Не заради Страшного суду

Багато хто думає, що наша віра – це певна сума заборон і приписів. Та і не тільки наша. Будь-яка релігія занурює людину в океан «потрібно» і «не можна», «зобов’язаний» і «не маєш права». При цьому, як правило, заборон значно більше, ніж прав.

Характер цих вимог у різних релігіях іноді співпадає, іноді розходиться. Ставши християнином, я приймаю ці умови і намагаюся щосили робити те, що треба, і не робити того, чого не можна. І в тій мірі, в якій це в мене виходить, я досягаю успіху і отримую нагороду або покарання частково в цьому житті і вже повною мірою в тому, яке буде після смерті.

Тобто людина як би заробляє очки або, навпаки, їх втрачає. Зробив щось добре – прекрасно, заробив собі плюси, заслуги чи ще щось. Скоїв погане – погано, звичайно, але теж не особливо страшно, бо можеш покаятися. Покаявся – значить, стер усі ці записи нехороші у своєму списку добрих і злих справ. І по новій починаєш.

І так усе життя – постійне прагнення уникнути того, що заборонене, і навпаки, примушування до того, чого не хотілося б робити, та потрібно, бо так належить. А на Страшному суді підведуть підсумки, чого більше – плюсів або мінусів.

На мій погляд, це дуже сумне і дуже нудне, абсолютно не надихаюче розуміння християнства.

Мені думається, християнин – це той, хто усіма силами прагне до досконалості. Звичайно, прагнути до цього може не лише християнин. Кожній нормальній людині має бути властивим бажання бути якнайкращим, досягати досконалості в усьому, тягнутися до істини, до досконалої краси, до абсолютного добра. І якщо будь-яку справу потрібно намагатися робити якнайкраще, тим більші зусилля треба докласти до такої найважливішої справи, як життя!

Якщо довелося тобі народитися людиною, потрібно бути хорошою людиною. І не просто хорошою, а цілком хорошою.

Бачу мету

Найсумніше, що людина може виявити в результаті життя – що не стала тим, ким могла би стати. Точніше, не могла би, а мала б. І вже ніколи не стане. От – пекло: зрозуміти, яку можливість ти упустив, і упустив безповоротно.

Але щоб рухатися до досконалості, необхідно бачити перед собою ідеал, бо не можна прагнути до якоїсь невизначеної досконалості. І має бути якась техніка чи методика, що показує, що треба робити для того, щоб долати в собі усе темне, нехороше, зле і розвивати все добре.

Християнин бачить досконалість в Ісусі Христі. Ми переконані, що саме в Ньому світу явлений ідеал. Саме в Ньому відкрилася така людина, якою вона задумана Богом спочатку, і якою має прагнути стати кожен.

Бачачи перед собою ідеал в Ісусі, християнин прагне Йому уподібнитися, наскільки можливо. Згадаємо слова апостола Павла: «І вже не я живу, а живе в мені Христос» (Гал. 2:20). Але як цього досягнути? Бажання – чудово, без нього усе марне. Проте одного бажання мало.

Людина, яка побачила свій ідеал в Ісусі Христі і бажає бути з Ним, повинна знати, як це зробити, які для цього потрібні дії. І все те, що вимагає від людини Православна Церква, – це не якісь заборони, приписи, які нам ніби хтось навіщось нав’язує. Це і є той спосіб життя, що наближає людину до Христа. Просто якщо я люблю Ісуса, якщо хочу бути з Ним, рухатися до Нього, мені дуже важливо знати, що в моєму житті заважає цьому руху, а що, навпаки, сприяє.

Усі наші заборони або приписи, заповіді – це ті неодмінні умови, без дотримання яких ми не зможемо рухатися до мети. І чим ясніше і бажаніше для нас мета, тим з більшою готовністю і навіть радістю ми ці умови приймаємо.

Їжа для чемпіона

Допустимо, людина займається спортом і хоче досягти добрих результатів, навіть стати чемпіоном. Вона знає, що для цього їй треба виснажувати себе тренуваннями, відмовитися від якоїсь їжі, дотримувати суворий режим дня. На все це вона добровільно йде заради тієї мети, яку перед собою бачить.

