Відкрита система

Усі сучасники Ісуса: не лише саддукеї, життєлюбні і сумні одночасно, але і благочестиві фарисеї, і учені-книжники, і кумраніти зі своєю жорсткою дисципліною, – усі вони дуже далекі від містицизму, а Ісус містик. Для Ісуса головне – серце. Не зовнішня форма релігійності, а внутрішнє єднання людини з Богом. Для Ісуса головне в тому, щоб ми кожну мить відчували Бога, Його присутність у нашому житті. У Євангелії є слово, якого немає ні в саддукеїв, ні у фарисеїв, ні в кумранських документах, ні в сикаріїв. Це слово – «віра».

«Майте віру Божу, – каже Спаситель, – бо істинно кажу вам, якщо хто скаже горі цій: посунься і кинься в море, і не сумніватиметься в серці своїм, а повірить, що станеться за його словом, – буде йому, що тільки скаже» (Мк. 11:23).

«Вірую, Господи! – вигукує батько хворого хлопчика, – Допоможи моєму невірству» (Мк. 9:24). Ми пам’ятаємо про віру хананеянки, про віру сліпонародженого, ми пам’ятаємо, що буквально на кожній сторінці Євангелія Спаситель говорить про віру. Віра – це якраз те, чого немає в Його сучасників. Для них релігія – вчення, доктрина, спосіб сприймати світ. Вони усі дивляться на релігію як би дещо з боку, як ми дивимося на підручник алгебри або геометрії, навіть якщо і дуже любимо цю науку. А християнська релігія – це саме життя. Це не доктрина, не система поглядів, не теорія, не вчення. Цим і відрізняється християнство.

Одного разу мене запросили в наукове товариство медиків. Я читав там лекцію, а завідувачка кафедрою, людина учена і віруюча по-справжньому, виявилася юдейкою. Вона, прослухавши мою лекцію, сказала: «Тепер я зрозуміла, чим ми відрізняємося від вас, наша релігія – це школа, це вчення. Маленького хлопчика беруть і саджають за стіл вивчати Писання. А у вас усе зведено на інтуїції, на почутті, на серці». Я кажу: «А як же Ісая? Він каже: «Люди ці шанують Мене устами, серце ж їхнє далеко від Мене». Чому в Ісаї, Єремії, Єзекиїля, у будь-якого іншого пророка весь час повторюється слово «серце»?» Вона відповідає: «Так, це в пророків, а в нас головне – вчитися». Головне – вчитися. От у чому відмінність юдейського розуму від християнського. Юдаїзм – це релігія розуму, релігія школи, не випадково мовою ідіш синагога так і називається – шул – школа, від німецького dіe Schule – школа. Це місце, де Писання вивчають з року в рік, з п’яти років і до сивого волосся. А християнство – релігія особистої зустрічі з Богом, зустрічі, яка не пов’язана з рівнем богословської освіти того, хто виявляється учасником цієї зустрічі. Усі рабини в історії юдаїзму – люди учені. І Талмуд завжди підкреслює саме цю рису – ученість. А преподобний Серафим – він зовсім інший. Такої людини в юдаїзмі бути не могло. І святого Франциска в юдаїзмі бути не могло, бо їх робить неповторними не ученість, а щось інше – їх жива душа, віра.

Дуже важливо, що Блага Звістка, Євангеліє, – це не закрита або, як ми кажемо тепер, езотерична система. Євангеліє відкрите не лише грамотним, але і неписьменним, воно відкрите не лише своїм, але і чужим. Більше того, Євангеліє звернене, напевно, передусім до чужих, а те, що проповідують фарисеї, – це строго замкнута система. У Старому Завіті, у книзі Левит, Господь каже: «Будьте святими, бо Я святий» (Лев. 11:44). Фарисеї тлумачать слово кадеш («святий») так: це означає «будьте відокремлені, як Я відокремлений». Святість, з погляду фарисея, полягає у відокремленості. Про те ж, по суті, говорять і кумраніти, які підкреслюють, як свідчить Йосиф Флавій, що завдання їх общини – не приховувати нічого один від одного, але не повідомляти нічого зі свого вчення іншим, навіть якщо до цього тебе змушуватимуть під страхом смерті. Вчення, яке проповідує кумранська община, виключає проповідь, місіонерську діяльність. А в християнстві головне – це керігма (проповідь).

Апостоли розходяться по всьому світу і несуть Благу Звістку найрізноманітнішим народам. Вони розходяться по світу, відносячи в пам’яті або в заплічній сумці текст Євангелія, щоб перекладати його іншими мовами. Якими тільки мовами не було перекладене Священне Писання впродовж перших трьох віків історії Церкви!

За кожним богослужінням, за кожною Літургією ми поминаємо первоучителів слов’янських, святих Кирила і Мефодія. Вони переклали Євангеліє мовою слов’ян, в яких у той час не було не лише літератури, але і писемності. Нескладно було перекласти Євангеліє латинською мовою, бо до часу проповіді Спасителя це була мова культури і літератури. Можна було перекласти Євангеліє на санскрит, бо це знову-таки мова літературна, єгипетською, іншими мовами освічених народів того часу. Важче було перекласти Слово Боже готською мовою, як це зробив Вульфіла, оскільки ця мова не мала розвиненої літератури. Але найскладніше було зробити переклад слов’янською мовою, бо на Русі в той час взагалі літератури не було. Тут жили «дикуни» слов’яни, чию мову і почали вивчати два солунських грека, щоб перекласти для них Євангеліє. Кирило і Мефодій, як пізніше і їх послідовники, що займалися перекладами Євангелія для нечисленних народів, зіткнулися з величезними труднощами. Як, наприклад, перекласти слово «верблюд», якщо в слов’янській мові цього слова немає? Верблюди ніколи не жили на території Словаччини, України, Чехії, Польщі, на Балканах. Як же бути? І тоді вони узяли з готської Біблії слово ібальдус, яке сходить до грецького елефас або латинського елефантус («слон»). Просвітники блискуче долали труднощі, що зустрічалися їм на кожному кроці. Вражає сміливість, з якою вони передають складні поняття, про які Спаситель говорить у Писанні.

Поширення віри – це головне в християнстві. Цього немає ні в саддукеїв, ні у фарисеїв, ні тим більше в замкнутих у своїй общині кумранітів, ні в інших сучасників Ісуса. Блага Звістка відкрита усім.