Євангеліє молитов, храму і Церкви

Євангеліє від Луки – це Євангеліє молитов. Саме тут підкреслюється, як молиться Сам Христос. Саме тут учні просять Ісуса: Господи, навчи нас молитися. Саме Євангеліє від Луки містить такі дивні молитовні тексти, як «Нині відпускаєш», або «Благословен Бог» або «Величає душа Моя Господа». Саме в цьому Євангелії коли здійснюється диво Вознесіння, свідки його починають хвалити і славити Бога. Ці слова хвали взагалі характерні для Євангелія від Луки.

Якщо Євангеліє від Луки – це Євангеліє молитов, а місце молитов – це храм, то третє Євангеліє, ймовірно, можна назвати і Євангелієм храму, бо тут буквально з перших і до останніх рядків постійно згадується храм. Перша сцена Євангелія від Луки відбувається в храмі. І наприкінці Євангелія ми теж опиняємося в храмі: саме тут після вознесіння Ісуса перебувають Його учні, прославляючи і благословляючи Господа.

У храмі дванадцятирічний Ісус говорить з учителями. У храм приходять для молитви митар і фарисей. У храмі перебуває Бог. Храм тому місце молитви, що це місце присутності Христової в нашому світі, місце присутності Божої. Але Христос пропонує нам новий храм, нерукотворний, – Його Церкву, яка поширена по всьому світу. Виявляється, храм не лише в Єрусалимі, він скрізь, де «двоє чи троє зібрані в ім’я Моє» (Мф. 18:20). І тому Євангеліє від Луки – не лише Євангеліє храму, але і Євангеліє Церкви. Це Євангеліє, де про Церкву говориться найбільше і найясніше Так, саме в Луки дванадцять учнів Ісусових постійно називаються апостолами, тоді як у Матфея і Марка вони названі просто «дванадцять» або «учні». У Євангеліях від Матфея і від Іоанна слово «апостоли» використане лише по одному разу, у Марка – двічі. А в Луки шість разів вживається слово «апостоли»: Підкреслено, що дванадцять – не просто учні, це апостоли. «Апостол» – слово грецьке, це переклад єврейського слова, що означає посланця, якому той, хто посилає, не просто доручає конкретну місію, а передає усю повноту свого «я», усю повноту влади. Це посланець, приймаючи якого, ми як би приймаємо того, хто послав його. Спаситель повністю передає апостолам Свою владу, владу «в’язати і розв’язати».

«Дана Мені всяка влада на небі і на землі», – читаємо ми слова Ісуса наприкінці Євангелія від Матфея. І з цими словами можна зіставити 10-ий розділ того ж Євангелія, де Ісус, призвавши дванадцять, «дав їм владу». Так от, влада, яка дана апостолам, – уся влада.

У Євангелії від Луки слово «апостоли» стає ключовим. Влада апостольська – це влада єпископська. Це та благодать, яка дає її носіям сили бути будівничими Церкви. Завдяки ним Церква і Дух Святий у ній продовжують жити і діяти. Ми знаємо, що якби єпископів не залишилося, історія Церкви урвалася б, як це сталося, наприклад, в Албанії, де за часів Енвера Ходжі Церква припинила своє існування.

Є ще один вираз в Євангелії від Луки, який, як мені здається, дуже тісно пов’язаний з темою церковності. Це вираз «на кожен день». «Хліб наш насущний дай нам сьогодні», – вимовляємо ми, читаючи молитву «Отче наш» за текстом Євангелія від Матфея, і «Дай нам кожного дня наш хліб щоденний» – за Євангелієм від Луки. Життя Церкви не уривається ні на один день. Це життя, яке протікає щодня, – на кожен день.

«Щодня» (на кожен день) – одне з ключових слів саме в Євангелії від Луки, бо це Євангеліє Церкви. Життя в Церкві зберігається тільки тоді, коли воно не уривається на жоден день.

