Рідкісний християнин визнає, що буває неправий

Вір. Віра – велика справа. Вона є жива довіра до Бога, Його сили і Премудрого Промислу про нас, Його Любові до нас – до мене, до тебе. Господь любить тебе дуже сильно.

Я кажу тобі це, хоч і негідний вимовляти такі слова. Якби хтось інший сказав тобі про це, напевно, звучало б переконливіше. Бо цю велику Істину не повинні вимовляти грішні вуста. Хоча навіть і в такому разі Істина не перестає бути Істиною.

Бог любить тебе дуже сильно. Він думає про тебе вдень і вночі. Він знає усі твої бажання, питання, сокровенні думки, знає усе про твої страждання і муки. Відчуй себе в руках Божих. Він піклується про тебе.

Нічого випадкового не відбувається в твоєму житті, усе – до добра. Бог завжди доводить справу до кінця, і ти зрозумієш це, ще навіть не дійшовши до цього кінця. Зрозумієш у процесі. Мудрий план реалізується в твоєму житті крок за кроком, приводячи тебе до віри, мудрості, святості і краси, роблячи твою душу зрілою, сильною і одночасно м’якою.

Багато що з того, що з тобою трапляється, є відповіддю на твої молитви. Наприклад, адже ти прагнеш до святості? Добре, а як стати святою людиною? Просто так? Ні. І Господь дає нам уроки святості, як би запитуючи: «Хочеш стати святим? Тоді потерпи».

Потерпи колегу, який завтра сміятиметься над тобою на роботі. Потерпи прибиральницю в будинку, яка позавчора наговорила тобі масу безумних речей. Потерпи і пробач сусідку, яку дратує відсутність нормальної звукоізоляції в будинку і тому вона постійно говорить тобі: «Тихіше, тихіше! Я більше не можу вас слухати!» (хоча час – одинадцята ранку, і ти маєш право розмовляти як завгодно).

Чого тільки не доводиться вислуховувати! Але Господь каже нам: «Так, це урок. Урок святості, урок прощення, взаєморозуміння і співчуття». Навіть якщо дратується хтось інший, не ти, то все одно виникає питання: а як ти ставишся до людини, яка дратується?

Допустимо, вона дійсно неправа. А Господь каже тобі: «Я хочу навчити тебе ще дечому – терпіти і добре ставитися до тих, хто неправий і має нелегкий характер. А ти покажи своє добре серце, не будь таким, як вони».

Так, ця людина – складна, але ж і ти складний, і от починаються крики, сварки і нервові зриви. А ти пробач ближнього! Молися! Молися про усіх людей – про себе, про своїх дітей, дружину або чоловіка, молися про мене! І я молитимуся про тебе і про всіх.

Немає людини, яка не отримувала б у цьому житті ляпасів. Усі в якийсь момент відчувають страждання і біль. Не існує абсолютно щасливих сімей, абсолютно щасливого життя. Я не знаю людину, в якої в житті усе було б рожевого кольору.

Усі ми проходимо через різні випробування. Питання в тому, чи можемо ми говорити про ці випробування, обговорювати їх, дивитися проблемі «в очі», не ховаючись від неї. Чи можемо ми визнати свій страх, невпевненість, самотність, безпорадність? Так, мені погано! Мене кинули, зрадили, я боюся майбутнього!

Це треба вимовляти вголос у молитві до Бога. Про це треба розповідати своєму духовному отцю, який керує твоїм духовним життям, провадячи при цьому і свою особисту боротьбу. Так слід йти вперед.

Отже, немає людини, яка не проходить через якесь випробування, – маленьке або велике. В усякому разі, я так думаю. І кажу тобі це не для того, щоб ти розслабився і сповнився ілюзій (хоча певне розслаблення теж корисне – робити щось не під тиском, а розслаблено і спокійно). Просто таке життя.

Наведу приклад. Один юнак прийшов до мене і сказав: «Раніше я викурював по три пачки сигарет на день, а зараз – всього по три сигарети. Мені важко, але я намагаюся кинути палити, з Божою допомогою». І я сказав йому: «Молодець! Продовжуй у тому ж дусі!» – «Що ж мені робити?» – «Продовжувати! Продовжуй викурювати по три сигарети на день!»

