Блага Звістка

Благовістя до такої міри багатовимірне, що його не можна «вмістити» в одне Євангеліє. Тому одні грані Благої Звістки підкреслюються в Матфея, другі – у Марка, треті – у Луки, четверті – в Іоанна. Але якщо про щось говориться в одного євангеліста, сліди того ж самого неодмінно є в іншого.

Суть Благої Звістки неможливо вмістити не лише в один текст, але, напевно, і в одну Церкву. І якщо говорити про те, що є Церква, можна сказати: усі риси Церкви є присутніми і в православ’ї, і в інших християнських сповіданнях. У нас, православних (і через нас), Господь підкреслює щось одне, у католиків або протестантів – друге, і підкреслює передусім для нас.

Який великий дар, що в православ’ї діти допущені до містичного життя Церкви в усій його повноті! У протестантів, як відомо, дітей не хрестять до дорослого віку, а в католиків їх до 11-12 років не миропомазують і навіть не причащають. Але коли бачиш у Західній Церкві обряд першого причастя, якого діти чекають як великого свята, до якого з хвилюванням готуються, заради якого переживають місяць абсолютно дивного духовного росту, то засмучуєшся, що в нас цього немає, а є зворотна сторона участі дітей у таїнствах – механічне до них ставлення, коли вони під час служби маються, терплять, пустують і т. д. Спадає на думку, що, може, з якогось віку потрібно припиняти причастя дітей. Звичайно, непередавано радісно причащати немовлят, особливо якщо немовля тягнеться до чаші: очі розкриті, рот відкритий, він весь тягнеться до Христа в таїнстві Євхаристії.

Це ні з чим не зрівняне. У такі хвилини, як ніколи, відчуваєш присутність Божу. Потім у житті дитини настає момент, коли вона, дорослішаючи, дещо вже починає розуміти, але… служба її втомлює, до кінця її вона вже втомилася, навіть якщо її привели в середині. Я думаю, що батьки повинні добре обдумати це. Можливо, до якогось віку взагалі не потрібно приводити дітей на Літургію – до тих пір, поки в дитини не з’явиться особиста, внутрішня потреба підійти до Святої чаші. Отже досвід наших західних братів і сестер учить нас обережності.

Істина Благовістя не вміщується в досвід однієї Церкви, вона зберігається в досвіді різних християнських Церков. І коли, порівнюючи, як би поєднуєш його, – осягаєш усе багатство християнства. Але, розуміючи це, ми в жодному разі не закликаємо механічно з’єднати всі Церкви в одну. Це було б убивчо! Важливе інше – щоб ми не відчували один до одного неприязні, ненависті, відрази. Необхідно уміти бачити свої слабкі сторони і сильні сторони інших. А ми, навпаки, любимо помічати слабкості інших. У результаті потрапляємо у безвихідь – і особисту, і загальноцерковну. Не до того кличе нас Господь!

Наприклад, ми повинні вчитися в протестантів читати Писання, знати Писання і любити Писання. Протестанти, у свою чергу, вчаться в православних і католиків любові до історії подвижників Церкви, до досвіду живих християн. Останнім часом проповідники, учені і просто рядові протестанти дуже часто відкривають для себе досвід, накопичений християнською Церквою за дві тисячі років. Наприклад, краща доповідь, яку я чув про преподобного Сергія Радонезького, була зроблена протестантом. Слухаючи його, ми відчували, що преподобний Сергій знаходиться серед нас. І краща, на мій погляд, книга про Франциска Ассізького теж написана протестантом. Словом, коли протестанти, позбавлені досвіду зустрічі з Христом через зустріч зі святими, відкривають його для себе, то намацують щось таке, чого ми, яким ця можливість дарована, іноді не бачимо. Таємниця множинності Церкви полягає саме в тому, щоб через цю множинність ми могли один одного збагачувати.

