Перевірка на упокорення – образи і нападки

Упокорена людина не прагне завоювати першість. Святі не намагалися бути кращими за всіх. А ви знаєте, що були серед них такі, хто спеціально відрізував собі один або декілька пальців на руці, тільки щоб не ставати єпископом?

Інші люди навпаки щосили прагнули до єпископства, а ці святі, маючи велике упокорення, не хотіли цього. І коли їх збиралися звести в сан силою, вони казали: «Гаразд! Зараз я дещо зроблю, і ви не зможете мене змусити!»

Бо для прийняття священного (у тому числі єпископського) сану необхідно, щоб усі кінцівки були без каліцтв. Де сьогодні знайти таке упокорення? Усе змінилося.

Упокорена людина говорить звичною мовою – як говорив Сам Господь наш Ісус Христос. Чому зараз ми так часто звертаємося до повчань старців? От, нещодавно вийшла книга з бесідами старця Паїсія – так її розкупили за один місяць. Чому ці книги так швидко зникають з прилавків? Бо старець говорить простою, упокореною мовою, і таким чином його слова проникають у наше серце.

А мудровані розмови частенько є віддзеркаленням нашого егоїзму – вітм, не завжди. Учений, освічена людина може говорити складною науковою мовою, але при цьому бути упокореним – адже упокорення живе в серці, а не в словах.

Такою людиною був архімандрит Софроній (Сахаров). Його бесіди написані високим стилем, їх нелегко читати, але вони повні упокорення. З одного боку це, поза сумнівом, богословські, наукові висловлювання, а з іншого боку, у них видно упокорення автора. І коли починаєш учитуватися, розумієш це.

А якщо читати Достоєвського або інших авторів, на чию долю випала безліч життєвих випробувань, то можна побачити, що ці твори повні людинолюбства і співчуття до людей. Достоєвський бере грішну людину і перетворює її на героя – не через її гріх, а через той біль, який переживає людина на шляху від скоєного гріха до покаяння.

Якщо ми вважаємо свого ближнього в усьому кращим за нас, то це також ознака упокорення. Наприклад, зараз хтось скаже: «Серед нас тут сидить упокорена і свята людина!» І якщо ніхто при цьому не подумає, що ці слова відносяться до нього, то це хороший знак. «Хто ж це? Напевно не я! Це хтось інший!».

Деякі люди приходять на сповідь і кажуть: «Отче, я – великий егоїст, у мене багато гордості, я гірший за усіх». Вони кажуть це і вірять у те, що кажуть. Але дізнатися, чи упокорена людина по-справжньому, можна тільки за її реакцією на нападки і образи від оточення. От де видно істинне упокорення!

А якщо в церкві, на сповіді, називати себе егоїсткою і негідною грішницею, а прийшовши додому, влаштовувати скандал у відповідь на щонайменше зауваження чоловіка, то про що це свідчить? Ти ж лише п’ять хвилин тому казала священикові, що своїми гріхами заслуговуєш пекельних мук! Як же ти можеш щиро вважати себе великою грішницею і при цьому дратуєшся від найнезначнішого зауваження на свою адресу? Значить, насправді ти не вірила в те, що казала на сповіді.

Якось в одній обителі (не в Афінах) я зустрів ченця, який до свого приходу в монастир був агрономом. Він старанно підмітав монастирський двір, не піднімаючи при цьому ні порошинки.

Але ігумен, проходячи повз, прямо при мені (а я був тоді дитиною) сказав йому – на мій погляд, абсолютно несправедливо:

– Як тобі не соромно! Ти запорошив увесь монастир! Підмітай уважніше!

Я вже зібрався заступитися за ченця і сказати ігуменові: «Отче, що ви кажете? Він не піднімає пилу!» Але в цей час чернець вклонився, поцілував в ігумена руку і сказав:

– Пробачте, отче! Я намагатимуся підмітати акуратніше.

Отже, він вклонився, поцілував руку (а йому було близько сорока років, зовсім не дитячий вік) і сказав: «Пробачте!», хоча і без того підмітав якнайкраще. Такий вчинок виявляє істинне упокорення. Людині сказали образливі слова, і вона покірливо прийняла образу.

Авва Дорофій згадував: «І я якось, в одному монастирі, бачив упокореного чоловіка, який нікому не заперечував. Усі його сварили, а він зберігав мовчання. Я подумав тоді: «Він буде великим святим!» Але коли я дізнався, у чому причина цього мовчання, то розчарувався. Чому? Я запитав його: «Отче, як можеш ти не гніватися і переносити усе з таким упокоренням?» Знаєте, що я почув у відповідь? «Ще чого! Буду я звертати на них увагу! Нехай кажуть, що хочуть!» І я подумав: «Шкода. Значить, у тобі живе не упокорення, а презирство».

Презирство не є упокорення. Коли нам кажуть щось неприємне, а ми думаємо про себе: «Мене це не хвилює!», – це не упокорення. Це – егоїзм, і егоїзм навіть більшою мірою, ніж якби ми відповіли на образливі слова.

Архімандрит Єфрем Філофейський розповідав, що доки він жив зі своїм духівником, старцем Йосифом Ісихастом, той за усі десять років і десяти разів не назвав його по імені. Як же звертався духівник до свого учня?

