Де ми, хто іменує себе християнами? Куди ми і навіщо?

З церковних розмов:

– А як у вас на парафії з місіонерством?

– О, це дуже важлива справа! На неї сьогодні звертають особливу увагу. Ми створили на парафії місіонерський відділ, провели такі і такі заходи для громадськості, стільки і стільки екземплярів духовної літератури роздали тим і цим.

– А з проповіддю як?

– І з проповіддю – ще як! Видаємо парафіяльну газету, проповіді наших отців звучать на телебаченні і в соцмережах, Ю-Тьюб-канал свій в Інтернеті завели, беремо участь у різних проектах, у читаннях, зібраннях і конференціях.

Кому ж усе це нині не знайоме. От настає Різдво Христове, і тут уся ця церковна місіонерсько-проповідницька діяльність прикраситься особливими різдвяними відтінками, зазвучить концертами, ранками і спектаклями, закипить роздачею подарунків дітям і незаможним, заблискає відблисками фотоспалахів, ознаменується чергою Різдвяних читань і багатьох інших заходів. Скоро, скоро…

Але поки що, зі Святвечора на свято – ніч, глибока ніч над світом.

Тиша.

Спить у глухій ночі світ, та не спить – чекає.

Чекає Месії.

Найбільше місіонерське свято – Різдво Христове: початок місії Божої у світ.

Скоро усе зрушиться з місць і почнеться: зірка вкаже шлях до Народженого пастухам і волхвам, і не лише ним, але і, як гірко і точно зауважив один з моїх друзів, Іродові і дітовбивцям теж, і зустрінуться нарешті Бог і людина лицем до лиця, серцем до серця, диханням до дихання, і житимуть, помиратимуть і воскресатимуть разом, і усіх результатів цієї зустрічі ми досі не знаємо, адже вона все ще відбувається, і ми з вами живемо в самій її гущі.

Але поки що – хвилина тиші.

Ця хвилина дана нам для того, щоб ненадовго відмовитися від метушні і турбот дня цього, щоб серйозно подумати – про себе, про Церкву, про життя наше, про найважливіше: де ми, хто іменує себе християнами, що ми, куди ми і навіщо? Зокрема – і про нашу церковну проповідь, і про наше місіонерство.

Для мене, наприклад, у цій тиші дуже важливими стали слова, що відкрилися на сторінках Нового Завіту, на самісінькому початку Послання до євреїв: «Бог, Який багаторазово й різноманітно говорив здавна отцям через пророків, в останні ці дні говорив нам через Сина, Якого поставив спадкоємцем усього, що Ним і віки створив» (Євр. 1:1-2)

Проповідь Бога світу – через з’явлення Сина.

Настав час – і слова пророків замовкли, і замість них прозвучало Велике Мовчання – мовчання Богонемовляти у вифлеємських яслах, адже немовлята не говорять абстрактними словами, вони говорять зі світом – самими собою, самим своїм з’явленням у світ і своїм у ньому існуванням. Про добро і зло, сенс і любов, небезпеку смерті і таємничої непереможності жертви за тих, кого любиш, в ім’я життя, про стосунки Бога і Його чад вони проповідують без слів, як проповідує своїм виглядом про весну малий беззахисний пролісок, що наполегливо пробився крізь кору снігу і льоду.

З Різдвом Христовим прийшов час ще більш справжньої проповіді, ніж проповідь пророків, і справжньої місії – Сам Бог став людиною і мовчки та упокорено, по-дитячому, зробив крок у той пропащий, пронизаний гріхом і смертю, але улюблений світ, до якого раніше звертався «багаторазово і різноманітно», щоб розділити з нами страждання, тугу і нестерпну неміч нашого земного життя, і щоб разом з нами і для нас – пробити через цю глуху облогу шлях на свободу, шлях у життя вічне. А цей різновид проповіді такий, що проповідувати потрібно – справами більше ніж словами, і найпершому чинити так, як учиш інших, найпершому йти тією незвіданою і небезпечною дорогою, що веде в Царство, на яку затягуєш тих, хто слухає тебе…

Проповідь Христа, що говорив, «як Той, Хто має владу» – передусім не в Його словах і притчах тільки, будь так, вони б і залишилися прекрасними, але – лише словами, одними з багатьох в якійсь збірці афоризмів, на кшталт популярних нині «Думки мудрих людей». Його проповідь – у Його житті, смерті і воскресінні, у тому, що Він не лише учив людей – Він жив з ними в їх житті і живе до сьогодні.

Коли ми йдемо до світу, маючи на меті місіонерствувати і проповідувати, цілком зрозуміло, що світ не поспішає вмить і сліпо вірити нашим розмовам, а запитує: «Ви дійсно любите нас? Ви дійсно готові не повчати нас звисока і не маніпулювати нами заради певних своїх цілей і вигод, а просто залишитися і жити з нами, ділити наші тяготи і радощі щиро і серйозно, як жили з алеутами – преподобний Герман, з японцями – святитель Микола Касаткін, з індійцями Калькутти – мати Тереза, як став жити разом з людьми Ваш Учитель? Слів і проповідей ми чули достатньо – навчіть ж нас своїм прикладом, як щодня і щохвилини жити з Христом разом, як виконувати Його заповіді в складних будніх негараздах, як жити так, щоб бути вже тут, у світі гріха, смерті, страждань і несправедливості, громадянами Його Царства. Ви розповіли нам про Христа – тепер покажіть нам Христа, ви багато говорили нам про Церкву – тепер покажіть любов, яка робить вас Церквою».

Нічна тиша, очікування світу, зірка в небі, і хори ангелів ось-ось заспівають про славу Бога, Який у вишніх, і про особливий мир, що гряде на землю і до людей благої волі. Ми з вами, сьогоднішні християни, маємо важливу відмінність від пастухів, волхвів та інших персонажів євангельської історії: ми знаємо, що Різдво Христове ВЖЕ давно сталося, ВЖЕ знаємо, Хто такий це Немовля, і знаємо усе, що буде з Ним далі. І ми знаємо, що Він Свою місію виконав і продовжує виконувати в Церкві і в житті кожного, хто довірився Йому.

Не знаємо тільки іншого, дуже важливого: а ми – свою?

Автор: священик Сергій Круглов

Усе по темі: Різдво Христове