Отже, у всіх християн якісь спільні і якісь особливі дари, які Господь дає тим або іншим Церквам. І Церква має можливість ділитися цими дарами, якщо інші того хочуть. Безперечна заслуга протестантських віросповідань у тому, що і православні, і католики XX століття полюбили читати Писання, не розстаються з ним, видають його і т. д. І заслуга Церков Сходу (Східного Середземномор’я, християн-арабів) полягає в тому, що община, яка була ними збережена, стала невід’ємною частиною Церкви в усіх віросповіданнях.

Багатогранна істина Євангелія зберігається і в різних Церквах, і в різних євангелістів. Тому, коли різні Євангелія сполучають в одне, бачиш: щось, можливо, найголовніше, пішло. У «Літературній газеті» кілька років тому була опублікована праця священика Леоніда Лутковського. Він з’єднав оповідання Матфея, Марка і Луки в одне ціле. І замість того багатовимірного Євангелія, через яке з нами говорить Христос, у нас у руках опинився текст про те, що колись робив і говорив Спаситель. От у чому різниця.

Необхідно звернути увагу ще на одну особливість Євангелія від Луки. У ньому є притчі про будівничого вежі і про царя, який збирається на війну. Вони слідують одна за одною і не зустрічаються в інших євангелістів.

«…Бо хто з вас, бажаючи будувати башту, не сяде спершу і не обчислить витрат, чи вистачить у нього коштів, щоб закінчити? Щоб, коли закладе основу і не зможе закінчити, усі, хто побачить, не почали сміятися з нього, кажучи: як цей чоловік почав будувати, та не зміг закінчити. Або який цар, ідучи на війну проти іншого царя, не сяде і не порадиться спершу, чи під силу йому з десятьма тисячами встояти проти того, хто йде на нього з двадцятьма тисячами? Якщо ж ні, то поки той ще далеко, він пошле до нього посольство просити про мир» (Лк. 14:28-32).

Якщо ми замахуємося на щось велике і не маємо сил для цього, краще не замахуватися. Якщо ми ще не готові, але вже плануємо грандіозне в духовному житті, – краще не робити цього. Перш ніж приймати рішення, треба добре подумати.

Подвиг не здійснюється просто так – для подвигу християнин має бути підготовлений. Ісус, закінчивши притчу, каже: «Так і кожний з вас, хто не зречеться усього свого майна, не може бути Моїм учеником» (Лк. 14:33). Так от, для того, щоб відмовитися, щоб це не було грою, а було чимось справжнім, треба себе підготувати. Тому поза ростом, поза розвитком неможливе справжнє християнство, справжнє православ’я. І як всякий солдат – не випадково апостол Павло неодноразово порівнює християнина з воїном – вправляється щодня (нагадаю, «щодня» – ключове слово Євангелія від Луки), так християнин повинен щодня готувати себе до подвигу і не приступати до нього дуже рано, поки ще не готовий.

Це теж одна з особливостей Євангелія від Луки саме як Євангелія Церкви, бо Церква – це не в останню чергу школа, школа, в якій ми вчимося вірі, вчимося життю з Христом і в Христі. І можливо, саме тому, саме в цьому Євангелії Ісус так багато говорить з фарисеями, буває в них у гостях, їсть і п’є з ними. Він не відштовхує від Себе цих людей – благочестивих, але занадто вкорінених у традиції, людей, які через свій буквалізм вже не бачать реальності присутності Божої, в очах яких наслідування заповідей і встановлень (букви) затулило дух. Бачачи їх благочестя і добрі серця, Спаситель приходить до них, бо їм теж є місце в Церкві: вони зберігають багатовікову традицію.

Але якщо в них виходить зберігати традицію, то відчути Живого Бога їм не вдається. Неписьменні рибалки, з якими ходить Ісус, краще відчувають Живого Бога, але вони живуть поза традиціями, бо ніколи нічому не вчилися. І тих і других – і «модерністів»  – апостолів і традиційно вкорінених у законі фарисеїв – Ісус сполучає у Своїй Церкві. Це дуже важливий урок Євангелія від Луки.