Отримаємо подарунок або зустрінемо любов – і станемо нарешті щасливими? Брехня і обман

Нездійснені бажання, непочуті молитви. Знайоме вам таке? У житті кожної людини буває так, що молитви залишаються без відповіді, а мрії не збуваються. Ми дуже багато чого бажаємо, багато чого хочемо, але не завжди це отримуємо. До речі, я зовсім не упевнений, що в нас, сучасних людей, є безліч бажань. Ми всі якісь втомлені, нас ні на що не вистачає, тому ми нічого не хочемо по-справжньому. Так, щоб прокинутися уранці з ясним, живим прагненням до чогось.

Складається враження, що сучасні люди ні про що не мріють. Запитуєш якогось хлопчину: «Чого б ти хотів досягнути в житті?» А він у відповідь: «Сам не знаю. Та хоч чогось. Не можу сказати». Тому дуже важливо, коли є бажання, прагнення, порив зробити щось у цьому житті. Пророка Даниїла Господь у Старому Завіті називав Мужем бажань – бо бажання в нього були святі, була мета доторкнутися, наблизитися до Бога, здобути любов, молитву і упокорювання. І він намагався йти вперед.

Яке головне бажання у всіх людей у цьому житті? Бути радісними і щасливими. Це найкраще, що можна побажати людині тут, на землі. І інші бажання об’єднуються саме цією метою. Отже усі свої кроки ми здійснюємо саме в надії набути радості. А де ж вона?

Радість, до якої ми так прагнемо, живе в нашому серці. Отже щастя – тут, зовсім поряд, але оскільки наш розум вже не такий, як у дитинстві, нам здається, що воно десь далеке, поза нами.

І це помилкове уявлення чинить величезний вплив на усе наше життя.

Нам здається, якщо ми отримаємо якийсь дорогий подарунок або зустрінемо любов усього свого життя, то задовольнимо нарешті свої потреби і станемо щасливими людьми. Проте це – брехня і обман, і найяскравіше хибність таких помилкових уявлень проявляється саме в стосунках з людиною, яка, згідно з нашими очікуваннями, повинна задовольнити нас і заповнити те, чого нам бракує.

Насправді ж любов будить у нас лише одне – те, чим ми і так вже володіємо: нашу красу. Тому і кажуть, що, коли людина закохується в когось, насправді вона закохується в саму себе, у своє я, яке, завдяки почуттю у відповідь, розкривається в усій своїй красі. Тобто інша людина стає для нас «лакмусовим папірцем», через який проявляється наша власна краса. Інша людина.

Зустрічають один одного, допустимо, Олександра і Георгій, і та райська досконалість, яку вона носить у своєму серці, випускається назовні. А Георгій думає, що його щастя – в Олександрі. Але насправді щастя не в ній, а в його серці, яке носить усередині себе Бога. Просто Олександра, або Георгій, або ще хтось стають приводом для того, щоб уся пишність нашої душі пробудилася і виступила назовні. І ми торжествуємо, ми щасливі, бо відчуваємо, як серце наповнюється гармонією і красою.

Згадайте, як виглядають закохані. Та і самі ви – ті, хто одружений, – напевно пам’ятаєте, як були закохані, як десятки років тому літали від щастя. І здавалося, що інша людина здатна задовольнити усі ваші бажання. Але це не так. Радість – усередині нас самих.

Нікос Казандзакіс (грецький письменник XX ст. – прим. пер.) приїхав якось на Афон і потрапив у маленький, прямо крихітний, але дуже красивий монастир – святого Діонісія. Мені самому ця обитель дуже подобається, довгий час я приїжджав туди чотири рази на рік. А Казандзакіс у своїх щоденникових записах розповів наступне. Один чернець у цьому монастирі запитав його:

– Як тобі наша обитель?

– Дуже тісно тут, брате, – сказав у відповідь письменник. – Ледве поміститися можна.

І тут чернець відповів йому дуже оригінально:

– Монастир у цьому не винен. Весь світ – тісний. Ми в ньому не поміщаємося.

Не може цей світ наповнити нашу душу. Те, що ти намагаєшся тут знайти, не знайдеться. Воно десь в іншому місці, воно – більше, ширше і вище за цей світ.

