Не помилитися дверима

Чому люди йдуть з Церкви? – цим питанням зараз задається багато хто. Звичайно, проблема існує, говорити про неї потрібно. Але сама постановка питання: “Чому люди йдуть з Церкви?” – є, на мій погляд, помилковою і малопродуктивною. Куди важливіше зараз з’ясувати зовсім інше: навіщо вони туди приходили? Адже навіть дитині зрозуміло, якщо людина звідкись йде, значить, їй там було погано, значить, вона не отримала того, чого чекала отримати, і тому пішла шукати кращої долі в іншому місці. Таким чином, будь-які варіанти відповідей на перше питання неминуче зведуться до більш-менш об’єктивного набору внутрішньоцерковних проблем і помилок, які слід терміново усунути. І тоді люди перестануть, нарешті, йти з Церкви. Здавалося б, от він – готовий рецепт! Але, на жаль, отримати за ним ліки ми не зможемо в жодній аптеці. Бо, згідно з християнським віровченням, Церква – боголюдський організм. І всі перекоси і помилки в церковному житті є прямим наслідком недосконалості і гріховності людської складової цього організму.

Небудови в Церкві були завжди. У всій її історії ми не зможемо відшукати жодного періоду, вільного від тих болячок, які мучать нас сьогодні. І який сенс задаватися питанням, відповідь на яке в цілому і так очевидна: люди йдуть з Церкви через ті недоліки, з якими вони там зіткнулися. Усе – крапка! Далі залишається лише закрити тему і з гіркотою визнати, що викоренити ці недоліки ми навряд чи колись зможемо.

Проте в цієї проблеми є ще один важливий аспект: далеко не всі люди йдуть з Церкви. У переважній більшості вони чомусь все ж залишаються, хоча вади церковного життя відомі їм зовсім не з чуток. І тут ми якраз впритул підходимо до питань: навіщо люди взагалі приходять у Церкву? Чого чекають від неї? Що сподіваються там набути? І найголовніше: чи варто було їм шукати очікуване саме в Церкві?

Адже всі людські установи створені для певної мети, і в кожній з них ми йдемо саме за тією потребою, яку ця установа повинна нам забезпечити. Напевно, нікому не спаде на думку відправитися в бібліотеку для того, щоб пообідати або, наприклад, помитися. Хоча там дійсно є умивальник для персоналу, а бібліотекар може поділитися з вами власними бутербродами. Але більшість нормальних людей все-таки ходять у бібліотеку за книгами. А митися – у лазню. А обідати – у кафе чи їдальню.

Церкву, звичайно ж, не можна поставити в один ряд з іншими організаціями чи установами, оскільки вона створена не людьми, а Богом. Проте вона теж має цілком певну мету свого існування, своєї діяльності. І знати про цю мету нам усім необхідно хоч би для того, щоб не помилитися дверима, сплутавши Церкву з чимось ще.

Здавалося б, усе ясно: у Церкву треба йти за спасінням. Але що ж це таке – спасіння? Коли йдеться про пасажирів тонучого корабля або про людей, що махають руками з вікон верхніх поверхів будинку, що горить, то ніяких додаткових пояснень не вимагається. У таких випадках спасіння – це позбавлення від неминучої загибелі тих, хто вже не може допомогти собі сам. Проте якщо додумати цю думку до кінця, неважко переконатися в тому, що всі ми, незалежно від зовнішніх обставин нашого життя, перебуваємо саме в такому становищі. Із самого моменту свого народження кожна людина приречена на смерть, яка обов’язково наздожене її, раніше чи пізніше. І різниця між жертвами пожежі, які терплять лихо, і благополучним обивателем, який з чашкою кави в руці дивиться телевізійний репортаж про цю пожежу, зовсім невелика. По суті, його становище так же безвихідне, от тільки смерть його доки відстрочена на невизначений термін, який може розтягнутися на кілька десятиліть, а може витекти і через хвилину. Так чи має потребу він у спасінні? Відповідь, по-моєму, очевидна.

Життя кожного з нас закінчиться тим, що ми помремо. І оточуючі нас люди теж помруть.

Так заради чого все це було? Заради чого страждання і радощі, підлість і героїзм, боротьба, любов і тяжка спроба зрозуміти своє призначення в цьому світі? Є така теза: ми живемо заради своїх дітей, або, ширше – заради майбутніх поколінь. Але це теж не додає життя сенсу: майбутні покоління помруть точно так, як і попередні. Нуль, помножений на будь-яке число, все одно продовжує бути нулем. І що ж залишається? Важко сказати про це точніше, ніж Автор Псалму: “Дні віку нашого – сімдесят літ, а як при силі – вісімдесят літ, і найкраща пора їх – труд і хвороби: час швидко минає, і ми зникаємо” (Пс. 89:10).

