Особливості текстологій євангельських рукописів

У сучасних виданнях Нового Завіту грецькою мовою публікується текст, підготовлений на основі звірення прадавніх рукописів, – передусім трьох кодексів IV ст.: Синайського, Ватиканського і Александрійського. Звіряються також папіруси II ст. і древні переклади, в яких іноді відбивається традиція збереження тексту, висхідного на початок II ст. У цьому основна відмінність нових видань Євангелія від видань XIX ст. і більш ранніх, де використовувався так званий textus receptus – загальноприйнятий текст, який сходить до візантійських рукописів IX-Х ст.

У чому відмінність між пізнім текстом, з якого був зроблений Синодальний переклад, і ранніми рукописами, з яких зроблені відомі тепер переклади о. Івана Хоменка та о. Рафаїла (Тукорняка)? Порівнявши ці переклади Нового Заповіту, ми побачимо, що принципових відмінностей дуже небагато – не більше десяти. У пізніх рукописах не загублено жодного слова: усе, що було в ранніх, збережене. Але в пізніших з’явилося те, що палеографи зазвичай називають глосами, – це замітки переписувача, які були зроблені на краях, а при повторному переписуванні просочилися в текст.

Наприклад, у Нагорній проповіді Христос говорить про те, як потрібно подавати милостиню, молитися і постити. У перекладі о. Івана Хоменка: «Ти ж, коли даєш милостиню, нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права: щоб твоя милостиня була таємна, і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі. Ти ж, коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері й молись Отцеві твоєму, що перебуває в тайні, а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі. Ти ж, коли постиш, намасти свою голову й умий своє обличчя, щоб не показати людям, що ти постиш, але Отцеві твоєму, що перебуває в тайні; і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі» (Мт. 6:3,4,6,17,18).

Нагорна проповідь (фрагмент), Карл Генріх Блох

«І Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі», – говориться в прадавніх рукописах, на яких засновані нові переклади. Проте в пізніших з’явилося слово «явно». У Синодальному перекладі читаємо: «І Отець твій, Який бачить таємне, воздасть тобі явно» (тут і далі виділено мною. – Г. Ч.). Синодальний переклад, зроблений з пізніх рукописів, зберіг саме цей, виправлений варіант, орієнтуючий читача на зриму нагороду і, отже, на легкий результат. Логічний наголос у тексті, куди вставлене слово «явно», три рази падає саме на це, останнє в реченні слово, яке налаштовує нас на молитву, милостиню і піст як на засіб для отримання нагородження за принципом do, ut des («я даю з розрахунку на те, що ти віддаси»), що, можливо, типове для римської культури, але чуже духу Євангелія. Нічого подібного не було в древньому оригіналі, де логічний наголос усі три рази падає на слово «тобі» («І Отець… віддасть тобі») і, таким чином, орієнтує читача на думку про те, що той, хто йде шляхом молитви, милостині і посту вступає в особливий і особистий зв’язок з Богом, Який віддає саме «тобі».

Те ж саме можна сказати про слово «даремно». «Кожний, хто гнівається на брата свого, підпаде судові» (Мт. 5:22, Хоменка). Так написано в ранньому варіанті, а в пізніх рукописах тут підставлене слово «даремно»: «Всякий, хто гнівається на брата свого даремно, підлягає суду». Проте це «даремно» знімає усю напруженість тексту, позбавляє його сліпучої білизни і орієнтованості на повне преображення життя. «Кожний, хто гнівається на брата свого, підпаде судові». А ми усі гніваємося. Тому, вслухуючись у цей текст, кожен з нас повинен сказати: я гніваюся – і я перший повинен підлягати цьому суду.

У Євангелії майже завжди так: Христос дає нам не якісь конкретні, буквально здійснимі приписи, – Він задає напрям, яким ми повинні йти. Не гніватися взагалі нескінченно важко, можливо, просто нереально, але Ісус кличе нас йти саме цим шляхом, вказує на мету, добиратися до якої, ймовірно, доведеться усе життя. Не просто дає моральну пораду в дусі староєгипетського мудреця – «не гніватися, коли немає підстав для гніву», а прокреслює для кожного з нас загальний напрям усього життя.

От ще один приклад візантійської редакції. У прадавньому тексті Послання до Римлян апостол Павло, міркуючи про віру Авраамову, каже: «Він не ослаб у вірі й не вважав свого тіла, – хоча мав майже сто років, – змертвілим, як і змертвілою утробу Сарри; він не мав сумніву й недовіри щодо Божої обітниці, але зміцнився вірою і віддав славу Богові, і був упевнений, що Бог спроможний виконати те, що йому обіцяв» (Рим. 4:19-21, переклад Тукорняка).