Театр, лікарню, інститут можна закрити на ремонт, тимчасово ліквідувати, розпустити, а потім знову відкрити. З Церквою цього бути не може. Історія Церкви з часу Спасителя і донині – це всі дні, не виключаючи жодного. Але життя Церкви – це не просто щоденне життя, це щоденна праця, щоденна робота, перероблення самого себе і обробіток того поля, яке нам довірене. «Візьме хрест свій, та йде за Мною», – каже Ісус. Іншими словами, постійно, щоденно йди за Мною, будь зі Мною в радості і стражданні.

У Євангеліях від Матфея і від Марка розказано про безплідну смоковницю: «Вранці ж, повертаючись у місто, зголоднів. Побачивши біля дороги одну смоковницю, підійшов до неї і, нічого не знайшовши на ній, крім самого листя, говорить їй: нехай не буде надалі від тебе плоду повік. І смоковниця відразу всохла» (Мф. 21:18,19).

Тут ця притча не просто розказана – вона як би показана нам Спасителем. Навесні, у перші дні тижня, який пізніше називатимуть Страсним, плодів на смоковниці не буває, «ще не час був для смокв», – підкреслює євангеліст (Мк. 11:13). Але в цей час ранньої весни, вже з’являються бруньки, з яких потім розвиваються плоди. Тому, як і всяка спостережлива людина, Ісус, поглянувши на смоковницю, визначає, чи будуть на ній плоди. Іншими словами, Він прокляв смоковницю не за те, що на ній немає плодів сьогодні, а за те, що їх не буде потім, у майбутньому.

Коли євангеліст пише: «зголоднів… пішов… нічого не знайшов, крім листя» (Мк. 11:12,13), то він каже нам не про те, що Ісус захотів їсти, але про те, що Він зголоднів бачити смоковницю – кожного і кожну з нас – плодоносною. І, побачивши, що вона не плодоноситиме, прокляв її. Нам показано: доти ми можемо жити, поки приносимо плоди.

А в Євангелії від Луки ця притча вже не показана, а розказана. Ісус розповідає про смоковницю, на якій немає плодів. Хазяїн сказав виноградареві: «Ось третій рік я приходжу шукати плоду на цій смоковниці і не знаходжу; зрубай її, навіщо вона і землю займає? Але той сказав йому у відповідь: господарю, залиш її і на цей рік, поки я обкопаю її і підсиплю гноєм. Можливо, дасть вона плід; а якщо ні, наступного року зрубаєш її» (Лк. 13:7-9).

Та ж сама притча, але тут працівник у саду просить хазяїна не рубати сьогодні – можливо, смоковниця ще принесе плоди. В українському варіанті Євангелія сказано: «наступного року зрубаєш її». У грецькому ж оригіналі написане: «а якщо не принесе – зрубаєш». А коли – невідомо, можливо, через двадцять, тридцять, сорок років. У майбутньому.

Ймовірно, місія святого в цьому світі, серед нас, у тому і полягає, щоб обкопати і удобрити цю безплідну смоковницю і просити Хазяїна виноградника, тобто Бога, не рубати її сьогодні. Можливо, вона принесе плоди – не тепер, так у майбутньому.

Показана в Марка і Матфея, притча в Луки розказана як би з перспективою на майбутнє. Церква – це щоденна і систематична робота, щоб той, хто «не приносить плоду» сьогодні, все ж приніс його колись.

Тема дуже важлива. Згадаємо, Предтеча говорить про те, що всяке дерево, яке не приносить плоду, зрубуватимуть. По плоду пізнається дерево, каже Ісус: «Нема доброго дерева, яке родило б поганий плід, і немає поганого дерева, яке родило б плід добрий. Бо всяке дерево пізнається за плодом своїм: не збирають смокви з терня і не знімають винограду з чагарника» (Лк. 6:43,44).

І от ми бачимо дерево, яке поки що не приносить плоду, але є надія, що принесе його в майбутньому. Тут перспектива, майбутнє Церкви і її членів висвічується якось особливо яскраво, хоча в майбутнє Церкви звернені і всі інші Євангелія.