Про це написано на початку книги: «Він казав мені: «Гей, йде сюди, ледарю! Гей, сюди, негіднику! Гей, йди сюди, неробо!» І я ніколи не відчував неприязні стосовно його, не звинувачував його і не дратувався, а любив його як святого, і моя душа отримала від усього цього величезну користь, очистившись від егоїзму і слабкості».

Старець Порфирій також розповідав: «У той час я був зовсім юним, а старці (на Афоні – прим. авт.) поводилися зі мною дуже суворо. Але я вважав їх усіх святими людьми і з упокоренням любив їх». І старець Порфирій став тим, ким він став. Ми усі хочемо піднятися високо іншими шляхами, але жодних інших шляхів немає.

Святий Іоанн Ліствичник каже дещо дуже цікаве: «Якщо хочеш стати упокореним, шукай способи: шукай потрібні слова, думки, молитви – шукай, віддаляючи в цей час корабель душі своєї від бурхливих вод гордині». Іншими словами, необхідно знайти якісь засоби – молитви, слова та ін., тобто треба щось зробити для того, щоб набути упокорення.

А спробуйте сказати дитині, яка щойно повернулася зі школи, коли вона вже переодягнулася і сіла за стіл: «Ой, у нас закінчився хліб! Одягайся хутчіш і сходи в магазин!» Їй дуже важко буде виконати ваше прохання. Більшість дітей у такому разі кажуть: «Чому ти завжди просиш мене, а не братів? Я у вас як прислуга!» Так, на жаль, егоїзм проявляється в нас ще з дитячих років.

Але якщо ми перестанемо бути егоїстами, то заспокоїмося, і усі наші проблеми зникнуть.

Нас не хвилюватимуть жодні життєві труднощі, бо найбільша наша проблема – це гординя. І якщо ми переможемо її, то заспокоїмося.

І пам’ятайте: змиряючись, ми страждатимемо. Але коли змиримося, то побачимо Бога і заспокоїмося. Інакше в нашій душі ніколи не буде миру, і ми постійно звинувачуватимемо когось у своїх проблемах.

Про це дуже добре говорить святий Никодим Святогорець в епілогу до «Нового мартирологу»: святі перемогли свої пристрасті, вони змирилися, покаялися і набули спокою. Тільки так і можна заспокоїтися. Тому упокорена людина завжди спокійна, що б не сталося. Вона знає, що її місце – внизу, і нижче спускатися нікуди. Тому вона не боїться, що хтось скине її вниз, адже вона сама відправила себе туди, змирившись.

І якщо ви почуєте про когось, що він за короткий час досяг духовних висот, знайте, що для цього йому довелося пройти через великі страждання, які він прийняв упокорено і без нарікання. У цьому весь секрет.

На шляху до упокорення дуже корисно згадувати про свої старі гріхи. Не всі були християнами з дитинства. Деякі люди приходять до мене і кажуть:

– Отче, знали б ви, як я жив! І як Бог врятував мене! Я працював водієм таксі, і чого тільки не робив! Обманював, грішив.

Це не сповідь. Люди просто приходять і розповідають, як Бог врятував їх від їх минулого. Це дуже допомагає змиритися. «Якби Бог покинув мене, я б загинув!» А інші дивляться на Розп’яття, на страждання Христа, на Його терновий вінець і думають: «Якщо Господь так постраждав, як я можу бути егоїстом?» І ці думки також гамівні.

Хтось змиряється, згадуючи про свої повсякденні гріхи. А якщо нічого з перерахованого не діє, то з’являються засоби, які діють завжди і на усіх. Що ж це за засоби? Спокуси і хвороби. Коли хворієш, хочеш не хочеш змиряєшся. Рак гамуватиме і найгордішого дурня. Немає людини, яка була б хвора на рак або якусь іншу тяжку хворобу, і не змирилася б при цьому. Бо коли плоть страждає, душа очищається, і егоїзм зникає.

Я знав дуже жорстких людей, які не давали нікому слова сказати. Але коли вони захворювали і виявлялися прикутими до ліжка, то казали своїм дітям: «Велике дякую тобі, дитя моє, за те, що приніс мені попити!» А раніше від них тільки і чутно було: «Принеси це! Принеси те! Йди туди! Йди сюди!» От так гамує хвороба – людина стає лагідною, як овечка.

Часто Бог захищає нас від таких страждань. Але іноді, для нашого спасіння, Він допускає стражданню торкнутися нас, кажучи: «Якщо цю людину залишити так, вона ніколи не вилікується від свого егоїзму. Доведеться їй постраждати».

Упокорення – це невичерпна глибина, як Невичерпний Бог, Який має найвище упокорення. Але якщо ми відчули ці неземні пахощі – аромат упокорення, а потім нас хтось похвалив і ми загордилися, то не потрібно спокушатися: святі в такому випадку кажуть, що ми просто перебуваємо в привабливості, і істинного упокорення в нас немає.

От, мене похвалили, і я починаю гордитися, як гордяться деякі успішні, освічені люди, чекаючи, хто що про них скаже. А бажання, щоб про тебе говорили, означає, що немає упокорення, адже упокорена людина, навпаки, не хоче, щоб про неї говорили. Адже перед Богом ми всі однакові.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)