Навіщо ми живемо на Божому світі?

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Сьогоднішня коротенька притча, яку розповів нам Господь, ставить перед нами найголовніше життєве питання: для чого ми живемо на Божому світі? Відповісти на це питання можна по-різному. З християнського погляду – те, як ми, люди, відповідаємо на нього, одних приводить до спасіння, до Бога, у Царство Небесне, інших же – у відчай і смерть.

Насправді, якщо мета життя – задоволення, спокій і веселощі, тоді всі сили душі своєї, увесь запас здоров’я треба покласти на прагнення до них, на реалізацію цього жаданого життєвого спокою і благоустрою, на надбання усе нових і нових удосконалень побуту. І тоді, звичайно, необхідно регулярно “ламати старі житниці і будувати більші”, тоді, зрозуміло, не обійтися без телевізора останньої моделі. І хіба нам з вами ніколи не хотілося теж “зруйнувати старі житниці” і побудувати нові, поміняти стару квартиру на нову, бо в старій усе наше добро, нажите, накопичене за довге життя, вже не поміщається?

А тим часом кожен з нас, що тут стоять, знає, що це життя, яке ми проводимо в турботах і піклуваннях життєвих, це життя розтане, “як сон, як уранішній туман”. Розтане разом з усіма своїми складовими: з усім домашнім затишком, з усіма “старими” і “новими” житницями, і нічого з того, що так радувало, так турбувало нас тут, у цьому світі, туди, у вічність, ми з собою узяти не зможемо, тому що “плоть і кров успадкувати Царства Божого не можуть, і тління не успадкує нетління” (1Кор. 15:50). Ми знаємо це, тому що ми – християни, і головна наша надія і найважливіше наше сподівання – не скороминуще блаженство на дивані перед телевізором останньої моделі, а вічна радість, вічне тріумфування в небесних оселях нашого Отця і Господа.

А якщо це так, то чому ж і нас, як і тих, хто не має сподівання, не має надії на Вічне Життя, чому ж і нас, християн так турбують, так напружують “піклування віку цього”? Можливо, через те, що віра наша – мертва? Можливо, через те, що ми забули про скорботну і сумну долю нашого Спасителя на цій грішній землі і не згадуємо, як Він сказав Своїм учням за декілька годин до страшної страти на Голгофі: “Раб не більший за господаря свого. Якщо Мене гнали, то гнатимуть і вас” (Ін. 15:20)? Звичайно ж, усе це нам відоме. І проте, з вражаючою завзятістю кожен з нас усе будує і будує “нові житниці”, а якщо це будівництво з якоїсь причини не вдається, якщо ламаються наші плани, якщо удача не супроводить нас, Господи, який смуток, яка туга опановують серце, яке почуття образи на Бога!

Людина, що Церкві чужа, що не читала Євангеліє і переконана, що нічого, окрім цього життя, яке закінчиться з останнім подихом, їй від Бога не дочекатися, така людина, зрозуміло, може мріяти про спокій, про ситну їжу, про питво і веселощі як про останню мету свого існування, як про кінцеве завдання життя. І чим довше ці її мрії продовжаться, тим страшніше буде пробудження, тим жахливіша реальність Царства Небесного для сп’янілого царством земним.

Тому ж, хто знає істинну ціну речам, тому, хто вірить Богові, тому має бути зрозуміло, що життя людське на скорботній землі подібне до подорожі потягом. Коли ми входимо у вагон цього потягу, можна і треба потурбуватися про можливе зручніше влаштування в цьому вагоні. Можна і треба протягом довгого шляху подумувати про те, щоб і сам ти, і діти твої, і супутники твої не мали нужди в найнеобхіднішому: і в їжі, і в питві, і в одязі, зручному в дорозі. Навіть і про безневинні радощі, що скрашують сумовиту одноманітність подорожі, не гріх подумати впродовж довгого шляху. Одне тільки треба пам’ятати: ми сіли до цього потягу не для того, щоб назавжди залишитися в ньому. Рано чи пізно ми дістанемося до станції, де треба буде виходити. Настане день і година, коли доведеться покидати звичний і теплий вагон і вирушати в невідомість нового життя. І ні сам вагон, ні те, що в ньому, нам із собою в це нове життя не захопити, нічого з того, що ми так любовно облаштовували, що ми так самовіддано облаштовували, у цьому новому житті нам не знадобиться. А якщо в чому і буде там нужда, так у тому, що в руках не понесеш, а понесеш тільки в серці: це – здатність любити і прощати, уміння терпіти скорботу і не сумувати в біді.

Те, що можна понести в руках, так само легко можна в людини відняти. Те, що здатне вміститися в серці, – відняти неможливо. Ні міль, ні іржа, ні злодій, ні розбійник не зможуть відняти в людини її безсмертну душу, не зможуть позбавити її скарбів її доброго серця. Тому і сама смерть не страшна тому, хто не збирає скарбу для себе, а, за словом євангельським, “в Бога багатіє” (Лк. 12:21). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 26 неділя після П’ятидесятниці