А далі. Далі – смерть, темрява, небуття. І можна лише постаратися наповнити ці жалюгідні роки, що невблаганно пролітають, хоч якимись задоволеннями і радощами, щоб не з’їхати з глузду від нісенітниці власного існування. Але чи багато вартує радість, насолоджуючись якою весь час доводиться почувати себе Попелюшкою на балу і пам’ятати, що таймер включений на зворотний відлік?..

Церква відкриває людям абсолютно іншу перспективу. Вона стверджує, що існування людини зовсім не обмежене кількома десятиліттями її земного життя, а смерть тіла не припиняє буття людської особистості. Навпаки, саме після фізичної смерті ця особа входить на новий, незмірно більший етап свого існування: вона наслідує Вічність. Втім, про посмертне життя душі учать майже всі релігії світу, але Церква і тут відкриває людству принципово нову істину – загальне воскресіння. Виявляється, не лише душі, але і тіла наші не знищуються смертю остаточно і безповоротно. У призначений термін Бог відновить тілесність кожного з померлих, причому ці оновлені тіла матимуть дивні, невідомі нам нині властивості: вони не потребуватимуть живлення, виявляться здатними миттєво долати будь-які відстані і матеріальні перешкоди, не будуть схильні до страждань, хвороб і взагалі якихось небезпек. А найголовніше – вони більше ніколи не помруть. Замість всепланетного кладовища, що щорічно поповнюється десятками мільйонів нових могил, на нас чекає новий, прекрасний світ, наповнений воскреслими людьми, над якими смерть вже не матиме жодної влади. Саме таким, за вченням Церкви, буде фінал історії людства, уготований йому люблячим Богом.

Тріумф Християнства, Гюстав Доре

Але для того, щоб наслідувати всі ці блага життя майбутнього віку, кожен з нас повинен підготувати себе відповідним чином. Саме заради цієї підготовки до благої вічності і даний людям короткий, але дуже важливий період земного буття.

От тут дуже часто і виникають нерозуміння. Як це – підготувати себе до прийняття благ? А хіба ми і так вже не готові? Адже благо – це за визначенням щось дуже хороше, корисне, що позбавляє нас від страждань, робить наше життя світлим і радісним. Невже для сприйняття благ треба себе якось особливо готувати? Бог дає тобі їх – ну так бери і користуйся!

Проте навіть наш повсякденний життєвий досвід спростовує подібне міркування і свідчить про те, що людина часто-густо виявляється нездатною прийняти навіть ті блага, які Бог їй подає в земному житті. Переконатися в цьому зовсім нескладно – досить лише уважніше подивитися на себе і навколо себе саме під таким ракурсом. Найпростіший і найочевидніший приклад знехтуваного блага – здоров’я. Адже ніхто не стане стверджувати, ніби бути здоровим – погано. Бог дає людині здоров’я, але безліч людей чомусь живуть так, ніби цілеспрямовано прагнуть цього блага позбутися. Пияцтво, паління, обжерливість, малорухомий спосіб життя. І найцікавіше: адже ніхто не візьметься стверджувати, ніби благим є цироз печінки, холецистит або рак легенів. Ні, всі люди твердо переконані в тому, що саме здоров’я – благо. Але от сприйняти його дуже і дуже багато хто не бажає з якоюсь вражаючою завзятістю. На жаль, приблизно ту саму картину ми побачимо і в усіх інших сферах нашого життя. Адже кожна людина за благо визнає мир і згоду. А вся історія людства – це історія кровопролитних війн. Усім сьогодні відомо, що ліси – зелені легені нашої планети. Але саме в наші дні людина стрімкими темпами позбавляє себе цих легенів, так само, як і багатьох інших Богом даних благ: чистої води, ґрунту, повітря.

Нарешті – любов! Найбільш безумовне благо з усіх існуючих, яке тисячоліттями оспівують усі культури світу, називаючи любов не інакше як Божим даром. Здавалося б, усі люди до неї прагнуть, усі хочуть здійснити цей дар у своєму житті, але як же часто замість любові людські відносини зводяться до ревнощів, заздрощів, взаємного засудження і навіть відвертої ненависті!