А хтось почув мої слова і сказав: «Що ти таке кажеш? Йому потрібно зовсім перестати палити!» І я відповів: «Раніше він викурював по три пачки на день. Хочеш – йди, порадь йому тепер взагалі не палити».

І ця людина дійсно поговорила з ним, після чого той образився, вони посварилися і тепер не розмовляють один з одним. І я запитав його: «Ну і чого ти досяг? Думаєш, я сам не міг заборонити йому палити? Але ж головне – це боротьба за душу людини. Головне – не позбавити людину бажання боротися, не позбавити її ревнощів по Богові. Знаєш, скільки сигарет в одній пачці? Особисто я не знаю. Напевно, багато. А тебе так засмутили ці три сигарети – хоча в трьох пачках їх, напевно, сотня!»

Але потім моє рішення все ж здалося мені занадто м’яким, і я вирішив подивитися, що в таких випадках казали святі, як вони ставилися до подібних ситуацій. Патерик завжди утішає мене і дає мені поживу для роздумів – у першу чергу, про себе самого і своє пастирське служіння.

Тут я люблю звертатися до авва Пімена (що, до речі, у перекладі означає «пастир»), бо він був справжнім добрим пастирем для людей.

Отже, один чернець прийшов до нього за порадою. Авва запитав його:

– Чим ти займаєшся? Що робиш?

– Я працюю в себе на полі, мені це подобається. Саджаю, вирощую, а зібравши урожай, роздаю його жебракам як милостиню.

– Молодець! Добре робиш. Продовжуй, – сказав йому авва Пімен, який духовним зором бачив серце цього ченця (як і безліч інших речей).

Але його слова почув інший чернець і сказав авві:

– Отче, як тобі не соромно! Ти Бога не боїшся? Чернець прийшов до тебе за порадою, а ти йому: «Молодець, що працюєш на своєму полі!» Це не порада! Навпаки, так ти відводиш брата з вірного шляху!

Авва Пімен завжди замовкав у розмові з подібними людьми. От і тепер його відповіддю на ці слова було мовчання. А через декілька днів він покликав до себе того ченця, в якого було своє поле. Тут же був і другий чернець, що зробив до цього авві зауваження. І от на його очах авва Пімен каже першому ченцеві:

– Послухай, отче! Ти сказав мені кілька днів тому, що працюєш у себе на полі?

– Так, отче.

– Отче, я дав тобі неправильну пораду. Розумієш, я думав, що ти говориш мені про свого брата, який у світі, – що це в нього поля. А ти – чернець, тобі не слід мати власного поля і обробляти його. Потрібно займатися духовною працею, а те, що робиш ти, не годиться для ченця. Чи зрозумів ти мене? Дуже прошу тебе, не займайся цим більше!

І після цього тихо запитав другого ченця:

– Отче, усе гаразд? Я поправив його? Ти задоволений?

– Звичайно! – відповів той. – Зараз ти дав йому правильну пораду. Тепер ти сказав те, що потрібно. Він – чернець, і йому недозволенно займатися подібними речами.

– Тоді послухай, що відповість на це наш брат, – сказав авва Пімен і запитав першого ченця:

– Ну що, отче, як думаєш? Перестанеш працювати на полі, так?

І бідний чернець відповів:

– Послухай, отче! Пробач мене, але я не можу робити нічого іншого. Цю роботу я виконую добре, вона мені подобається, я не можу її кинути! І не можу послухатися твоєї поради. Пробач, але я і далі працюватиму на полі, але тепер не знаю, коли знову прийду до тебе. Мені недобре.

І пішов – у печалі, розчаруванні. Йому немов обрізали крила.

А другий чернець, що вважав себе до цього великим аскетом і суперправославним, сказав:

– Отче, пробач мене! Я помилився, коли сказав тобі, що потрібно було дати іншу пораду цьому братові. Пробач мене!

