Що таке Церква? І де її межі?

У Євангелії ми читаємо про те, що і в давнину була проблема в пізнаванні своїх. Законник запитав Христа:

– А хто мій ближній?

При всьому негативі образу книжників і фарисеїв, слід зауважити, що вони були єдиними представниками духовенства, з якими Христос взагалі розмовляв. Священиків і левітів Він взагалі ігнорував.

Христос відповів притчею про побиту людину, яка лежить край дороги, і про те, що її врятував і заплатив за лікування іноплемінник. У цій притчі можна помітити наступне:

Цей нещасний йшов з ЄРУСАЛИМУ в ЄРИХОН – йшов з духовної столиці в місто гріхів. З гористого Єрусалиму – у низину Єрихону. Як би символічно, від неба до землі

Милосердний самарянин, навпаки, йшов навантажений добром в Єрусалим. Як би від землі до неба.

Доказ любові і вірності Бога вилився в тому, що самарянин Своїми Руками перев’язав рани і пожертвував СВОЇ гроші.

Відповідаючи на питання законника: “Хто мій ближній?”, Христос геніально перемкнув систему координат, в якій людина розглядала себе і світ. Фарисей ставив себе в центр і запитував: “Кого МЕНІ треба любити?” Христос збиває точку відліку координат з особи фарисея і встановлює її в Богу.

Відповідь на питання, хто мій ближній має відповідь:

– Той, хто потребує Бога.

Край дороги лежить людина, кинута і ображена людьми. “Миряни” її побили. Священики пройшли повз. Їй залишається надіятися лише на диво. І воно приходить. Приходить саме від Бога. Бо ні любов, ні милосердя не з’являються із земної природи людини. За земним законом людина людині – вовк. Любов – виключно дар Божий. І цим божественним даром володів самарянин.

У нас виникло нове тлумачення вчення Христового. Передбачається, що Церква має бути не лише самарянином, який допомагає тим, хто шукав і не знайшов Бога. Але зобов’язана допомагати чи витрачати зусилля на всіх підряд.

Але це невірно.

Я нещодавно потрапив у лікарню. У палату мені підселили лютого язичника. Він як побачив на моїх грудях хрест, так відразу злетів і неначе оскаженів. На Христа, Церкву, священство кричав матом. Ледве угамував, пригрозивши міліцією. Приніс і роздавав усім “живу” і “мертву” воду. Вабив усіх на капище. Обіцяв чотири з половиною (!) дружини. Хвалився, що купив на свій “Порш” номер 666 за півтора мільйони, і буянив увесь час, поки лежав у палаті. Йому потрібен Бог? Йому потрібна Церква? Йому потрібна наша милість? Ні. У нього залізна голова, і кожен сам собі коваль свого щастя.

Висновок з цієї історії простий. Є люди, які стали добровільно чужими Богові. Ми по гордості, думаємо, що володіємо якимсь скарбом, яким над силу, у послугу треба поділитися з тими, кого ми вважаємо убогими. А ці “убогі” себе убогими не вважають. Убогими вони вважають нас – християн. І їм наше вистраждане милосердя огидне. Їм мерзенна також наша поблажливість у милосерді.

Ми мерзенні дуже багатьом. Алкашам при храмі – ми диваки, які займаються, за їх словами тим, що “кришимо батон” (на сленгу – смітимо грошима) на горілку.

Ми впевнені в універсальній цінності головної своєї риси – милосерді. Але милосердя заради милосердя не буває. Світ пронизаний багатьма зв’язками, і ми зобов’язані думати про наслідки свого милосердя. Відпускаючи злочинця із суду, ми жаліємо бандита, але не жаліємо того, кому він проллє кров після виходу з кабінету слідчого. Наше милосердя в цьому випадку купується горем його наступної жертви. А в очах злочинця – ми знову прекраснодушні безглузді диваки.

