Заради нас народжено Немовля

У ці святкові різдвяні дні християни згадують подію, що сталася у Вифлеємі більше двох тисяч років тому. Що змінила ця подія у світі і в людях, чому і навіщо Бог дарував нам Самого Себе і як нам правильно прийняти цей вищий дар?

Одного разу я побачив зображення язичницького божества. Я мимоволі здригнувся – це була моторошного вигляду личина з вискаленими іклами, обвішана черепами, з декількома парами рук, у кожній з яких була затиснута скривавлена зброя. Як люди могли поклонятися цьому? Справа зовсім не в тому, що вони були якимись особливо злими і кровожерними – швидше, вони просто хотіли собі божество, яке було б досить войовничим і лютим, щоб захистити їх від зла. Коли люди вигадують собі богів, вони відбивають людські страхи, надії і очікування – це боги, від яких їх прихильники чекають достатку або допомоги в битвах, небесна «тверда рука», яка залізним кулаком підтримає порядок, винищить ворогів і потурбується про своїх прихильників.

Образ Господа Ісуса в християнському сприйнятті – і в  християнському мистецтві – виглядає по-іншому. Найчастіше Його зображують розіпнутим; але друге (по частоті) зображення – це зображення Його немовлям на руках у Його Пречистої Матері. Немовля – це втілення беззахисності. Нерідко художники зображували втечу в Єгипет – це Немовля хочуть убити, і ті дорослі, які Його люблять, повинні терміново рятувати Його життя. Ні клинків, щоб вражати лиходіїв, ні іклів і черепів, щоб вселяти їм жах.

Те, що Бог Біблії не відповідає людським очікуванням, часто ставало – і стає – причиною глибокого нерозуміння і образи. У Євангелії ми бачимо трагедію людей, які напружено чекали Спасителя, – молилися, сподівалися, усі очі виплакали – а коли він прийшов, відкинули Його. Чому? З тих же причин, за якими багато людей відкидають Його зараз, – вони хотіли іншого. Люди чекали могутнього воїна, який «наведе лад», викине римських окупантів та їх прибічників, покарає поганих (адже погані – це завжди не ми), винагородить хороших, і встановить царство достатку і миру. Не нам судити людей того часу – відтоді мало що змінилося. Люди хочуть спасіння – і відкидають його, коли воно їм запропоноване. Бо для цього треба побачити справжнє коріння наших бід, а наша головна біда в тому, що це коріння ми бачити не хочемо.

Від чого нас може врятувати немовля? Від ворогів? Від несправедливості? Від хвороб? Ні – від чогось, набагато небезпечнішого, слідством чого є і ворожнеча, і несправедливість, і хвороби. Від гріха.

Вивих серця

Вивих – дуже болюча травма. Можна намагатися угамувати біль пігулками, можна – якимись мазями. Можливо, якесь полегшення це і принесе, але ненадовго – доки суглоб вивихнутий, людині ставатиме тільки гірше. Біль, запалення, неможливість нормально ходити – це тільки зовнішні симптоми; причина усього цього – вивихнутий суглоб. Мало що можна зробити із симптомами, поки ви не вправите вивих.

Страшна, трагічна історія людства, всі ті біди і жахи, про які ми чуємо, усі людські нещастя, від розлучень до світових війн, – тільки симптоми нашої головної проблеми, того, що можна було б назвати «вивихом серця». У європейській поезії «серце» зазвичай пов’язується з емоціями; але в Біблії йдеться швидше про «серцевину», про той центр нашої особи, де ми ставимо цілі, розставляємо пріоритети і приймаємо рішення, що визначають наше життя. І ось це наше серце вивихнуте, як буває вивихнутий суглоб.

