Урок малювання

Добре пам’ятаю свій перший досвід усвідомленої брехні. У другому класі в нас були уроки малювання. Одного разу вчителька дала домашнє завдання – малюнок на вільну тему. Кожен міг намалювати те, що йому більше до вподоби. Мені найбільше подобався космос. Улюбленою моєю іграшкою був пластмасовий пупс-космонавт у скафандрі, а недосяжною мрією – місяцехід, що виблискує дзеркальними деталями, на батареях.

Ну і звичайно я вирішив намалювати космонавта. Знайшов відповідну картинку в журналі «Техніка – молоді». Але картинка була складною: космонавт там стояв на незнайомій планеті серед скель і кратерів, а за його спиною височіла громадина зорельота. Самому намалювати таку пишність у мене ніяк не виходило. І я попросив маму допомогти.

Слід сказати, мама малювала просто блискуче. Вже будучи дорослим я переглядав її старі альбоми і диву давався якості олівцевих малюнків. Пропрацювавши усе життя інженером, по суті своїй вона була художником. У той раз мама захопилася, і намалювала мені олівцем усю картину – і космонавта в скафандрі, і скелі, і корабель. Вийшло навіть краще, ніж у журналі. Я обвів мамин малюнок фломастерами, розфарбував кольоровими олівцями і наступного дня приніс його в школу.

Вчителька чомусь вирішила перевіряти завдання прямо під час уроку. Ми радісно зірвалися з парт, обліпили її стіл і стали підсовувати свої альбомчики, попутно роздивляючись малюнки один одного. Найбільше було пейзажів – ліси, луги, сонце, що піднімається над морем. Вчителька схвально кивала, ставила четвірки і дивилася наступні роботи. Коли я подав свого космонавта, усі, звичайно, ахнули – настільки він був хороший. Вчителька нічого не сказала і поставила мені п’ятірку. Ну а що ж ще можна було поставити за прекрасний малюнок моєї мами?

І тут, відразу ж за мною подав свій альбом Алік Карасьов. Він був найменший у класі, вчився гірше за всіх, абияк перебиваючись з двійки на трійку. Намалював він казкового короля – у жабо, у горностаєвій мантії, з відважно закрученими чорними вусами. Видно було, що він теж узяв за основу якийсь книжковий малюнок, але на відміну від мене, перемальовував його сам, як умів. Король вийшов скособочений, з кривими короткими ніжками. Корона на його голові була хвацько збита набік, як берет у десантника. Та все ж він був якимсь живим – з характером, настроєм і лукавою хитринкою в очах-намистинках. Мені він страшенно сподобався, усім іншим теж.

Вчителька розглядала Алькіного короля і по-доброму посміхалася. А потім… Потім червоною своєю ручкою узяла і поставила на ньому жирну трійку. Для мене це був справжній шок. Чому – «три»? Бо в Карасика немає мами-художниці? Чи тому що двієчникові більше не припадає? Адже хороший малюнок! Але вчителька вже відклала його альбом, і ставила четвірки за наступну серію лісів, річок і полів із стогами сіна.

Карасик спокійно узяв свого приниженого короля, закрив альбом і відправився за парту. Мабуть, він вже змирився з тим, що більше трійки йому в цій школі не світить. А я дивився на свого космонавта, на п’ятірку з розмашистим розписом вчительки. І не відчував жодної радості. Навпаки, було тягуче почуття внутрішньої порожнечі, розчарування. Але найголовніше – я відчув тоді, що винен перед Карасиком. Перед його чудовим королем, перед його мамою, яка, напевно, зовсім не вміє малювати.

Авва Доротей говорив, що брехати можна трьома способами – думкою, словом і самим життям. Напевно, у моєму випадку це була брехня життям – адже я спробував видати себе не за того, ким був насправді. І мені це вдалося, хоча вчителька напевно розуміла, що малюнок я їй підсунув зовсім не дитячий. Чому вона тоді промовчала і поставила цю нещасну п’ятірку? І чому мама погодилася намалювати за мене малюнок, знаючи, що я здаватиму його на оцінку як свій? Бог знає.

Власну свою брехню я тоді побачив ясно і виразно, через душевний біль від скоєного мною гріха. Але що з цим робити далі я не знав. Та й взагалі не знав, що таке гріх. І брехав потім ще велику кількість разів. З кожним разом душа все більше мертвіла, дитяча моя совість ставала усе менш чутливою до брехні, поки, нарешті, не перестала реагувати на неї зовсім.

Коли я сьогодні чую здивовані питання на тему «Ну в чому ж можуть сповідуватися семирічні діти?», мені завжди хочеться розповісти цю історію про короля і космонавта. Та будь у мене тоді така можливість – прийти на сповідь, я б не просто пішов – бігом побіг би, так душа боліла. Досі болить, якщо чесно. Хоча потім багато було гріхів куди страшніших. Але ця, найперша брехня запам’яталася по-особливому, як усвідомлений перехід межі між світлом і пітьмою. А повернення з пітьми було довгим і дуже непростим.

Автор: Олександр Ткаченко