Говіти чи постити?

Розмову про піст потрібно починати з термінів, з «пісної лексики». Тут три найвідоміші корені: іменник «піст», дієслова «постити», «говіти», прикметники «пісний» і «скоромний».

Спочатку про приємне. «Скоромний» – останнє в списку. Наше слово, слов’янське, споріднене до слова «корм». Скором – «жир, жирна їжа, масло». Від нього кокетливе «оскоромитися», «скоромна їжа», просто «скоромне». Вже не перше століття проникає у світську лексику церковне: «скоромний погляд», тобто нескромний, тваринний, хтивий; «скоромна книжечка», «скоромні мрії». Здається, нічого поганого в жирній їжі немає, а без вершкового масла взагалі тьмяніють фарби життя. Але наші предки запозичували цю кулінарну образність, щоб підкреслити клейкість гріха, ганебних схильностей, нужду в приборкуванні всього цього скоромного буйства.

Наше рідне слово «піст», виявляється, зовсім і не рідне. За однією з версій запозичене з древнєверхньонімецького fasto. Люди, «зіпсовані» англійською мовою, відразу пригадують fast або fasting, у значенні «піст», «постити». У злегка зміненому вигляді це слово з тим же значенням є і в інших німецьких мовах. Особливо навчені навіть згадають обнадійливе to break fast – «розговітися». А от дієслово «говіти» споконвічно слов’янське – проявляти повагу, віддавати честь. Цей корінь ми чуємо в дієслові «благоговіти», тобто ставитися з якнайглибшою повагою. Хочеться згадати ще і забутий прикметник «говійний». Був такий вираз «говійний отрок» – так називали юнака до одруження, і означало це – чистий, незайманий, незаплямований.

Скажете «постити» і «говіти» – синоніми? Не зовсім. Якщо дієслово «постити» ставить акцент на утриманні від їжі, то слово «говіти» видає певний внутрішній трепет, емоційну схвильованість святинею, почуття глибокої поваги.

Постити – це зовні, зовнішня дія, певна форма, ритуальність, поза.

Говіти – це глибоко всередині, дуже особисто, максимально хвилююче.

Піст – бліде обличчя, тихий голос, суха відповідь, стримана мова, свідоме емоційне самопридушення.

Говіти – палаючий погляд, готовність до дії, жива зосередженість, рішуча бадьорість.

Постити – попіл. Говіти – полум’я.

Можна говіти, але не постити.

Можна постити, але не говіти.

Утримання від їжі ще не свідок того внутрішнього горіння і чистої схвильованості, яка і є стержнем релігійного почуття. Але цей внутрішній «страх і трепет» не може довго залишатися без втілення у вчинку чи ритуалі. Він проситься проявитися. Чим сильніше почуття, тим більшої воно вимагає визначеності. Йому нездоланно хочеться розродитися в дію і позначити себе. Як закоханого юнака тягне до подвигу і неймовірних вчинків, так і людину, по-справжньому схвильовану Істиною, тягне до надзвичайного прояву цього почуття. З цієї внутрішньої схвильованості і народилися всі наші обряди, ритуали і духовні практики.

У самому утриманні від їжі немає нічого оригінального. Це певний культурний знак, універсальний, вселюдський, що не є приналежністю або винаходом якоїсь однієї релігії чи народності. Від їжі відмовлялися і індуські аскети, і юдейські пророки, і сицилійські піфагорійці, а сьогодні ще і політичні діячі та актриси. Кожен вносить своє значення в цю універсальну форму.

Усім добре зрозуміло, чому тримав голодовку Махатма Ганді або навіщо вдається до дієти фотомодель. Навіщо християни утримуються від їжі в період Великого посту? Почистити організм? Не смійтеся, саме так часто тлумачать наші пости світські люди. Чув неодноразово. Найпростіша відповідь на питання «навіщо вірні постять?», ви знайдете в Євангелії: «З повноти серця промовляють уста» (Лк 6:45). Повнота серця вимагає подвигу, вчинку, знакового оформлення. Повнота серця природно проситься в щось важливе, але формально даремне. Християни постять не заради здоров’я.

Піст – даремний, як даремні квіти. Але той, хто любить, може перевернути все місто, витратити останні гроші, щоб у його дівчини був найкращий у світі букет.

Говіння – причина посту, тобто утримання від їжі. Говіння – горіння, внутрішній вогонь віри, трепет благоговіння. Щоб підтримати життя цього вогню, потрібно погасити всі інші пожежі, усунути всі навколишні задимлення. Цього трепету шукають у досвіді посту. Зовнішні зусилля, тобто пісна стриманість, формальна, суха дисципліна допомагають це внутрішнє горіння посилити.

А якщо немає горіння? Не бентежтеся. Усе є. І саме проста пісна дисципліна допомагає цей покинутий і ледве тліючий вогник виявити і оживити.

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)