Дитина зізналася в жахливому? Головне, що вона прийшла і каже тобі про це

Одній людині, яка набрала велику вагу, я якось сказав:

– Мені здається або ти додала пару кілограм?

– Та яку там пару, отче, ви хіба не бачите, на кого я схожа? У двері вже не пролізаю… – відповіла вона.

Але якби я цій людині прямо сказав про її вагу, то мої слова, звичайно, образили б її дуже сильно. Уявіть, вам кажуть таке: «Ти вже в двері не пролазиш!» Дуже неприємно. Отже важливо підбирати правильні слова. І тут не потрібна якась витончена техніка – головне, щоб була розсудливість. Саме вона відрізняє справжніх християн.

Розсудливість, можна сказати, є сполучною ланкою між тими якостями, про які я щойно говорив. Це ключ до відкритості, щирості, любові, турботи про ближнього, простих і справжніх стосунків. Тобто від розсудливості залежить дуже багато що. Звичайно, якщо ти ще молодий, у тебе будуть помилки в стосунках. Помилки, промахи – ну а як інакше можна чомусь навчитися? Саме так, досвідченим шляхом, на власних помилках і спокусах. І обов’язково треба намагатися надихати і підбадьорювати людей, а не розчаровувати їх.

Найбільшою ж нагородою тобі за це буде серце ближнього, яке він тобі відкрив. Тобто, наприклад, твій син або дочка приходить до тебе і каже, що палить; чи що вживає наркотики, випиває, або що живе з кимсь; чи зізнається в небажаній вагітності і аборті, або ще в чомусь страшному і жахливому. Так от: найголовніше і найважливіше тут – те, що твоє дитя каже тобі про це. Приходить і каже, зізнається, полегшує свою душу.

Велика нагорода, яку так важливо заслужити і не втратити, – довіра.

Годі прикидатися! Невже не набридло? Невже ми самі не втомилися постійно вдавати із себе тих, ким не є? Кого ми хочемо обдурити? Більшість наших близьких – чоловік, дружина, діти, друзі і колеги – усі прекрасно бачать. Вони, звичайно, не називають нас в обличчя обманщиками, але ж ми самі розуміємо, що живемо в брехні.

Будь справжнім! Будь собою. Прийми себе таким, яким ти є, прийми усі свої особливості – думки, характер та інше, – і побачиш, що після цього усе стане тільки краще. «Як же мені прийняти це, отче? Почну я, приміром, відкрито визнавати свої помилки, але ж люди як на мене після цього дивитися будуть?» Так, наша епоха, наше виховання – усе навколо каже нам про те, що помилятися ну просто ніяк не можна. А чому не можна, дитя моє? Чому? Хтось згори нам так каже? Бог так каже? Бог нам каже інше. Він каже, що не можна припиняти боротьбу з гріхом. А що не можна помилятися – ні, такого Бог ніколи нікому не казав. Уявіть, якщо дитині, яка тільки вчиться малювати, постійно твердити: «Не помилися! Не помилися!» Чи вселяти першокласникові, який виводить свої перші букви, сидить, старається, а ти йому: «Спробуй тільки мені криво написати! Ось же зразок, тут усе правильно!» Пам’ятаєте, скільки ми вчилися писати?

Так і тут – на шляху до святості. Хіба можна йти ним, не оступаючись? І хто забороняє нам помилятися? Просто ми так виховані: якщо люди побачать наші промахи, то відвернуться від нас. Втім, у такому разі інакше, як обманщиками і лицемірами, їх назвати не можна – адже вони теж припускалися помилок.

Ми припускаємося помилок, але результат буде

Якось в одному монастирі я побачив ченця-іконописця за роботою. Він раз у раз переробляв свою роботу: написавши, стирав, потім знову писав, знову стирав і т. д. А я стояв, дивився на це і вже хотів озвучити свої думки, як раптом цей чернець обернувся до мене і сказав: «Не дивися так, я ще не закінчив!» Хоч я і не встиг нічого сказати, він зрозумів мене без слів. «Буде як геть та ікона! Подивися на неї!» Та ікона, завершена, що висіла на стіні, була прекрасною.

Те саме і з нашими помилками: ми їх припускаємося, але результат буде, як прекрасна ікона на стіні. Подивися на неї – от у результаті що вийде! І це найважливіше – кінцевий результат. Усі твої помилки, гріхи, пристрасті і проблеми, що обтяжують душу, – усе це ще не кінець. Не кінець життя, не остаточний варіант картини, яку ти покажеш Богові після смерті. Розумієш? Не люди насправді оцінюють малюнок твого життя, а Господь. Тому, коли бачиш, що людина бруднить «свою» картину і вона виглядає неохайно, неакуратно, негарно – кажи собі: «Він просто закреслює одне і малює інше. Закреслює, стирає і знову малює. Його картина ще не закінчена! Написати її непросто – тут усе може бути: і помилки, і труднощі, і втома, і сльози – усе!»

Намагайся робити свою справу правильно. Яку справу? Показувати справжнє зображення своєї душі тим, кого Бог посилає тобі назустріч – людям, яким можна довіряти.

Це дуже відважно – бути самим собою. І якщо навколо в тебе не знайдеться багато «довірених облич» – нічого страшного, двох-трьох людей для цього цілком достатньо, а то і зовсім одного – твого чоловіка або іншого члена сім’ї. Головне, щоб такій людині можна було відкритися, відкрити своє серце, після чого в тебе буде прекрасне самопочуття. Нічого страшного, якщо більшості твоїх близьких довіритися неможливо – якщо в тебе є хоч би дві таких людини, це вже велике благо.

«Поговорив би з нею як слід»

Одного разу до мене приїхала дівчина – здалека, просто поговорити, розповісти про один свій вчинок. Я не став нічого казати їй у відповідь, бо вона і сама усе прекрасно розуміла, знала відповідь і так. Єдине, що я їй сказав: «Бог любить тебе. Пам’ятай про це». Зараз ви мені можете заперечити: «Невже ти не міг поговорити з цією дівчиною як слід? Пояснив би їй усе, щоб вона більше так не робила!» Та без всяких слів було видно, що вона усе розуміє і ніколи більше так не чинитиме. Звичайно, було б непогано сказати їй щось, але в неї був такий погляд. Загалом, не треба було жодних слів.

Я бажаю вам любити себе і своїх близьких – чоловіків, дружин, – і найперше Бога, Який Сам повторить тобі те ж саме: «Люби Мене і самого себе». І якщо любити правильно, любити в першу чергу Бога – як Сам Він і учить, – то в такому разі і себе любити людина починає правильно, допомагаючи самій собі, ставлячись до себе з повагою. В якийсь момент можна себе пожаліти; у другій ситуації – навпаки, покартати або повиховувати; у третій – протягнути руку допомоги, бо зовсім не залишилося сил – і так у твоє життя прийде рівновага і з’явиться розсудливість.

Молитимемося про те, щоб набути цього великого дару – дару розсудливості, що є великим мистецтвом і мудрістю, для досягнення якого доводиться перетерпіти багато болю і страждань. Нам усім належить пройти через безліч спокус, гріхів і пристрастей, які, на жаль, будуть присутніми в нашому житті, – щоб зрозуміти певні речі і змінитися. Але подвиг заради Господа – це праця, яка вартує того, щоб здійснюватися за всяку ціну.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)