У візантійських же рукописах з’являється частка «не» – заперечення: «І не знеміг у вірі, і не вважав свого тіла, майже сторічного, за вже змертвіле, і утроби Сариної за омертвілу; не засумнівався в обітниці Божій невірою, але зміцнився у вірі».

Віра Авраама у візантійському розумінні – повне невміння і небажання бачити реальність. Але насправді текст має приголомшливу напруженість: Авраам розумів, що він старий і що Сарра стара, яка вже не в змозі стати матір’ю, але, незважаючи на це, зміцнився вірою! Віра – це особливий дар. Бог дає нам сили повірити в щось всупереч очевидності.

Одна маленька частка, що з’явилася у візантійських рукописах, змінила концепцію віри. В апостола Павла вона заснована на тому, що всупереч очевидності Авраам вірив і був твердий у своїй вірі. А візантійська концепція віри зовсім інша: віра – не перемога над очевидністю, а просто блаженне нерозуміння очевидності. У візантійському тексті опиняється неясним значення частки «але» (грец. де) перед «засумнівався в обітниці Божій», тому автори Синодального перекладу просто виключили її, проте насправді вона грає дуже важливу роль – йдеться про те, що Авраам прекрасно знав, що він старий, але проте не вагався, вірячи, що Бог обдурити не може. Віра як упевненість, яка більше, ніж знання того чи іншого факту, – от головна тема цього вірша.

Думається, що ця частка «не» – найсуттєвіша із середньовічних вставок у Новий Завіт. Інші вставки такого принципового характеру не мають і в основному пов’язані із стилістичною редакцією тексту.

Наприклад, у розповіді про воскресіння Лазаря євангеліст Іоанн пише: «Відкотили отже камінь. І звів Ісус очі вгору й мовив: «Отче, тобі подяку складаю, що вислухав єси Мене!» (Йо. 11:41, переклад Хоменка). А в середньовічному тексті після слів: «Тоді узяли камінь» слідують слова, що пояснюють, що це за камінь: «Відвалили камінь від печери, де лежав померлий» (Ін. 11:41).

В якийсь момент одному з переписувачів здалося, що не зовсім ясно, про який камінь йде мова, і він на полях відмітив: «від печери, де лежав померлий», а потім це зауваження просочилося в текст при повторному переписуванні. Здавалося б, з такими вставками можна змиритися, бо вони не спотворюють сенсу того, що нам хоче сказати Господь. І проте…

От зустріч Ісуса з жінкою, схопленою під час побачення з коханцем: «Він підвівсь і каже до них: «Хто з вас без гріха, – нехай перший кидає у неї камінь!» І знову нахилившись, писав по землі. Почувши таке, почали вони виходити один по одному, почавши з щонайстарших аж до останніх. І залишилися тільки Ісус та жінка, що стояла посередині» (Йо. 8:7-9).

Так написано в прадавньому тексті, а у візантійському варіанті після слів «вони ж, почувши» додані слова: «Вони ж, почувши це, докорені совістю, почали виходити». Він не змінює сенсу, а, швидше, пояснює, про що мова тому, хто не зрозумів текст відразу досить глибоко.

«Підвівсь Ісус, мовить до неї: «Де ж вони, жінко?» (Ів. 8:10). А в пізніх рукописах: «Ісус, підвівшись і нікого не побачивши, крім жінки, сказав їй». У текст вставлено шість нових слів: «і нікого не побачивши, крім жінки». Проте вище вже було сказано про те, що всі пішли. Значить, Він просто не міг нікого бачити. Додані в середньовічних рукописах слова не лише не змінюють сенсу, але навіть нічого не пояснюють.

Такого роду пояснення сенсу не змінюють, та зате спотворюють стиль євангельського тексту, роблять його значно зрозумілішим, але якимсь двомірним, пригладженим і чимось схожим на шкільний твір. Насправді Євангеліє написане абсолютно особливою мовою, що різко відрізняється від мови грецької літератури. Воно повне неправильно побудованих речень, фраз з пропущеними словами і багатьох інших стилістичних шорсткостей, які нами сприймаються як дорогоцінне свідоцтво достовірності Нового Завіту, бо автори його були зовсім не письменниками, а галилейськими рибалками. На середньовічного читача, а особливо на візантійського книжника або латинського вченого ченця ці місця справляли зовсім інше враження – вони здавалися для них потворними, що спотворюють текст і позбавляють його гармонійності, яку так цінувало середньовіччя. Через цю обставину переписувач VІІІ-XІ ст. прагнув поліпшити євангельський текст, виправити ті місця, які, як йому здавалося, «спотворюють» його, і надати Євангелію відсутню в первинному тексті красивість.

Середньовічні виправлення прибирають з тексту шорсткості, але в той же час позбавляють його абсолютно особливої лаконічності, небагатослівності, роблять його більш розтягнутим і водянистим.