Світло згаслої зірки

Якщо Сонце прямо зараз несподівано згасне, ми дізнаємося про це лише через вісім хвилин дев’ятнадцять секунд. І жодні прилади не зможуть оповістити нас про це раніше цього терміну хоч би на мить. Цілих вісім хвилин людство житиме, користуючись світлом і теплом вже згаслого Сонця. Хтось засмагатиме на пляжі. Хтось милуватиметься світанком. Хтось пускатимете дзеркалом сонячних зайчиків у вікно сусідського будинку. І нікому навіть на думку не спаде, що Сонця більше немає, що це сліпуче коло в небі – лише створений потоком фотонів образ зірки, яка насправді згасла вісім хвилин тому.

Звичайно, зірки не гаснуть от так, воднораз. Просто така модель виглядає куди переконливіше за будь-які інші міркування про згаслі зірки, світло яких продовжуватиме летіти до Землі.

Зоряне небо над нами зовсім не відбиває поточну реальність. Найближчий наш сусід – Проксіма Центавра – показує себе з чотирирічною затримкою. Полярна Зірка сяє світлом, яке випустила ще за часів Колумба. А найближчу до нас галактику Туманність Андромеди ми бачимо такою, якою вона була – подумати страшно – два з половиною мільйони років тому.

Уся ця виблискуюча різноманітність сузір’їв у нічних небесах, по суті, є лише певним набором «фотографій» – світлових відбитків зірок з дуже великим лагом за віком. Про те ж, що насправді відбувається з кожною з них у той момент, коли ми безмісячною ніччю милуємося їх красою, залишається тільки припускати.

Щось подібне можна сказати і про кожного з нас. Ми спілкуємося, ділимося новинами, дружимо, сваримося, складаємо певну думку один про одного. Та все ж при цьому дуже погано уявляємо собі справжній вміст душі іншої людини. Навіть зовсім-зовсім близької. Люди, яких ми бачимо щодня і наївно думаємо, що знаємо їх, адже вони постійно змінюються – їх погляди, смаки, цінності. Щось додається, щось йде, чомусь надаються нові значення. Але ми не бачимо цих змін.

Та і самі ми весь час перебуваємо в певній внутрішній динаміці, яку теж можемо відстежити, як правило, лише постфактум. Ми не знаємо достеменно ні себе, ні тих, з ким спілкуємося. Бачимо лише тілесну оболонку іншої людини, бачимо її вчинки, емоційні реакції, світло її думок, виражене через слова, згадуємо, що вона ще говорила і робила колись раніше. З усього цього наша свідомість і ліпить образ іншої людини. А вона – не образ. Вона – жива.

Вона продовжує змінюватися усередині себе – робить відкриття, розчаровується, закохується, падає і встає, освоює нові знання, простіше кажучи – живе! Але всі ці поточні події її внутрішнього життя закриті від стороннього погляду. Інша людина для нас завжди подібна до зірки, світло якої доходить до нас з великою затримкою. Зміни, що визрівають у чужому серці, – таємниця з таємниць, відкрита одному Богові.

Священик Гліб Каледа, відвідуючи у в’язниці людей засуджених до страти, вражався тим радикальним змінам, які відбуваються із злочинцями, що щиро розкаялися: «Судді засуджують до розстрілу одну людину, а кати розстрілюють іншу, втім, з тим же прізвищем. Мої смертники завжди зі мною». Страшне світло їх злочинів жахало і викликало огиду усіх, хто був знайомий з ними. І тільки ієрей Божий бачив, що чорна зірка їх злої волі вже згасла і що в серцях вчорашніх лиходіїв, що покаялися, розгорається вже зовсім інше світло, що перетворює їх особу за образом Христовим.

«Тому не судіть нічого передчасно, аж доки не прийде Господь, Який освітить таємне у темряві і виявить сердечні наміри; і тоді кожному буде похвала від Бога» (1Кор. 4:5).

Автор: Олександр Ткаченко