Авва Пімен відповів йому:

– Брате, те, про що ти сказав мені тоді, я і сам можу зробити – проповідувати, повчати, вдавати із себе великого учителя, осікаючи кожного із словами: «Припини це робити, так не можна!» Я знаю, що робота в полі – не головна справа для ченця. Але з цим братом я розмовляв його мовою, виходячи з його думок і помислів. Я «підлаштувався» під нього, підштовхуючи його до подальшого подвигу. Це була моя мета. І ще. Так, цей чернець працює виключно на полі, але пам’ятаєш, що він сказав тоді? «Увесь свій урожай я роздаю бідним, як милостиню». Цю його любов до ближнього я і поставив основною задачею. А чого ми досягли зараз? Я образив його (хоч і сказав йому усе це винятково для твого заспокоєння), і він пішов засмучений. При цьому він все одно не перестане працювати на полі, але ми, у свою чергу, відняли у нього радість і спокій, які були з ним під час його праць. Ми збентежили його – без причини.

От як буває, коли ми даємо людині пораду без розсудливості, без любові і просвітлення від Бога. Без відваги від Бога. Бо для того, щоб дати пораду, потрібна відвага.

Авву Пімена не цікавило, що про нього подумають інші, коли він похвалив ченця, благословивши його продовжувати роботу на полях. Він розумів, що молитва по сто годин – не для нього, він так не зможе. Так, він присвятив своє життя Господові, але ж можна показувати свою любов до Нього і за допомогою інших своїх трудів, не лише молитви. Робота в полі приносила більшу користь його душі.

От у чому мистецтво будь-якого Пімена – пастиря. Адже і ти пастир. Бо в тебе є діти, учні, слухачі. Кожен, хто керує людьми – учить, допомагає, організовує, підтримує, – є пастирем.

І авва Пімен каже: «Чи мені не знати, що таке строге духовне життя? Чи мені не знати, що таке акрівія (від греч. ἀκρίβεια – «точний сенс, строга точність, ретельність»)? Думаєш, я сам не міг накласти заборону для цього ченця?»

Так само було і зі мною. Хіба я не міг тоді сказати юнакові, що паління шкідливе для здоров’я, що це – гріх? Звичайно, міг. Але я знав, що після цього в мене з ним пропаде контакт. Цими словами я розчарую, відкину його, і таким чином втрачу одну людську душу, що набагато гірше, ніж паління.

Чого бракує усім нам? Розсудливості, відкритості, здатності визнати свої помилки. Дуже рідко можна зустріти християнина, який роками провадить духовне життя і при цьому визнає, що буває неправий.

Ми звикаємо мислити за одним і тим же шаблоном і «застигаємо» у своїх думках, подібно до готової глиняної посудини. Глина застигає і вже не змінюється. Так і наш розум. Усе, я так вирішив, я так вважаю. Може, у тебе і виходить змінювати хід своїх думок, але в шістдесят років це дуже важко зробити, особливо якщо йдеться про духовне життя.

А що каже Бог? «Моя Воля – безкрайній океан. Чи море. А іноді це море перетворюється на струмок, або в пару, яка потім стає хмарами, з яких ллє дощ, утворюючи бурхливі потоки і річки. Моя Воля не є нерухомий камінь. Постійна тільки Божественна Любов.

Але як Вона утілюється в людському житті? Тут не один шлях, не одна відповідь». Тому одному Господь каже: «Йди за Мною!», другому – «Повернися і дім свій», а третьому – «Йди і розкажи усім про чудеса, які Бог створив для тебе!» Одного Бог посилає в монастир, другого – на проповідь, третього – створювати сім’ю. Не існує одного шляху, однієї відповіді. На одне і те ж питання я даю тобі одну відповідь, а ти мені – іншу. Загальної відповіді на усі питання не існує.

От чому в Церкві ніхто нікого не копіює. Але ми можемо порівнювати, бо в нас є ряд критеріїв. Що ж це за критерії? Духовне життя, молитва, любов, розчулення, упокорювання, істина. Ми беремо усе це і «замішуємо» у своєму серці, яке унікальне. Так з’являється особистий результат кожної людини.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)