Нам у нашій духовній самовпевненості треба зрозуміти, що є люди, для яких і ми, і церква – дурня і обман. Це не те, як нещасний подорожній лежав край дороги і чекав допомоги. Це як хворий, який рве бинти, розколупує рани, плюється на лікаря і втікає з лікарні.

Як це не сумно, не всі люди брати. Не тому, що християни кимсь гидуватимуть, а тому, що є люди, які гидуватимуть Христом. Є люди, які не хочуть нам бути братами. Потенційно по божественній спорідненості ми всі брати. Але є такі, як ангели неба, що впали з неба. Дияволи були створені чистими і світлими істотами, але плюнули Богові в обличчя. Так і люди.

Проповідуємо ми бісам? Чи проповідувати друзям бісів? Чи проповідувати ворогам Бога?

Коли Христос був на Хресті, по обидві руки від Нього були розп’яті два розбійники. Один просив Його бути з Ним разом. Другий ганьбив Його. Що зробив Христос із злим бандитом? Просто не помітив. Він став для Бога прозорим, як міль.

Коли від Батька пішов Блудний Син, чи пішов Батько шукати його по шинках і біля корит зі свинячим їдлом? Ні. Він чекав повернення.

Не треба бути благим більше, ніж Бог. У нас на те і голова, щоб не шапку носити, а думати. У нас на те серце, щоб співчувати. У нас дар Духа Святого – щоб сполучати розум і серце разом і знайти своє місце в Церкві. І усвідомити місце Церкви у світі.

Якщо розглянути церкву зсередини, то ясно, що Церква – це не лише храм. І громада – це не лише посиденьки на задушливій кухні після богослужіння. У нас замість громади стали складатися якісь клуби при церкві. Батюшка-витівник розважає парафіян читанням, бесідою, самодіяльними концертами, печивом з чаєм. А народ киває головою і слухає, і їсть. Ми не діаспора. Ми не культурне гетто. Ми – Церква. І світ створений для нас. І ми створені для світу. Наша громада – не парафіяльна масовка, а весь світ. Наші ближні скрізь: у храмах, у лікарнях, на вокзалах і в купе потягу. На роботі, на дорозі, у лісі і на морі.

Якщо розглянути завдання Церкви – ясно, що вона не комсомол, і не соцзабез, і не колгосп. Богові бажане спасіння кожного, але не кожен бажає цього спасіння і сам проводить межу, за яку не пускає Бога. Перед Церквою ніколи не стояло завдання поголовного залучення людей у Рай. Це просто неможливо. А інших завдань у неї і немає. Абсолютно зрозуміло, що антихристиянська преса намагається нав’язати нам християнство більше за те, що було в Христа. Це як машині пропонують включити режим форсажу і розвалитися від навантаження.

Якщо розглянути місце Церкви у світі, можна побачити простір тих, хто знає, що Бог для них Отець, а люди цього Отця – для них брати. Любити людей заради Бога – це бачити в них частину Божу і допомагати розкритися цій частині. Дати грошей на вино алкоголіку біля храму чи циганці з п’яним дитям на руках – це не любов. Як горілка допоможе йому побачити Бога? Це наркотик ледачій душі дарувальника, знеболююча пігулка. Це не приводить ледаря до Бога, а відштовхує ще далі.

Весь Божий світ – наша велика громада. Але тільки світ бісів не наш. Коли ми доходимо до меж Божого світу, нам, як і Христу з Пилатом або з Каяфою, або з Іродом, або з розбійником краще промовчати разом з Богом, чекаючи “навернення”. Це межа Церкви. Нас ніхто не просив виходити за митницю.

Христос: “В яке б місто або селище не ввійшли ви, довідуйтесь, хто в ньому достойний є, і там залишайтесь, доки не вийдете… А коли хто не прийме вас і не послухає слів ваших, то, виходячи з дому чи з міста того, обтрусіть порох з ніг ваших” (Мф. 10:11,14).

Тут межа Церкви. Тут мовчання Христове. Тут нам, разом з Христом, одне очікування навернення тих, хто пішов по той бік добра і зла.

Автор: священик Костянтин Камишанов