Не вмерла, але спить

Воскресіння дочки Іаїра, Едвін Лонг

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Всякий православний пастир, будь-який священик знає, як легко, як радісно буває благовістити народу Божому слово рятівне. І навчені богослови, і простаки, і маститі старці, і юні ієреї хоч раз, але переживали у своїй пастирській практиці стан радісного єднання з усією своєю паствою, коли в зігрітому спільною молитвою храмі “єдиними устами і єдиним серцем” народ Божий і ієрей Божий сповідують свою віру, стають дійсно сім’єю, общиною, і не тому, що він – такий розумний, а вони – такі тямущі. Це дивне почуття єдності виникає тому, що ми всі разом віримо Богові, віримо у Вічне Життя, і те, що каже священик, він говорить не від себе і не про себе, а від кожного, хто тут перебуває. Це вони, православні парафіяни, своєю палкою молитвою, це вони своєю щирою вірою і надією запалили його серце і прояснили розум, і священикові, здається, залишилося тільки губи розімкнути, щоб проповідь промовилася сама собою. Це щира правда: не збиралися б усі ви з такою довірою, з такою любов’ю, з такою вірністю в храмі Божому, не молилися б ви так серйозно і ревно, ніхто б з нас, священиків, нічого б і зробити не міг. “І язик мій прилип до піднебіння мого” (Пс. 21:16).

Але буває і так, що слова проповіді встають упоперек горла. Буває так, що найпростіше і найприродніше бажання утішити і допомогти розбивається об стіну похмурого нерозуміння чи глузливого презирства. І тоді, як ні соромно в цьому зізнатися, говорити ні про що не можна. Тоді язик і справді прилипає. І не тому, що слів немає. Слова є. Тільки от вимовляти їх, звертаючись до людей, що на тебе дивляться, неможливо. Неможливо, бо вони тобі не вірять. Не вірять жодному твоєму слову.

Ви, можливо, здивуєтеся, але найчастіше такий стан я сам переживаю на похоронній відправі, на похоронній службі, коли, здавалося б, душі і серця рідних і близьких покійного розкриті будь-якому слову розради, коли, здавалося б, тільки заїкнися про Царство Небесне, тільки згадай загальне воскресіння і життя майбутнього віку як очі присутніх запаляться надією. Але ні, не сяє надія в очах людей, що оточують труну. А все тому, що люди, які супроводжують покійного в останню дорогу, дуже часто в іншому випадку в храм Божий навряд чи увійдуть. Вони прийшли сюди з потреби, вони прийшли, щоб зробити усе “як треба”. І не більше того. А навіщо “треба” – про це вони і думати не хочуть. Раніше треба було грати на похоронах духовому оркестру, от він і грав. А тепер – треба священикові вимовляти незрозумілі слова і звершувати незрозумілі дії, от він і звершує.

Тільки цим можна пояснити такий стан, при якому найважливіша подія нашого земного існування, – смерть стає приводом для пияцтва і щедрих трапез. Тільки абсолютною невірою в жодне Вічне Життя, тільки повною переконаністю в тому, що от цим могильним пагорбом насправді усе кінчено, можна виправдати безумну традицію пити горілку прямо на кладовищі, біля могили, у повній упевненості, що саме так і треба.

Коли ми сьогодні читали з вами Євангеліє від Луки, нас, можливо, уразили слова євангеліста: “І глузували з Нього, знаючи, що вона вмерла” (Лк. 8:53). Над Спасителем сміялися люди, які не могли повірити в те, що бідна дівчинка “не вмерла, але спить“. Таким же кепкуванням над Христом, над Церквою, над вірою християн у Вічне Життя є присутність на похоронній відправі людей, що не вірять у це саме Вічне Життя. Адже похоронна відправа – це не що інше, як остання напутлива молитва Церкви, усіх, хто знав покійного, тут, у цьому світі, на цій землі. Це – прохання про милосердя і спасіння, це – запевнення в тому, що той, чиє бездиханне тіло лежить у труні посеред храму, насправді мешкатиме в селищах ангельських і неодмінно досягне радісного підсумку свого життя. У цьому сенсі православне поховання – не просто прощальна церемонія, а урочисте свідоцтво Церкви своєї віри в Життя Вічне. І от спробуйте свідчити, коли на тебе дивляться очі, повні відчаю, нерозуміння, іронії – чого завгодно, тільки не Віри! Спробуйте проповідувати вічне життя, коли безмірне, нищівне горе втрати коханої людини закриває душу для всякої розради, для будь-якої молитви.

Церква знає, що таке скорбота втрати свого чада. Церква пам’ятає сльози Свого Засновника біля гробу Лазаря. Але так само твердо ми пам’ятаємо, що сказав наш Спаситель сестрі покійного і разом з нею усім нам. “Ісус сказав їй: Я є воскресіння і життя; хто вірує в Мене, якщо і помре, оживе. І кожен, хто живе і вірує в Мене, не помре повік. Чи віриш цьому?” (Ін. 11:25,26).

Так, Господи! Віруємо, сповідуємо і співаємо за кожною Літургією слова Символу віри “Чекаю воскресіння мертвих, і життя будучого віку”. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 24 неділя після П’ятидесятниці