Ім’я ним – легіон

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Велика Книга про Бога, світ і людину починається простими і величними словами: “На початку створив Бог небо і землю” (Бут. 1:1). І земля, і небо, і людина на землі були такі досконалі, так дивно влаштовані і хороші, що єдиний Споглядач Творіння, Сам Бог “побачив… що це добре” (Бут. 1:25). “Добре” – значить, гармонійно і струнко, без вад і недоліків. Якщо Біблія пише, що людина була створена “добре”, це означає, що людина була безсмертна, бо нічого “хорошого” в смерті і хворобі, що її породжує, просто немає. Бог смерті не творив, і уважний читач Біблії знає, що смерть стала наслідком того, що людина, створена вільною, само ж вільно і вибрала її, смерть, а не Бога і життя.

Людина, створена за образом і подобою Божими, повинна була реалізувати в собі самій гармонійну єдність світу, тобто в її природі згідно і струнко повинні були б співіснувати Божественне, небесне і земне. Цілісно і несуперечливо з’єднувався в людській особистості дух, душа і тіло. При цьому Божий задум встановив, що дух повинен був управляти душею, душа – тілом, а усім цим струнким і несуперечливим людським організмом, усією людською істотою повинен був би керувати Сам Бог.

Гріхопадіння людини зруйнувало гармонійну злагодженість влаштування світу. Дивне творіння Боже – світ матеріальний і світ духовний, “земля і небо”, за визначенням Біблії, – втратило стрункість, впорядкованість і цілісність. Всі істоти що зрадили свого Творця, за словами апостола Павла, “стогнуть і мучаться донині; і не тільки вони, але й ми самі, маючи початок Духа, і ми самі в собі стогнемо, чекаючи усиновлення, відкуплення тіла нашого” (Рим. 8:22,23). Уражена гріхом людина втратила гармонійну цілісність своєї істоти, і тепер уже не дух очолює в ній, але тлінне тіло. Тепер те, що колись було цілісним, розпалося, “одержуючи в собі самих належну відплату за свій блуд” (Рим. 1:27).

Подумаємо тепер, про що ми просимо, коли молимося про здоров’я? Найчастіше про те, щоб не хворіти, найчастіше про те, щоб не було страшно, коли уявляєш собі тяжкі наслідки хвороби. Тобто ми хочемо, щоб Бог усунув симптоми, а не вилікував хворобу. Можна, звичайно, коли трохи захворів зуб, ковтати день за днем знеболюючі пігулки, таким чином відтягуючи візит до жахливого стоматолога. Але ми всі знаємо, до чого таке “лікування” призводить: рано чи пізно зуб неодмінно згниє.

Так само йде справа і з духовними хворобами. Адже коли ми кажемо: “Господи, зціли мене”, – коли ми вимовляємо це саме слово “зціли”, ми насправді просимо зробити нас не просто вільними від якоїсь конкретної недуги. Ми просимо зробити нас “цілими”, “цілісними”, тобто такими, якими колись, до гріхопадіння, були наші прабатьки Адам і Єва. Іншими словами, ми просимо про цілісність, ми шукаємо покаяння, ми сподіваємося на таку зміну нашої природи, при якій не залишиться в ній місця для печалі, скорботи, хвороби і самої смерті. Бо якщо і варто просити про щось, то, звичайно, не про тимчасове, миттєве, яке все одно зникне; просити варто про вічне, про те, що назавжди. От ми і просимо Бога про зцілення, про повернення втраченої цілісності нашої природи.

Найдивовижніше полягає в тому, що Бог не лише чує всі наші тихі прохання, але і завжди виконує їх. І при цьому Він, як справжній лікар, не обманює нас усуненням симптомів хвороби, Він зціляє саму хворобу. Бог зціляє наше тіло і нашу душу, Він знову і знову намагається повернути нам цілісність, зробити нас цілісними, тобто безгрішними, святими. Ми ж, ясна річ, хочемо зовсім не цього. Ми хочемо, щоб біль минув, щоб не хвороба відступила, а просто симптоми її зникли.

Тому, коли Бог-Зцілитель входить у наше грішне життя і закликає нас до покаяння, до очищення, до Життя Вічного, ми, подібно до біснуватого жителя Гадаринської країни, волаємо у відповідь: “Що Тобі до мене, Ісусе, Сину Бога Вишнього? Благаю Тебе, не муч мене!” (Лк. 8:28). Бо покутне життя, життя церковне – тяжке для нас. Нам куди як простіше не молитися, а ставити свічки, не каятися на сповіді, а вести довгі і високорозумні “духовні бесіди”, не перебувати на Богослужінні, як на Страшному Суді, а тільки позначити свою присутність у храмі: заглянув, відзначився – і годі!

Жителі Гадаринські, такі ж біснуваті, як і їх буйний родич, – тільки біснування їх було тихе, непомітне, що зовнішнім чином ніяк не проявляється, а отже, тим більш небезпечне, – через те і налякалися перед видовищем зцілення, бо зрозуміли, чого від них хоче Христос. Як і від нас грішних, Христос хоче від них тільки одного: щоб вони залишили свої гріховні прихильності, залишили, відкинули свої пристрасті, ім’я яким легіон. Адже, якщо вдуматися, що таке біснування, як не одержимість пристрастями і житейськими прихильностями, яка не дозволяє відірватися від телевізора, щоб помолитися, яка примушує, втративши людський вигляд, “вболівати” на стадіоні або кричати на своїх домашніх, відстоюючи свою гордовиту правоту? Отже зовсім не обов’язково жити голим у печері, щоб вважатися біснуватим. Можна і в затишній квартирі до такої міри забути про своє вічне призначення, що навіть таке просте і неважке обмеження, як піст у середу і п’ятницю, сприймати як тяжкі ланцюги і узи, і розривати їх з рішучою люттю.

Дай же, Господи, і нам помолитися одного разу не просто про здоров’я, але про зцілення. Дай, Господи, і нам одного разу сісти біля ніг Твоїх, одягненими і при повному розумі. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 23 неділя після П’ятидесятниці