Апостол Яків так описує наше спільне нещастя: «Жадаєте і не маєте; вбиваєте і заздрите‚ і не можете досягти? Сваритесь і ворогуєте – і не маєте, бо не просите, просите – і не одержуєте, тому що просите не на добре, а щоб ужити для пристрастей ваших» (Як. 4:2,3). Те, чого ми хочемо, те, чого ми наполегливо вимагаємо від Бога і людей, те, що ми проголошуємо за правом своїм, – найчастіше зовсім не те, що нам потрібне. Іноді з боку це очевидно: людина, що страждає на алкоголізм, хоче горілки, але ми розуміємо, що горілка якраз їй не потрібна, їй треба зцілитися від її пристрасті. Але, як правило, ми не помічаємо, як глибоко вивихнуте наше серце. Люди – не ті, яких усі готові визнати хворими, звичайні люди, ми з вами – підпорядковують своє життя хибним цінностям, які не приносять нічого, окрім нещастя, жадають того, що не приносить анінайменшої користі, люто борються один з одним за те, що їм насправді не треба.

Більшість людей, у тому числі невіруючих, погодяться із ще старозавітними словами: «Краще блюдо зелені, і при ньому любов, ніж відгодований бик, і при ньому ненависть» (Пр. 15:17). Але ті ж люди витрачають масу зусиль на придбання «биків» – грошей, майна, соціального статусу, і абсолютно не піклуються про те, щоб зробити своє серце люблячим. Навпаки, суперництво через «відгодованих биків» перетворюється на привід для ненависті і запеклих конфліктів, нерідко навіть між членами однієї сім’ї. Великі воїни спустошують цілі континенти, звичайні люди руйнують життя своїх близьких, і навіщо? Заради того, що апостол Іоанн визначає як «похіть плотська, похіть очима і гордість житейська» (1Ін. 2:16): прагнення до задоволень, до володіння і до «престижу». Люди шукають щастя і шукають його там, де можна знайти тільки нещастя. Усьому людському роду притаманний цей трагічний злам, це зіпсуття волі, яке Церква називає гріхом. Саме гріх і є причиною усіх людських нещасть, і людей неможливо врятувати від них, не усунувши цю причину.

Людям здається, що має змінитися світ навколо них – обставини, клімат, інші люди – і тоді вони будуть щасливими. Але Євангеліє звертає увагу на те, що корінь нашого нещастя – у нас самих. Один колишній наркоман, що навернувся до Христа, написав книгу під назвою «Врятуй мене від мене самого» – і це дуже доречний заголовок. Дуже важко визнати, що найгірше зло ми спричиняємо собі самі, і часто нас треба врятувати не від того, що ми вважаємо своїми бідами, а від нас самих – від нашого власного зла і безумства, яке лежить в основі усіх цих бід.

Бажаний усіма народами

Але кажучи про «вивих», ми маємо на увазі, що існує і правильно поставлене серце, як буває нормально працюючий суглоб. Практично в будь-якій людській цивілізації – в єгиптян, індійців, китайців, кого ще завгодно – існувало уявлення про гармонійний моральний світовий лад, частиною якого була людина, лад, який визначав обов’язок людини стосовно своїх ближніх і всесвіту в цілому. Цей лад задавав об’єктивні критерії того, що правильно і що неправильно, саме він визначав те, як людина повинна проходити свій життєвий шлях. Люди могли сперечатися і помилятися відносно того, який цей лад і чого він від нас вимагає, але ніхто не сумнівався в його наявності. Повноцінне людське життя – щасливе, плідне, гідне – визначалося тим, наскільки згідно цьому світовому ладу людина жила. «Благородний чоловік, – казав китайський мислитель Конфуцій, – думає про праведний шлях і не думає про харчування». І практично в усіх культурах існувало усвідомлення трагічного розриву, невідповідності людини своєму справжньому призначенню. Тому старозавітний пророк і говорить про бажане усіма народами (Аг. 2:7) – про Спасителя, який відновить зруйновану гармонію.