Адже і апостол Павло порівнює життя християнина з життям атлетів, спортсменів. Заради поставленої мети людина відмовляється від дуже багатьох речей, і нікому на думку не спадає сказати, що вона обмежена. Швидше, обмежений той, хто не в змозі відмовитися від усього, що заважає прийти до перемоги.

Якщо навіть заради того, щоб здобути якісь спортивні результати, людина виснажує себе, чому ж не долати трудності, коли мета незмірно вища – Царство Небесне, входження у Вічне Життя і з’єднання з Христом?

Є інша аналогія. Допустимо, людина хвора. І лікарі кажуть, що для того, щоб видужати, слід виконати те і те. Наприклад, якщо підвищений холестерин, слід уникати певної їжі. А якщо ти діабетик, то знаєш, що ласувати солодощами – не для тебе. І хворий все це виконує: йому ж хочеться видужати або хоч би уникнути загострення хвороби. А хто не дотримує, погано закінчить: хвороба уб’є.

Перш, ніж людина стане християнином, вона має обов’язково зрозуміти: вона хвора, бо грішна. Якщо вона не усвідомила себе немічною, грішною, хворою, тоді з нею взагалі марно говорити про щось. Тоді, дійсно, незрозуміло, навіщо потрібні усі наші правила, заборони чи приписи.

Ну а якщо усвідомила, стає зрозуміло, що для одужання, тобто очищення, преображення треба робити все те, що багато хто називає заборонами. Можеш і не робити – ніхто не примушує. Але тоді і не сподівайся на одужання!

А що особливого?

Втім, ми стільки говоримо про заборони, але чи так їх у нас багато? Скажіть, будь ласка, що нам не можна такого, що можна іншим? Не можна брехати, красти, перелюбствувати, скупитися, заздрити, хвалитися. А хіба будь-якій порядній людині, незалежно від релігійної приналежності, це все можна?

Не перераховуватиму всіх наших «не можна». Але якби все-таки не полінувався і «оголосив увесь список», не так вже і багато знайдеться там того, що схвалюється поза церковною огорожею. Переважна більшість усіх наших заборон стосуються того, що будь-яка порядна людина повинна собі заборонити, навіть якщо взагалі невіруюча.

Єдине, мабуть, у чому в нас серйозні розбіжності «зі світом цим» – це питання цнотливості. Те, що в сучасному суспільстві є нормою взаємин між чоловіком і жінкою, у Церкві нормальним не вважається. Так, у нас до стосунків статей ставлення набагато строгіше, але це окрема велика тема, і я переконаний, що наше ставлення обґрунтоване і правильне.

Що стосується постів, то це вправа, яка дає прекрасний результат, коли здійснюється вільно і радісно. Якщо я хочу зміцнити духовні сили, якщо мені соромно бути рабом плоті та утроби, піст не обтяжує мене.

Важливо все

Наші заборони і приписи – результат духовного досвіду людей, які вже пройшли цим шляхом і досягли справжньої краси, тієї мети, до якої прагну сьогодні я.

Якщо ти дійсно повірив, що є Вічне Життя, і все, що ми читаємо в Євангелії, правда, якщо ти дійсно віриш, що твоє життя завершиться зустріччю з Христом і перебуванням з Ним у Вічності або ж, навпаки, це буде неможливо, то тобі важливо усе, що пропонує Церква – той шлях, яким можна на цю висоту зійти. Хтось йде з радістю, хтось без особливого ентузіазму, але з розумінням, що все це в дорозі необхідно.

Якщо запитають мене, навіщо тобі все це треба, що відповім? Хочу бути щасливим по-справжньому. І я не вірю, що є щастя поза Христом і Його Церквою. У Своїй молитві про учнів Господь звертається до Отця: «Нині ж до Тебе йду, і це говорю у світі, щоб вони мали в собі радість Мою повну» (Ін. 17:13). «Повна радість», тобто така, більше якої вже не буває, і є те, що ми називаємо щастям. От чого хоче для нас Ісус Христос. Усе інше, що пропонує або, навпаки, забороняє нам робити Церква, просто шлях до цієї радості.

Автор: протоієрей Ігор Гагарін