І якщо раптом тобі пощастить набути цього, ти будеш щасливий і задоволений незалежно від того, де знаходишся – хоч у дірі, хоч у печері. Скрізь тобі буде щастя. В іншому ж випадку, скільки ні намагайся, спокою не знайти. Ніде.

Один мій друг якось поділився зі мною: «Їдемо з дружиною в Париж!» Це була її мрія. А чоловіка в цей час не покидали думки про витрати, які доведеться нести під час поїздки. «Що ти! – радісно перебивала його дружина. – Мені головне – опинитися в Парижі, нічого більшого і не потрібно!» Проте, щойно це її бажання виконалося, з’явилися інші: то в готелі було занадто шумно і необхідно було переїхати в інше місце; то обслуговування не влаштовувало; то з погодою не щастило. І хоча мій приятель думав, що поїздка подарує їм комфорт і спокій, постійно виникали нові і нові проблеми.

Чому так виходить? Бо це природна особливість нашого розуму. Розум людини не знає спокою. На відміну від серця. Але навіть якщо на серці спокій, у голову постійно лізуть різні проблеми, що примушують нас нити, скаржитися, турбуватися і ремствувати. Тому, коли я запитую людину, як у неї справи, і вона відповідає, що все гаразд, для мене це найкраща і найрадісніша відповідь. Але чути її доводиться дуже рідко. У кожного – якісь проблеми. А варто почати їх обговорювати, тут вже мало не до змагання доходить, кому важче. «У тебе ще нічого! Хіба це проблема? От у мене…» Тобто наш розум постійно знаходить усі нові і нові труднощі, на які ми починаємо дивитися через збільшувальне скло.

Отже уся справа – у голові, проблеми йдуть звідти, а розум наш живиться цим «паливом». Паливом з постійних бажань, які заважають отримати почуття задоволення. Тобто начебто ми свої бажання і задовольняємо, а розум все одно не насичується, так що нам треба ще і ще. П’ять хвилин посиділи спокійно – і знову нарікання. Помічали, скільки на Різдво і на Пасху буває сварок? Начебто усе є – свято, смачний стіл, сіли святкувати, а при цьому сварка. Чому так відбувається? Бо в голові немає спокою. Що за думки без проблем?

Господь приходить у наше життя не для того, щоб сидіти поруч і гладити по голівці, а для того, щоб допомогти. Допомогти зробити крок вперед. А така допомога – це завжди поштовх.

Якщо в мене під час поїздки автомобілем виникнуть проблеми з двигуном і я зупиню тебе, попрошу про допомогу, – що ти зробиш? Підштовхнеш мій автомобіль, щоб він завівся. І коли усе запрацює, що ти мені скажеш? «Ну, щасливої дороги!» Але якщо мені це не сподобається і я знову почну просити тебе допомогти, ти скажеш: «Адже я вже тобі допоміг – усе, годі!»

Допомога – це коли тобі допомагають підвестися на ноги і зробити крок вперед, щоб ти навчився сам справлятися з життєвими труднощами. Саме тому Бог часто не виконує наших прохань – Він просто хоче навчити нас відповідальності. На жаль, багато хто приходить у церкву, думаючи швидко вирішити всі свої проблеми з Божою допомогою, не докладаючи жодних власних зусиль. Ніби як Бог за мене усе зробить. А сам ти – що ж? Необхідно намагатися самостійно, справами і вчинками, досягти в житті того, про що просиш у молитвах.

Старець Паїсій казав, що є люди, які моляться про одне, а роблять інше. Як хворий діабетом, який постійно ходить по кондитерських, задивляючись на вітрини із солодощами. Навіщо так робити? Хочеш понизити цукор у крові, а сам тільки і робиш, що дивишся на солодке. Одне з другим ніяк не поєднується. Чи, наприклад, людина набрала вагу, лікарі рекомендують їй терміново схуднути, а вона все їсть і їсть. І приходить потім до духівника: «Отче, помоліться, щоб мені схуднути!» Як таке можливе? Хіба твоя душа бажає цього по-справжньому?

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)