Свєткіни кішки

Свєткин під’їзд було неможливо переплутати. Вже на підході до забруднених фанерних дверей у вуличному повітрі з’являлися читки нотки котячого запаху. У під’їзді вони посилювалися і в міру наближення до Свєткиної квартирі ставали все сильніше від поверху до поверху. Нарешті, на четвертому запах ставав нестерпним. Ще декілька кроків коридором, дзвінок у двері, і – через декілька секунд я опинявся в епіцентрі цієї хвилі котячих міазмів.

Момент, коли моїх старих друзів накрило це дивне захоплення, я пропустив. Пару років ми не спілкувалися зовсім – я від’їжджав в інше місто. А коли повернувся, у Свєтки з чоловіком вже жили 22 кішки. У малосімейці, на вісімнадцяти квадратних метрах. Ще в них жили здоровенна вівчарка, симпатична патлата болонка і голуб із зламаним крилом. Щоб вони не перетиналися з кішками, їх постійно тримали замкнутими на кухні.

Гуляти кішок не водили, годували, по-моєму, вівсянкою. Від авітамінозу в них вилізла шерсть. Облисіли і в’ялі, вони повільно бродили хатою, періодично натикаючись один на одного, немов сліпі.

Вперше, побачивши цей котячий зомбі-апокаліпсис, я просто злякався.

– Свєто! Що ви тут творите? Навіщо вам усе це?

– Ти не розумієш. Кішки беззахисне створіння. На вулиці вони приречені.

З подальшої розмови я більш-менш зрозумів, що тут відбувалося все ці два роки. Побачивши на вулиці чергову бездомну кішку, Свєтка брала її на руки і несла додому, щоб захистити від негараздів жорстокої вуличної долі.

Далі тварини ніколи вже не бачили жовтих кульбаб влітку і білого снігу взимку. Вони більше не обтрушували шерстку після осіннього дощу і не жували молоді пагони трави навесні. Усе, що їм залишалося після «рятувальної операції» – 18 квадратних метрів між стін з рваними шпалерами, на яких вони час від часу могли точити кігті.

– Ну, ти б їх хоч іноді погуляти випускала, Свєто. Глянь, на що вони сталі схожі узаперті. Це ж звірі. Їм рух потрібен, простір, повітря.

– Ні. На вулиці вони втечуть, знову загубляться і загинуть. А тут, принаймні, живі.

Проти такої логіки я не знайшов аргументів. Сказав лише щось на кшталт того, що часи зараз тяжкі (йшла середина відважних дев’яностих). І що навіть людям нині доводиться несолодко, чого вже казати про кішок. От тут вона і вимовила слова, які усю цю невеселу історію з імпровізованим котячим притулком перевели для мене в абсолютно іншу площину:

– А знаєш, мені людей не шкода взагалі. Тварин шкода, а людей я давно вже ненавиджу. Сволоти і гади. Бухають, б’ються, крадуть, кривдять слабких. Тих же кішок вбивають і мучать. А тварини, вони ж зовсім беззахисні проти людей. Хто за них вступатиметься, якщо не я? Адже ти не станеш, правда.

– Правда, – пробурмотів я, приголомшений такою відвертістю.

– Ну от…

Потім я ще багато разів чув приблизно такі ж міркування від різноманітніших людей. І зрозумів несподівану для себе річ. Тварин необхідно захищати від людського свавілля і жорстокості, це навіть не обговорюється. Вже тому хоч би, що будь-який прояв жорстокості стосовно тварин несе в собі потенційну загрозу суспільству. Людина, яка звикла безкарно мучити тварин, рано чи пізно виявить свої хворі схильності і відносно людей. Захищаючи тварин від людської злості та насильства, суспільство захищає себе від потенційних садистів і вбивць, яким в один страшний день раптом набридне «тренуватися на кішках».

Але є тут також інша крайність, куди менш очевидна. Тварини – друзі людини. Та все ж вони не люди. Застосувавши до них ті ж моральні критерії, що і до людини (як це зробила моя приятелька Свєтка), неминуче доведеться визнати, що людина гірша за тварин. Вони живуть у повній відповідності зі своєю природою і за нашими людськими мірками цілком безгрішні. Чого ніяк не можна сказати про пропаще людство. Ніби усе сходиться. Проте в такому підході є фундаментальна помилка.

Так, саме через наше гріхопадіння «всі істоти разом стогнуть і мучаться донині» (Рим. 8:22). Так, «праведний турбується і про життя худоби своєї» (Притч 12:10). Але навіть у пропащому своєму стані будь-яка людина все одно залишається образом Божим. А будь-яка тварина поруч з нею – лише твариною. До якої, безумовно, слід ставитися з любов’ю і заступництвом, але в жодному разі не можна олюднювати навіть у думках. Бо за таким олюдненням безневинних тварин обов’язково станеться розлюднення пропащих людей. І хто знає, чи не стане наступним кроком у цьому ряду обожнювання тих же кішок? Адже було вже таке в старовинних культах. У тих же єгиптян, наприклад.

А Свєткіни кішки тоді майже всі померли. Тварин, що залишилися, вона перевезла в невеликий будинок, який вони з чоловіком купили після продажу своєї квартири. Завела порося, козу, курок. Зараз займається городом, ростить онуків. Кішок на вулиці більше не підбирає.

Автор: Олександр Ткаченко