Серед народів землі, що страждають і терплять в очікуванні спасіння, був один, якому істина була відкрита не у формі інтуїтивних припущень і рідкісних прозрінь, а з усією ясністю, – це був народ Старого Завіту, Ізраїль. Цьому народу було відкрито, що за моральним ладом, який усвідомлюють усі люди, стоїть Бог, Творець світу, смутні спогади про Якого збереглися в різних народів, Бог, від Якого люди відпали в гріх. Цьому народу було відкрито, що правильно поставлене серце – це серце, що перебуває в правильних стосунках зі своїм Творцем. Як свідчить перша заповідь Декалогу: «Я Господь, Бог твій, Який вивів тебе з землі Єгипетської, з дому рабства; нехай не буде в тебе інших богів перед лицем Моїм» (Вих. 20:2,3).

Інші боги – це не обов’язково Ваал або Астарта, Вотан або Перун. Це те, чому людина служить, те, що вона ставить у центр свого життя – гроші або задоволення, влада або почесті, ідеї або політичні лідери. Поки людське серце звернене не до Бога, а до чогось ще, воно важко вивихнуте  і провадить людину до тимчасових і вічних бід.

Зцілення людського роду – і кожної окремої людини – має означати відновлення стосунків з Богом. Як сказав блаженний Августин, «Ти створив нас для Себе, і не знає спокою серце наше, поки не заспокоїться в Тобі».

Закон даний через Мойсея

На Різдвяному богослужінні читають родовід Спасителя – довгий перелік людських імен, який сучасній людині здається абсолютно зайвим і незрозумілим. Цей фрагмент Писання зовсім не випадковий:  Христос не інопланетянин, Він належить Своєму народу, і через нього – усьому людству. Впродовж тривалого часу Бог готував Його прихід – і це була епоха, коли Бог відкрив людям Закон, заповіді, яким вони повинні були слідувати. Як оповідає Біблія, спочатку реакція людей була повна ентузіазму: «Все, що сказав Господь, зробимо і будемо слухняні» (Вих. 24:7). Але дуже скоро з’ясувалося, що люди не дотримують закон, як би урочисто вони не присягалися робити це. Теоретично ми усі згодні, але на практиці в нас нічого не виходить. Люди кидають один одному звинувачення в лицемірстві – і в цьому плані ми всі живемо в скляних будинках, бо ніхто з нас не наслідує той моральний кодекс, який сам же визнає справедливим.

Як сказав Господь Ісус: «Чи не дав вам Мойсей закон? І ніхто з вас не виконує закону» (Ін. 7:19). Так, є люди, які вважають, що вже вони дотримують заповіді Божі; їм було б доречніше наслідувати скромність тієї людини, яка на питання, чи вміє вона грати на скрипці, відповідає: «Не знаю, не пробувала». Ми можемо вважати, що дотримуємо заповіді, тільки якщо навіть не пробували їх дотримувати; будь-яка спроба серйозно жити згідно Слова Божого призводить нас до усвідомлення того, що ми провалюємося. І річ не в тім, що вимоги закону надмірні – наша совість погоджується з ними, і ми самі хотіли б, щоб інші люди поводилися з нами милосердно, упокорено і чесно, але коли ми самі намагаємося поводитися так, ми знову і знову натикаємося на якусь перешкоду. Як пише про це апостол Павло: «Добра, якого хочу, не роблю, а зло, якого не хочу, роблю» (Рим. 7:19). Ми потребуємо не інструкцій про те, як себе поводити, – ми потребуємо чогось набагато більшого.

Благодать же і істина сталися через Ісуса Христа

Людям часто здається, що релігія – це набір правил; відносно нехристиянських релігій це багато в чому вірно. Дехто ці правила хвалить, дехто сварить, але ті і другі сходяться на тому, що це саме набір правил. Окрім правил у релігії є ще священні тексти, в яких ці правила прописані.

Правила і тексти в християнстві є. Але центр християнства не тут. Закон Божий допомагає нам побачити наш гріх і нашу безпорадність, але сам по собі не приносить спасіння. Законом, – пише Апостол, – пізнається гріх. Він ставить діагноз – ми розуміємо, що ми важко хворі. Тому Бог здійснює щось набагато більше, ніж дарування Закону – Він дарував нам самого Себе.