Якщо на цьому сумному фоні згадати слова Іоанна Дамаскіна про те, що “кожен залучається благу, наскільки підготував себе для його прийняття”, то неминуче доведеться визнати: ми не готові прийняти послане нам від Бога благо навіть у цьому тимчасовому житті. Що ж буде, якщо з тією ж мірою готовності ми отримаємо дари життя майбутнього віку? Відповідь очевидна, але невтішна: перетягнувши у вічність свої духовні хвороби і недосконалість, ми ризикуємо назавжди залишитися в цьому безглуздому положенні собаки на сіні. Здоров’я, любов, радість і безліч інших благ рясно подаватимуться нам Богом, але ми ніколи не зможемо до них залучитися, так і залишившись навіки дратівливими, образливими, ревнивими і заздрісними. Такий посмертний стан куди страшніше за саму смерть і мало чим відрізняється від стану занепалих духів, про яких все той же преподобний Іоанн Дамаскін каже: “Бог і дияволові постійно надає блага, але той не хоче прийняти”.

Можна, втім, подумати, якщо мова йде просто про відсутність бажання, то і проблеми особо немає. Сьогодні я не хочу чогось, а завтра, дивишся, мені цього і захочеться. На жаль, усе йде набагато складніше і сумніше. Навіть кинути палити багато людей виявляються не в змозі, незважаючи на найпалкіше бажання позбутися цієї поганої звички.

Але є набагато тонші і більш приховані якості душі, які взагалі незрозуміло як у собі виправляти. Наприклад, захотіла людина перестати заздрити, або ображатися. І що їй робити? Який м’яз тут треба напружувати? Персонаж п’єси Чехова стверджував: “У людині має бути все прекрасне: і обличчя, і одяг, і душа, і думки”. З християнського погляду це дуже вірна інтуїція, шкода тільки, що практичних рецептів здійснення цієї програми письменник так і не запропонував. Звичайно, одяг і обличчя привести до ладу можна досить швидко, було б тільки бажання. Але от як бути з душею і думками? Адже кожна людина точно знає, що в її думках і в душі живе багато такого, що сама вона вважає поганим, неналежним і навіть огидним. Адже можна і не здійснювати в реальному житті нічого негожого, але подумки йти в такі сфери, про які вголос не розповіси навіть найближчій людині. І що робити з цією бідою, як її позбутися, як зробити свою душу прекрасною і вільною?

Очевидно, що сама людина на це нездатна, їй потрібна допомога, і залишається лише з’ясувати: до кого слід за нею звернутися.

Одяг можна почистити в хімчистці, обличчя в косметолога, але хто допоможе людині очистити душу від того бруду, який заважає їй наслідувати блага Життя Вічного? Розумно припустити, що звертатися за такою послугою можна лише до того, хто сам вільний від усього брудного. Але серед людей таку чистоту знайти просто не вийде, тому розв’язати цю проблему можна єдиним способом – звернутися за допомогою до Бога.

От ми і підійшли впритул до того, заради чого люди залишаються в Церкві, незважаючи на всі проблеми, нелади і складнощі, що існують усередині неї. Адже Церква – це не просто якась сукупність храмів, монастирів, єпархій, семінарій та інших установ релігійного характеру. У грецькому оригіналі Євангелія Церква названа словом “еклесіа”, що в буквальному перекладі означає “зібрання”. А збираються в Церкву якраз ті люди, які зрозуміли, що самі не в змозі очистити себе від гріховного бруду, усвідомили себе, що вони гинуть і тому звертаються до Христа за допомогою. Але мало було б радості і сенсу в тому, щоб просто зібратися і спільно нарікати Богові на свою пошкодженість, якби ці прохання про допомогу залишалися безмовними. З таких сумних зібрань люди досить швидко розійшлися б кожен у свій кут горювати поодинці. Звичайно ж, Господь щедро подає Свою благодатну допомогу Церкви, і це твердо знає кожен, хто хоч би одного дня від щирого серця покаявся у своєму гріху, причастився Святих Христових Таїн і відчув раптом, що Бог очистив його від потягу до цього гріха.

По суті, Церква – це свого роду лікарня, де лікар – Христос, а люди, які прийшли до Нього, – хворі, які сподіваються на зцілення своїх духовних недуг. Але до кінця зрозуміти, що ж таке лікарня, може, напевно, лише той, хто хоч би раз лежав у хірургічному відділенні. Там може тхнути від чужих ран, що гнояться. Там іноді неможливо заснути від стогонів сусідів. Там люди бувають дратівливими і грубими від болів, що їх мучать. Знаходитися в хірургічній палаті украй неприємно, але у всіх хворих є дуже серйозна причина залишатися в цьому незатишному приміщенні: там є лікар, здатний їх вилікувати.

