тільки кому в ній доводиться ставити то тут, то там до самої старості. А життя… адже воно швидко минає. Озирнутися не встигнеш, як замість ком пора вже ставити крапку.

Автор: Олександр Ткаченко