У Різдво ми святкуємо не послання Закону і не дарування священних текстів. Ми святкуємо з’явлення Бога, Який прийшов і оселився серед нас назавжди. Як каже Євангеліст Іоанн: «Споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог. Воно було споконвіку в Бога. Все через Нього сталось, і без Нього ніщо не сталося, що сталося. У Ньому було життя, і життя було світлом людям. І світло в темряві світить, і темрява не огорнула його…. І Слово стало плоттю, і вселилося між нами, повне благодаті й істини; і ми бачили славу Його, славу, як Єдинородного від Отця» (Ін. 1:1-5,14).

Грецьке дієслово, перекладене «вселилося», має форму, в якій воно означає швидше «вселилося і продовжує мешкати». Бог, перебуваючи Богом, прийняв на Себе людську природу, став одним з нас, в усім подібним до нас, крім гріха, – назавжди. Коли Христос вознісся до Отця, Він не «позбувся тіла» – праворуч Отця на небесах перебуває прославлена Людина; більше того, ця Людина невидимо, але абсолютно реально перебуває серед Своїх вірних тут, на землі: «Бо, де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них» (Мф. 18:20).

Християнство – це не набір правил; християнство – це Присутність. Христос, Розіпнутий і Воскреслий, перебуває серед нас і таємничо здійснює наше спасіння. Він прощає наші гріхи, вводить нас у спілкування з Отцем і з нескінченним терпінням працює над преображенням нашого серця, щоб зробити його придатним для вічної радості. Його присутність проявляється абсолютно певним чином – у Церкві. Як Він сказав про це: «Я збудую Церкву Мою, і врата пекла не здолають її» (Мф. 16:18). Він може і хоче вправити наше вивихнуте серце – нам потрібно тільки прийти до Нього, як Він вже прийшов до нас. Як співає Церква:

  • Діва днесь Пресущественного народжує,
  • і земля вертеп Недосяжному приносить,
  • ангели з пастухами славословлять,
  • а волхви за звіздою подорожують,
  • бо ради нас народилось мале Дитятко, Предвічний Бог.

Бог став Людиною – Немовлям на руках у Своєї Матері, Він увійшов до нашої сім’ї, став Одним з нас. Наш Бог став нашим Братом – це вражаюче, але таке ясне свідоцтво Писання (Євр. 2:11,12). Коли ми святкуємо Різдво, ми відгукуємося на це диво: Бог стає Людиною заради нас (заради вас, заради мене, заради вашого сусіда). Творець і Володар всесвіту стає безпорадним Немовлям, щоб зцілити наше серце і привести нас до вічної радості.

«І дам вам серце нове»

Ще задовго до приходу Спасителя Бог сповістив через пророка: «І дам вам серце нове, і дух новий дам вам; і візьму з плоті вашої серце кам’яне, і дам вам серце плотське. Вкладу всередину вас дух Мій і зроблю те, що ви будете ходити у заповідях Моїх і устави Мої будете дотримувати і виконувати» (Єз. 36:26,27). Ця обіцянка виконується завдяки рятівним діянням Христовим. Бог дійсно може створити в нас нове серце; святі – приклад того, що саме це Він і робить. Але Бог має справу не з глиною, а з живими людьми, яких Він наділив невід’ємним даром вільного вибору. Преображення не може здійснитися без нашої згоди і участі. Тому Христос звертає до кожного з нас питання, яке в Євангелії від Іоанна Він звертає до розслабленого: «Чи хочеш бути здоровим?» (Ін. 5:6).

Чи хочемо ми, щоб Бог змінив нас? Якщо так, то Він сам приготував усе для цього, і ми знайдемо усе необхідне в Церкві: її материнські настанови, її молитви, її Таїнства, і, головне, в усьому цьому – Його власну живу, рятівну, преображаючу присутність, назустріч якій ми повинні відкритися, прийшовши в Його храм.

Автор: Сергій Худієв

Усе по темі: Різдво Христове