Люди розуміють, що в іншому місці надії на одужання в них немає, тому залишаються в тій палаті, що пропахнула ліками і стражданнями, приймають пігулки, дотримуються режиму. Вони сподіваються на зцілення, сподіваються на те, що хірург зможе створити диво – зробити їх здоровими, врятувати їм життя. І всі прикрості навколишнього оточення відступають на задній план перед цією надією. Якщо ти точно знаєш, що хірург у цій лікарні хороший і свою роботу робить сумлінно, то залишишся там не дивлячись ні на що. Бо прийшов ти туди зовсім не за комфортом і не в пошуках приємного товариства.

Щось подібне відбувається і в Церкві. Якщо людина шукає в ній не зцілення своєї хворої душі, а чогось іншого, якщо вона не відчула в собі того страшного ушкодження гріхом, яке закриває від неї Небо, то рано чи пізно її церковність піддасться серйозному випробуванню. Певний час її може притягати новизна самої атмосфери богослужіння, краса співу та ікон, приємний запах ладану і відчуття захищеності від життєвих незгод. Вона може також захопитися глибиною думки християнських авторів і не один рік насолоджуватися освоєнням неосяжної богословської спадщини Церкви. Її радуватиме спілкування з приємними і цікавими людьми, вона зможе обговорювати з добрим і мудрим священиком різні питання світоглядного характеру. Нарешті, у кожної людини є глибинна потреба в зверненні до Бога. І де ж, як не в Церкві, її можна задовольнити якнайкраще?

Усе це, звичайно ж, добре. Але міра входження до Церкви християнина визначається зовсім не частотою відвідування богослужінь і не кількістю прочитаних розумних книг, а його прагненням якнайповніше здійснити в собі ідеали Євангелія. Якою мірою ми вирішили кожну хвилину свого життя перевіряти Євангелієм свої думки, слова і вчинки, у тій мірі ми і залучаємося до Церкві. І якщо віруюча людина через своє церковне життя так і не прийшла до усвідомлення власного безсилля навіть перед найнікчемнішою жалюгідною пристрастю, що живе в її серці, якщо не навчилася постійно закликати Бога на допомогу в боротьбі із хворобами своєї душі, тоді залишатися в Церкві їй з кожним роком буде все важче. Адже все в цьому світі приїдається, навіть найкраще. Через якийсь час атмосфера храму стане для неї звичною, інтерес до літератури потихеньку пропаде, а при детальнішому знайомстві з парафіяльною дійсністю вона детально побачить, як у церковних людях діють такі самі пристрасті, що і в усіх інших.

Тоді перед такою людиною з усією гостротою постане найважливіше питання: а навіщо вона взагалі прийшла в Церкву? Усе, що в ній колись радувало і зігрівало душу, перестало бути цікавим, залишилося лише розчарування, а нових сенсів так і не з’явилося. І в цьому стані людина може піти з Церкви.

Хто ж залишиться там після її відходу? Як і в лікарні, залишаться ті, хто прийшов за спасінням, кого мучить власна гріховність, хто зрозумів, що, окрім явних і видимих гріхів, у людині живе безліч прихованих духовних хвороб, які просто неможливо вилікувати самому. Такі люди залишаться, бо просили Христа про допомогу в боротьбі зі своїми гріхами і отримували цю допомогу саме в Церкві, через Таїнства.

Адже дуже багато що з того, що є в Церкві, у принципі зовсім неважко отримати і за її межами. Можна читати духовну літературу і творити справи милосердя, можна дружити з віруючими людьми. Навіть вірити в Бога і молитися цілком можливо, залишаючись поза Церквою. Абсолютно неможливим поза Церквою виявиться тільки одне – причастя Тіла і Крові Христових, про значення якого святитель Інокентій (Веніаминів) казав наступне: “Тіло і Кров Господа нашого Ісуса Христа є їжа на шляху в Царство Небесне. Але чи можна в далеку і важку дорогу йти без їжі? Тіло і Кров Ісуса Христа є видима святиня, віддана нам і залишена нам Самим Ісусом Христом для освячення нашого. Але хто не захоче бути учасником такої Святині і освятитися? Отже, не лінуйтеся приступати до чаші життя, безсмертя, любові і святині; але приступайте із страхом Божим і вірою. А хто не хоче і не дбає про це, той не любить Ісуса Христа, і той не отримає Духа Святого і, отже, він не увійде до Царства Небесного”.

Автор: Олександр Ткаченко