Важливо відмітити ще один момент. Саме у Євангелії від Луки із самого початку, з перших рядків говориться про те, що Господь – Спаситель. «Нині у місті Давидовому народився для вас Спаситель…» – сповіщають ангели, звертаючись до пастухів. Тричі говорить про спасіння Захарія у своєму співі. Про спасіння говорить і старець Симеон: «Бо бачили очі мої спасіння Твоє, яке Ти приготував перед лицем усіх народів» (Лк. 2:30,31). Про спасіння і Спасителя каже і Мати Божа у своєму гімні: «Величає душа Моя Господа, і зрадів дух Мій у Бозі, Спасі Моїм» (Лк. 1:46,47). «Нині прийшло спасіння дому цьому», – каже Ісус, прийшовши в гості до Закхея (Лк. 19:9).

Значить, не випадково Євангеліє Церкви сфокусовано на темі спасіння. Для того існує в цьому світі Церква, для того і діє щодня, щоб ми врятувалися, щоб через неї Ісус простягав нам руку спасіння. Христос простягає її не тим, хто цього гідний, а тим, хто Його чекає. Про це говориться і в Євангелії від Матфея, у 8-му розділі, коли Ісус зціляє сина (чи слугу) капернаумського сотника. Ісус зціляє цього хлопчика, хоча сотник вигукує: «Господи! Я недостойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою» (Мф. 8:8). А коли ця історія розповідається в Євангелії від Луки, підкреслюється, що євреї, які прийшли до Христа клопотати за сотника, «щиро благали Його, кажучи: він достойний, щоб Ти зробив для нього це, бо любить народ наш і збудував нам синагогу» (Лк. 7:4,5). І в той час, коли люди навколо кажуть, що він гідний і тому йому треба допомогти, «коли Він був уже недалеко від дому, сотник послав до Нього друзів сказати Йому: Господи, не трудися, бо я недостойний». (Лк. 7:6).

Ісус зціляє слугу сотника – це підкреслено тільки в Євангелії від Луки. Як часто ми з вами, коли просимо в молитвах про когось (чи про себе), кажемо: «Господи, допоможи йому (їй, мені). Він (вона, я) гідні цього». Якщо не в словах, то в підсвідомості це є присутнім. А Бог показує нам, що цей шлях помилковий. Це дуже важливий момент.

Ще один приклад негідної людини, яка набуває спасіння, – це згаданий вже Закхей, про якого теж говориться тільки в Євангелії від Луки. І є ще одне диво, яке описує тільки Лука, – диво зцілення десяти прокажених.

Десять прокажених, Джеймс Тіссо

Десять прокажених зцілені, і тільки один з десяти, самарянин (язичник або гірше, ніж язичник, в усякому разі, людина «негідна») повертається, щоб подякувати Богу. «Тоді Ісус сказав: чи не десять очистилися? Де ж дев’ять? Чому вони не повернулися віддати славу Богові, тільки іноплемінник цей?» (Лк. 17:17,18).

Вдячність – це те, що нам, як правило, не властиве. Просити – у нас виходить, дякувати ж ми не уміємо, це набагато важче. А в нього, у цього самарянина, – виходить. Цим Євангеліє нагадує, як важливо уміти дякувати. А апостол Павло, як би підводячи підсумок розповіді євангеліста Луки, вигукує: «За все дякуйте: бо така щодо вас воля Божа у Христі Ісусі» (1Сол. 5:18).

…Один з десяти повернувся, щоб віддати хвалу Ісусові. Десять – це дуже цікава цифра. Один з десяти – це якраз ті десять відсотків, про які зазвичай говорять французи чи італійці, коли запитуєш, скільки в них у країні вірних. Вони відповідають: приблизно десять відсотків. Це мінімально, але, я думаю, достатня кількість для того, щоб суспільство було духовно здоровим.